Польща й Україна.

 

Варшава в січні 1920.

 

Маніфестація в честь І. Падеревського 1. січня 1920. це була в повнім значінню слова маніфестація Польщі буржуазної, імперіялістичної в честь свого найбільш маркантного представника.

 

І знову товпи добірної публики, ліс прапорів. Мимо навального дощу і потопу на вулицях від топніючих куп снігу.

 

Аранжерами і тими, що надавали політичний напрям маніфестації були народові демократи. Ті чудово уміють послугуватися всякими засобами і людьми, аби per fas et nefas дійти до своїх цілей.

 

А метою їх є опанувати всю владу й публичну опінію Річипосполитої, а перетворивши її опісля в королівство, розширити його od morza do morza. По головах і коштом сумежних народів.

 

Варшава й б. конгресівка сьогодня ще не йде на сі кличі; народова демократія має там дуже рішучих і многих противників, тому ще послугується третими особами, хочби Падеревським, а Дмовський, дійсний диктатор н.-д. кружляє покищо поза границями держави, аби по доконанню перемін в Польщі вернути як її дійсний диктатор.

 

Одним з найважнійших засобів боротьби н.-д. це обсада всіх визначнійших становищ в державі своїми людьми.

 

Всею своєю минувшістю, переконаннями й психікою теперішній начальник держави Пілсудський не належить до н.-д.

 

Тому маніфестація з 1. І. 1920., раз її аранжували н.-д., всіми своїми явними і скритими алюзіями зверталася проти начальника держави.

 

Не від нині н.-д. копають ямки під начальником держави, а помагає їм в тому своєю вірменською хитрістю звісний нам pontifex Armeniae арх. Теодорович. Це однак не перешкоджує йому при всяких нагодах підпихатися з облесними компліментами до Пілсудського, гей би хотів почути звісні евангельські слова: Юдо! цілованієм предаєш сина человіческого?

 

Як відгомон монархістичної аґітації н. д. давалися чути серед юрби підчас цеї памятної маніфестації — голоси: Paderewski zostaje okrzyknięty królem polskim.

 

___________

 

Від цієї політичної маніфестації конечна річ перейти до змальовання політичного облича Варшави, а з нею без перечно політичного облича теперішньої Польщі.

 

Концентричним пунктом, де це обличча найліпше схопити, це сойм уставодавчий, сойм суверенний.

 

До нього належить повнота влади в державі, а відповідальні перед ним не лиш міністри, але й начальник держави. (Закон з дня 20. II. 1919, ч. 19. в.з.д.п.).

 

Суспільний склад сойму такий: 141 рільників-селян; 39 робітників; 34 учителів нар. і ґімн.; 32 рим.-кат. попів; 25 денникарів і літератів; 23 купців і промисловців; 20 великих власників; 17 адвокатів; 16 публ. урядовців; 13 професорів університету і инших вищих шкіл; 11 інжинірів; 8 лікарів; 5 банковців; З рабінів; 1 артист (Падеревський).

 

В складі сойму є 5 жінок, переважно учительки з професії. Якоїсь помітної ролі в соймі вони не відграють. Здавалось би, що той сойм через свій суспільний склад є дійсно селянсько-робітничим, бо близько половина сойму, це селяне й робітники. На ділі вплив селян і робітників у соймі ніколи не був переважаючий, а де далі він щораз більше паде, чого доказом хоч би митарства у так преважній справі, як аґрарна реформа.

 

Хоч селяне представляють найповажнійше число мандатів у соймі, найважнійша для них справа аґрарної реформи нині вже так, як би погребана.

 

Причина, чому в краю, де дрібне рільництво обіймає 80% населення і де сойм у своїм складі числить таке поважне число послів-селян, — селянська справа так упосліджена, лежить в партійнім складі сойму.

 

Чисельно найповажнійшою партією від часу злуки груп "Wyzwolenia" і "Piasta" є клюб послів польського людового сторонництва, що числить 109 членів.

 

Його передовими людьми є пост Вітос, Домбскі, Бардель, Понятовскі, Ратай.

 

Фактично найповажнійшу ролю в соймі відіграють народові демократи, які від літа 1918. поділилися на дві ґрупи:

 

а) Związek ludowo-narodowy (лю-ендеки).

б) Narodowe zjednoczenie ludowe

 

а кожда ґрупа числить приблизно по 70 послів.

 

Проґрамових ріжниць між тими обома ґрупами нема, є лиш ріжниці тактичні і ріжниці провенієнції послів, а то що посли ґрупи а) походять головно з Галичини і Познанщини, а посли з ґрупи б) з Конґресівки.

 

Обі ті ґрупи є найбільше в цілім соймі ретроґрадні і імперіялістичні і в їх склад, за винятком одного кс. Оконя, входять всі римо-католицькі священики.

 

Поза тими трьома великими клюбами є в соймі ще 7 клюбів з меншим а то і цілком незначним числом членів як:

 

клюб пол. партії соц. — 35 членів

народне зєдн. робітників — 17 членів

клюб конституц. праці — 17 членів

клюб Стапінського — 11 членів

клюб жидівський — 9 членів

хр. дем. д-ра Матакевича — 6 членів

Німців — 2 членів

безпартійних около 16 членів.

 

В тім молодім і невиробленім соймі все ще відбувається перетасовання послів і їх перехід з ґрупи до ґрупи, тому наведені мною цифри все треба брати з цею загальною поправкою.

 

[Громадська думка, 17.01.1920]

 

В тім сувереннім соймі є дві орієнтації, два засадничі погляди, коло яких відтак скуплюються всі инші більші або менші ґрупи послів, що своїм світоглядом стоять по середині сих орієнтацій. Одна, це орієнтація народово-демократична, друга це орієнтація соціялістична.

 

Перша змагає у внутрішній політиці до того, щоби з Польщі зробити як найсильнійшу, на пруський зразок бюрократичну й централістичну та мілітарну державу. Як би можна, то й королівство, як ні — то президент републики має бути вибираний на дуже довгий перйод (сім літ) і має бути випосажений майже королівською властю. Сойм двопалатний.

 

Зрештою, як сього треба для добра партії нар.-дем., то можна з внутрішним устроєм Польщі робити дуже дивовижні експерименти, як це сталося з адміністраційним відділенням Познанщини. Значить, аби цю провінцію вратувати для нар. демократів, то в супереч централістичній проґрамі дається тій провінції дуже широку автономію. І мимо польських конституційних і републиканських законів горе кождій иншій, не нар.-дем партії в Познанщині. Як лише відважилися форналі вислати з Познанщини до Варшави делєґата на зїзд сільських робітників, зараз його познанські власти, як злочинця замкнули.

 

В зовнішній політиці нар.-дем. також дуже простолінійні, а тимсамим для маси легко зрозумілі.

 

Їх аксіом, опертя о антанту, а в антанті о Францію. Безоглядно і без застережень. На цю базу оперті, мають будувати Польщу в границях поширених, доки лиш вдасться. Нині є обнятий польською владою Львів, Вильно, завтра буде "нашим кресовим ґродем" Камянець, Динабурґ, а навіть Київ. Жиди, Німці, Литовці, Білорусини, Українці як ще не є Поляками, то у своїм власнім інтересі повинні ними стати як найперше.

 

І аби це сталося як найскорше, на те має працювати вся державна машина, духовенство біле й чорне, військо, школа, всі громадські і культурницькі та господарські інституції.

 

Для тої ціли добра є внутрішня кольонізація, переношення чужонаціонаціональних урядовців і службовиків в чисто польський осередок, відповідне перемішання армії і стаціоновання мішаних полків в чисто польських центрах.

 

Грубе, брутальне: vae victis.

 

Але всеж таки проґрама коротка й ясна. Інородці знають, що їх жде і чого мають надіятися.

 

Інородці можуть боронитися. В тій обороні спіткаються і з Домбєм, і з Дембліном, і з Бугшопами і т. д.

 

Заповідається боротьба невмолима і непереривна.

 

А в тій боротьбі ми памятати повинні те, що Поляки все памятали за час своєї 150-літньої неволі. Впасти може навіть народ великий — згинути лише нікчемний.

 

І ми знаємо, що в тій твердій школі вивчимося розумного патріотизму і тої любови до рідного народу, що готова на всяку жертву.

 

В тій вавилонській неволі биті скорпіонами, може навчимося, яке велике добро власна держава, хочби навіть несоціялістична, а на приватній власности оперта.

 

Не минуло ще й року, як оден з визначних Придніпрянців замучував мене промовами, вони страх люблять промовляти, чому ми ведемо війну з такою культурною, з такою западною, з такою ліберальною, свободолюбною нацією, як Поляки. Тих суперлятивних прикметників було зрештою значно більше, ніж я можу тут навести.

 

Опісля я мав нагоду зустріти цього Придніпрянця минулої осени в Камянці. Він вернув з тяжкою бідою з Пикулич, а в межичасі був навіть призначений на розстріл, хоч ні суду жадного не було ні він не брав жадної участи в війні проти Поляків, вже хочби з приводу своїх прінціпів.

 

Оцей Придніпрянець, що виглядав, гей би вернув з другого світу, на тій осінній стрічі — вже ніякої промови до мене не держав.

 

Але стискав довго мою руку, а відтак запитав тихо: "І ви все те терпите вже 600 літ?! На коліна падати перед вашим народом".

 

А таких Придніпрянців вертає coтки, тисячі.

 

Вони бачили полон японський, і австрійський, і німецький, але чогось такого, як Пикуличі, як Бугшопи не бачили.

 

І правду кажуть Поляки, що Українців українського патріотизму учать лише Поляки.

 

Наш брат під Москалем мріє про вселюдське щастє, братання, всесвітню соціяльну революцію. Що йому така дрібниця, як незалежність самої Україна, як щойно можність у тій власній державі дорогою довгої і тяжкої праці вводити порядки, гідні людини. Давай йому вселюдське щастє, чогось меншого не прийме.

 

Тому добре, як на Україну підуть Поляки, як її займуть хочби по Крим і Кавказ.

 

Вже не кажу, що вони там самими тепер практикованими методами будуть вщіплювати український патріотизм, будуть будити в українськім народі жаль за цею на пів діточою, а всеж таки такою рідною Центральною Радою, за тим хитким і трохи легкодушним обмотаним своїм міністерством, але все така таким глибокоідейним, повним ентузіязму і любови до свого народу отаманом Петлюрою.

 

І будуть учитися у Поляків, як вони фанатично й не від нині люблять свою вітчину, як вони для неї по всіх кінцях світа через півтора століття гинули й терпіли.

 

І може колись Українці будуть в праві сказати про свою Україну те, що Поляки казали про свою Польщу:

 

"Wszak myśmy z Twego zrobili nazwiska pacierz, co płacze i piorun, co błyska".

 

[Громадська думка, 18.01.1920]

 

Офіційно н. д. домагається на сході для Польщі тої границі, яку запроєктував на мировій конференції народовий комітет.

 

Це границя, яка йде від Дністра на північ по річці Ушиці, відтак на схід від Проскурова і Староконстантинова та по річці Горинь до Припяти. На північ від Припяти по річці Случ і Березині.

 

Польща в тих границях займалаб 459.754 кв. км. простору і поверх 35. міліонів населення. Згідно з ославленою польською статистикою те населення процентово так булоб розділене: Поляки 51.2%., Українці 18%, Жиди 11.3%, і Білорусини 9%, Німці 8.7%, иньші 1.8%.

 

Цифрово в тій польській державі, знову після тої польської статистики булоб Українців 6 427.000.

 

Дай Боже витримати! (Józef Jaskulski. Granice Polski.) На схід від цеї польської границі по поглядам н. д. має бути Росія. (Ремісценції Андрусівського договору.)

 

Польща навіть повинна допомогти, аби там повстала Росія від Білого Моря по Чорне. З вдячности за те Росія погодиться з втратою своїх західних окраїн в користь Польщі, буде жити з Польщею в мирі і приязни і не заключить союза з Німцями проти Польщі. Зрештою, Росія буде ще цілі десятьліття до якої небудь акції на зовні неспосібна так через рухи соціяльні, як і через клопоти з рештою інородців. А за той час Польща так скріпиться, що їй Росія нестрашна буде, тим більше, що Німців буде держати в ризах Франція й її союзники. В полєміці зі своїми противниками н. д. признають, що для Польщі може й булоб користнійше, як би на сході вони межували не з одною Росією, але з московською й українською державами, та раз тому противна антанта, а головно Франція, яка не хоче визнати самостійної України, то це питання також для Польщі не істнує.

 

___________

 

Проґрама внутрішнього перестрою Польщі клюбу послів ППС. є подібна, як проґрама инших світових соціялістичних партій.

 

Тому не переповідаю її, а лиш замічу, шо з тією своєю проґрамою є ППС. в соймі в повні ізольована і тому на настрій і напрям сойму має вплив дуже невеликий, відповідаючий ледви невеликому числу її послів.

 

Щоби цей вплив ратувати, посли п.п.с. так в соймі, як передовсім поза соймом виступають як яркі польські патріоти, націоналісти й навіть імперіялісти.

 

Цю очивидну конкуренцію з народовими демократами трактують ті послідні, як лихе малпярство, свідомі сього, що їх п.п.с. в імперіялізмі не переліцитує. А знову п.п.с., яка на всіх зібраннях остро виступає проти дальшого ведення війни, за миром з большевиками, а рівночасно у своїй щоденній пресі пише про "szlaki Bolesławowe nа Kijów", про ягайлонську експанзію, лиш компромітує себе в очах маси, а осмішує в рядах н. д. В заграничній політиці п.п.с. стоїть за більшу незалежність Польші від антанти, а з окрема на сході за порозуміннєм з сумежними народами.

 

Польща в своїм власнім інтересі повинна на сході помогти Україні до здобуття державної незалежности, бо зєдинена Росія, яка не маючи в будучині ніяких спірних справ з Німеччиною, безумовно увійде з нею в союз. А тоді Польща між тими двома потугами, або втратить свою державну незалежність, або буде зредукована до своїх етноґрафічних границь.

 

Досвід учить, що по всяких революційних потрясеннях, діткнена революцією сторона, з молодечою силою відроджується і розростається.

 

Те саме буде й з Росією.

 

Тому належить її тепер розбити на її складові частини, а передовсім відірвати від неї Україну, як найціннійшу і найбільш багату її базу.

 

Незалежна Україна, занята внутрішнім перестроєм і все загрожувана з боку Москви, яка не зможе переболіти її втрати, буде приневолена спиратися на Польщу.

 

Польща зараз має одначе на своїх східних границях такі господарські, політичні і стратеґічні конечности, що Українці повинні би в їх оціненню відступити Польщі часть своєї етноґрафічної території. Кілько саме цеї території Українці повинні відступити Польщі, голоси серед послів п.п.с. поділені, одні найбільш ліберальні згадують, або ще найменше в початках жовтня 1919. згадували про лінію Бартельмі (Гляди брошура п. Морачевського: "Granica między Polską a Ukrainą") инші жадають границі Стрипа-Стир.

 

Аксіом про спільну границю з Румунією для них не є аксіомом; раз тому, що Румунів уважається не за націю, а за професію, які лиш тоді і тому додержать якогонебудь політичного контракту, коли співконтраґент побіджає і тим самим не потребує їх помочі. Колиж співконтраґент в поважнім конфлікті виявив би себе слабшим, — то Румуни безперечно кинуться на нього.

 

П.П.С. найрадше бачила би федерацію всіх народів між Балтиком і Чорним Морем в один союз або звязок держав. Як однак вони це думають провести, коли майже від кождого сусіда разом з імперіялістичними польськими партіями хочуть забрати для Польщі часть його території, це їх тайна і ахілева пята їх концепції.

 

Народові демократи не узискають в Польщі повної переваги через те, що кличами націоналістичними і імперіялістичними хочуть заслонити реакційність своїх суспільних кличів. (Вони завзяті вороги аґрарної реформи).

 

П.п.с. тратить дедалі вплив на широкі маси польського робітництва через безпринціпну політику в національній справі і через цей великий розпад, який огортає всі соціялістичні партії світа і який поділив соціялістів всюда на комуністів і еволюціоністів. Та внутрішня боротьба так розїдає партію, що мимо таких промислових центрів, як Варшава, Лодзь, Жирардів, Білийсток, мимо соток тисяч зорґанізованого пролєтаріяту в останніх часах також сільського, — пол. партія соц. не відграє якоїсь більш рішаючої ролі в польськім суспільстві. Скликане 28 падолиста 1919 р. у Варшаві ґрандіозне віче польських робітників, (оцінювано маніфестантів на 30.000) скінчилося бійкою між самимиж робітниками згаданих двох основних напрямків.

 

[Громадська думка, 21.01.1920]

 

VI.

 

По короткім епізоді уряду селянсько-робітничого під проводом Дашинського і Моравського, по виборі суверенного сойму з кінцем січня 1919. р. — Падеревському і тодішнім децидуючим польським сферам присвічувала одна ідея: створити уряд, який обняв би весь центр сойму, центр, що розсівся між нац. демократами, а соц. демократами. (Клич Падеревського "аnі nа рrаwо, аnі nа lеwо").

 

Але центр той не лиш був розбитий на сім клюбів і ґруп, але в нім заходили теж дуже різкі проґрамові противенства, так що довгий час не могло бути мови про якусь спільну акцію. При тім партії сойму себе взаїмно дуже недолюблюють і у взаїмній боротьбі нищать себе не менше завзято, як українські партії по обох боках Збруча.

 

Ми хиба тим беремо рекорд над Поляками, що в нас і в складі одної і тої самої партії її члени себе взаїмно з'огиджують і утруднюють собі не то вже партійну діяльність, але й життя.

 

Щойно презесови теперішнього польського уряду, інжинірови Сеульському вдалося створити уряд з центральних партій, а то народового зєдинення людового, з людовців без ґрупи Стапінського, народового звязку робітничого, христіянського робітничого клюбу, міщанського клюбу.

 

Бльок цих урядових партій виставив також проґраму, яку новий уряд має перевести.

 

I. В справі аґрарної реформи: Перевести в життя закон з 10. липня 1919. Максімум земельної власности згідно зі згаданим законом 180 hа в околицях промислових і де сього вимагають національні потреби, — в инших околицях 400 hа.

 

Вивласнена земля має бути ужита на творення господарств до 12 hа в 60%, від 12—20 hа в 30%, від 20—40 hа в 10%.

 

Держава може викуплювати всі ліси, в першій мірі занедбані і здевастовані.

 

II. В справі конституції: Однопалатна система. Сенат зложений зі 120 членів не має законодатної ініціятиви. Сенатови прислугує право вернути закон до сойму в протязі 30 днів. Такий закон стає правом, як за ним заявиться 3/5 голосів. Сенаторів вибирає: 70 сойм, 30 автономічні установи, 20 є вірилістами. Проти законів і ухвал сойму, ухвалених звичайно більшістю голосів, має начальник держави право vеtа.

 

III. В справі адміністрації: Упорядковання державної адміністрації, винищування анархії серед бюрократії і суспільности.

 

IV. В справі заграничної політики: Польська політика повинна йти проти аґресивних затій Німеччини й імперіялістичної Росії. Супроти держав, які повстануть на руїнах Росії на східних межах Польщі, треба приноровлювати ідею федерації й автономії.

 

Витворена більшість не є ані трохи ціпка. Ціле праве крило цеї більшости стоїть так близько і під таким сильним впливом нар. демократів, шо все загрожує небезпека розколу. Так само ліве крило більшости виявляє більшу склонність йти з П.П.С., як зі своїми товаришами з урядового бльоку.

 

Тому та урядова більшість така непевна, а з нею непевна і постава та основа самого уряду.

 

Досить сказати, що зараз на перших засіданнях сойму за час нової соймової більшости, сойм проти проґрами урядової більшости й проти навіть сього, що ухвалила соймова комісія, під впливом проповіди кс. Лютославського в справі "wshоdnісh krеsow" прийняв резолюції, після яких ці "креси" просто мають бути заанектовані Польщею. Вийшов скандал, який навіть так молодому соймови рідко лучається.

 

Той сойм, той уряд і вся Польща останніми часами за волею антанти має взятися за розвязання східно-европейського питання. На терен російського хаосу, в якім вже тільки ріжних урядів, армій потуг розплилося в крови і руїні, виступає Польща.

 

Ціна висока, приваблива. Границя Польщі, що була намічена лінією Ґродно-Перемишль, має бути пересунена далеко на схід. Передовсім в напрямі на Вільно, Мінськ. Крім цього економічні користи, велика позичка в Анґлії й Америці.

 

Всеж таки ризико велике, жахливе.

 

Питання, який буде вислід сього підприняття, на устах всіх. Зацікавлення заінтересованих сторін стає незвичайно сильне, прямо нервозне.

 

Йдуть заклади. Одні ставлять на большевиків, другі на Польщу. Я старався до тепер лише описати обєктивно все, що чув і бачив. А ось зараз манить мене поворожити на тему сього, що прийде. Політична ворожба все є дуже невдячна. За багато криється невідомих, аби вивести вірну лінію майбутніх подій.

 

По мойому, намічена акція скінчиться розгромом большевиків.*

 

Большевики не є сильні власною силою, а слабістю своїх противників.

 

Сяк так на европейський лад зорґанізована і виеквіпована армія легко бере верх над червоною армією, як сього прикладом був побідний похід виснаженої галицької армії на Київ.

 

Систем правління большевиків, диктатура пролєтаріяту, як всяка диктатура й деспотизм, як кожне панування меншости над більшістю, в додатку зникаючої меншости, — не дасться на довго вдержати. Викликає деморалізацію так тих, що правлять, як і тих, що ними правиться.

 

Господарський систем, комунізм, виключення приватної підприємчивости веде за собою розвал господарського життя.

 

Нечуваний централізм, який є основою совітської конституції, параліжує всяку розумну адміністрацію таких великих і так комунікацією зле випосажених просторів.

 

Законна перевага сіл над містами (після совіт. конституції в містах вибирається 1 делєґата правлячих совітів на 25.000 мешканців, на селах одного на 125.000.) викликує постійний конфлікт між містами і селами.

 

Зокрема в нас на Україні все селянство просто ненавидить комуністів і їхню "комунію" і селянські повстання проти большевиків були ширші і більш жорстокі, як проти Денікіна.

 

На Україні, де міста є в більшости національно чужі, ота законна перевага міст над селами по конституції ще більше заострює конфлікт між селом і містом і доводить просто до бойкоту міст селами, до безприкладного виголоджування міст.

 

Тому задача витиснути червону армію з України не є тяжка.

 

А раз большевики будуть загнані в московські етноґрафічні границі і там заперті, — згинуть вони там власною смертю, яка сидить в несвоєчасности державного, суспільного й господарського устрою.

 

Достойний голова центральної ради заявив в l'Нumаnіte, що Українці стануть на стороні кільчастого дроту, що окружить большевиків. Значить, він вірить в побіду большевиків і не радить Українцям йти проти них.

 

Я не вірю в їх побіду й тому з трівогою дивлюся на всякі спроби з боку нашої суспільности станути по стороні комуністів. Тоді знову мусіли б ми винести всі страшні наслідки програної війни. Хіба, що це вже та наша траґічна доля вибирати союзником все того, що буде побитий.

 

Згоден я також з тим, що кожній армії зайти над Дніпро і за Дніпро не тяжко; — куди тяжче відтам вернути.

 

Та щасливий поворот з України залежить виключно від цього, як ті, що хочуть вернути, поставляться на Україні до української справи.

 

До української справи у цілив зріст і в тім розумінню, що на Україні може вдержатись лиш українська держава і ніщо инше.

 

*) Ми не погоджуємось з думкою нашого шан. дописувача. Бо о стільки стійними є його арґументи про слабість червоної армії, о стільки саме, а може й більше стійними можуть бути противні арґументи, а саме, що армія, котра розгромила Колчака, Юденіча й Денікіна, так само розгромить й кождого иншого противника. На нашу думку большевики не вдержаться, але аж тоді, як наступить загальний мир і в цілій своїй наготі виявиться абсурдність комуністичного ладу і червоного терору. Ред.

 

[Громадська думка, 23.01.1920]

 

VIІ.

 

Прастарі шляхи. Ходили ними і Сагайдачний і Хмельницький і Виговський і Мазепа. Даремно ходили. І шляхи з України до Варшави тернами заросли.

 

А ось знову зявляються у Варшаві українські місії, українські міністри, сам головний отаман... Чи будуть щасливійші на тих шляхах, як були їх незабутні предки?

 

Чи дійсно ті саме шляхи ведуть до вільної, незалежної України, чи чорна судьба, яку від трьох близько століть пережили оба народи, — дійсно оброзумила їх, зблизила, створила податними говорити зі собою, як вільні з вільними і рівні з рівними?

 

Рокові, глибокі питання; питання, на які та чи инша відповідь є засудом життя чи смерти для тисячів і тисячів людий обох народів.

 

Затяжна війна між Україною й Польщею, страшні наслідки її, концентраційні табори, вязниці, розстріли — здавалося би дають аж надто голосну відповідь на ці питання.

 

Але відповідь голосна, а глибока й обдумана, — це річи, що не завше і не вповні покриваються одна одною.

 

Досить, що уряд і опінія публична в Камянці на Поділлю вже літом 1919. р. заступали таку політичну думку.

 

Доля України не буде вирішена ні в Парижі ні в Лондоні, як не була недавно вирішена намірами Берліна. Доля України залежить від її власних сил фактичних і потенціяльних і від її порозуміння з сусідами. Париж і Лондон звичайно приймають до відома лиш доконані факти. Тому Україна факти кориctані для її істновання мусить доконати в себе, дома і то в добрім порозумінню з сусідами, бо Україна не є в силі дальше з усіма сусідами стояти на воєннім положенню.

 

Польща є одна із сусідів України. Ось і ясно, чому віддавна зарослі шляхи з України до Варшави знову протоптуються.

 

Я старався в попередніх листах дати короткий образ польської суспільности, як одного сподіваного контраґента, зараз же попробую сфотоґрафувати й українське суспільство за Збручем, яке Галичанам може й більше незнане чим польське.

 

Поділля! А герб його промінисте сонце. Не можна було нічо влучнійше придумати. Сонішая весела країна. І багата безпримірними природними скарбами.

 

Пересічна густота населення 113 душ на 1. кв. верству.

 

А природний приріст населення (без імміґрації) виносить 20%.

 

Як би не війна і йдучі за нею пошести, це населення збільшувалося би дійсно по американськи. І те саме явище повторюється скрізь на півдні України. Тому то свої і чужі уважають Україну в майбутнім, при сприятливих обставинах за сторону, що буде мати дуже поважний вплив на цілий схід Европи.

 

Її населення, що тепер числить около 40 міліонів, за літ 20—30 легко скочить до 60.

 

Оте чудове Поділля має столицю, що належить до найкращих міст у світі. Уявіть собі річку Смотрич, що все пливе глубокими камянистими ярами, як вона запутавшись в нетри камянистих, прямовісних скель, заточує неправильне колесо. Середина cьoгo колеса, одна величезна масивна скала, покрита неглибоким покладом гумусу, це й є старе місто — Камянець.

 

Смотрич, пливучи з півночі на південь, коло так зв. турецького мосту під Камянцем звертає на північний схід, вижолоблює у твердій камінній подільській плиті, як мрія пречудну яр-долину, — окружує нею ціле старе місто і під турецьким мостом зближується до свого горішнього корита так близько, що горішнє і долішнє корито річки лиш сама висока гребля мосту одно від одного відділяє.

 

Аби довершити незрівнану красу горішнє корито по під міст, водопадом на близько 3 метри високим, переливає часть своєї води прямо в корито долішне.

 

Розказують, що князі Корятовичі, з рамени Литви володарі Київщини й Поділля, полюючи в цих сторонах і захоплені їх красою та природною оборонністю, в XIV століттю заложили тут місто, яке від своїх скель одержало назву: Камянець.

 

Як ви охолонули з захоплення, друге, що приходить вам на думку, це стара приповідка про цей город: кругом вода, а в середині біда.

 

Біда, страшна біда бувала нераз. Хто вже не добував це місто. І Турки і Татари, Поляки і Молдавани, а навіть далекі Семигородці. Під його мурами був і Кривоніс і сам Хмельницький і Дорошенко. А його оборонні мури будували і найбільш войовничий польський король Баторій і найменше войовничий Понятовскі. Теперішнє місто простяглося широко. До старого міста прибули передмістя: польські фільварки з Біланівкою; новий плян з Циганівкою і салдатською Слобідкою; Руські фільварки і Підзамче. Ціле місто займає около 7.000. морґів землі.

 

На 1. січня 1918. намічували в Камянці 58.325. мешканців

 

В короткім часі був Камянець аж два рази столицею Соборної України. Останнім разом за приходом галицького уряду і війська був столицею Соборної України без всякого сумніву.

 

Як ми бачимо, що Польща літ за 150 тому розділена на 3 части до тепер не може зростися і всі три займанщини сваряться і живуть окремим життям, то не будемо дивуватися, що Галичина й Придніпрянщина так часто не можуть себе зрозуміти; що Галичина бачить всю небезпеку для України від заходу, а Придніпрянщина бачить ту саму небезпеку від півночі і від сходу.

 

А всеж таки ми в імя нашої великої будуччини мусимо себе зрозуміти і порозумітися. Найгірша і найбільш в погубні наслідки обильна політика роздору між Галичиною і Придніпрянщиною. До цих жертв, які вже одна для другої ті обі части України винесли, ми мусимо бути готові ще й до дальших хочби і найтящих жертв. Бо Україна стане велика лиш тоді, як одна одну ті обі частини будуть себе взаїмно підпирати.

 

Мусимо теж позбутися цього дивного упередження; а навіть глибокого жалю до України, які в нас поширюються. А вже непростимим гріхом є ті осуди в деяких наших орґанах преси про українські військові і цивільні власти, публичних діячів Придніпрянської України, як про нездар, карієристів, шарлятанів, а то й пpосто обманців і бандитів.

 

Чи знають ті писці, що вони творять? Де сумління, де почуття відвічальности?

 

Мало, кажу, це тяжкий гріх, але це й неправда, це якесь непочитальне вводження в блуд власної суспільности.

 

Можна мати ріжні думки про те, якими засобами і якими союзами вратуємо Україну, але не можна казати, що цей, хто є иншої від мене думки, це бандит і злодій.

 

Ми жиємо у надто тяжких і поважних часах, — в яких кожна одиниця повинна нести повну відвічальність за кожний вчинок і кожне слово, передовсім за друковане слово!

 

Я не замикаю очей на хиби людей і державних інституцій Придніпрянщини, але живши з ними і працюючи з ними з рукою на серці можу сказати: Ще не вмерла Україна!

 

[Громадська думка, 24.01.1920]

 

IX.

 

Серед безпереривної війни, серед кочування з міста у місто важко творити урядовий апарат, орґанізувати армію.

 

Ті надлюдські зусилля, те вічне життя в ваґонах серед недостач, студени, голоду, пошестей, — колись нащадки наші будуть могти оцінити глибокий патріотизм і важку працю нинішніх будівничих української держави.

 

Хто хоче, нехай кине на них каменем, так як ріжні писці з безпечного кутка обкидають їх болотом, — я не можу.

 

А всеж така праця наладжувалася.

 

В Камянці ви бачили майже всі міністерства, що функціоновали серед дуже виїмкових обставин досить правильно.

 

Урядовці від найвищих до найнищих приходили до уряду і кінчили працю в призначених годинах. Крім цього ріжні наради і конференції заповнювали цілу днину, так що відітхнути не було часу. А платня за ту працю була така, що урядовець ІV. або V. кляси (в нас президент краю або гофрат) ледви міг що другий день їсти обід в дешевшім ресторані.

 

Правда були надужиття й були виїмки, але деж їх нема.

 

Правда теж, що видатність праці всіх цих урядів далеко менша, як такоїж скількости урядів і урядовців в якій небудь иншій модерній державі.

 

Але це вже не є вина українських урядовців, а страшної московської адміністрацийної системи, на зразок котрої побудована є українська адміністрація.

 

Суддя — Москаль на українській службі, коли ми розмавляли про російську адміністраційну систему сказав мені ломаною українською мовою: Мене болить розвал Росії, — але як з нею завалилася давна адміністраційна система, то я з цього лиш радію. Це був рак, який мусів сточити живе тіло держави. Російські адміністратори і офіцерство, це була каста безмилосерна й ненажерна, вся держава й вся суспільність істнувала лиш для неї.

 

До помочі та бюрократія прибрала собі вище дворянство й вище духовенство.

 

Нечуваний централізм чинив якунебудь контролю зовсім проблєматичною. Зрештою в рідких випадках контролі брак адміністраційного кодексу, обовязуюча сила ріжних дуже часто зі собою суперечних постанов і законів від Івана III. Калити та Івана Грозного починаючи, все давав змогу урядовцеви виплисти на чисту воду. Врешті все можна було звести до цього, що з причини політичної благонадійсности так саме треба було поступити, як контрольований урядовець поступив. Тому урядовці були певні, що їм все вільно, а суспільство було переконане, що воно віддане урядовцям на ласку й неласку, що володіє повне безправство.

 

А вже селянство і робітництво; для цих двох кляс істнували просто кріпацькі відносини.

 

Прочитайте про це все 9-томову "Історію Росії XIX. в." видання Бранда а хочби тільки Дмовського: "Niеmcy, Rossyа і kwestja polska", — і ви зрозумієте, чому тепер Росія безнадійно від 3 літ горить від краю до краю.

 

Це мусить бути вигублене огнем і мечем старе безправство, кастовість, грабіжництво.

 

Тому змістови бюрократії відповідала також форма урядування. Все полагоджувалося на письмі.

 

В кождім уряді, а навіть в кождім більшім відділі судить одна сила від ухідних і вихідних паперів.

 

Кожний папір, що прийде, дістає число, а як виходить дістає друге число, врешті дістає ще третє число урядовця для доручень, — як через такого урядовця вирішення має бути доручене.

 

Як в тій самій справі увійде кілька письм, то всі вони дістануть три, а найменше два числа.

 

Навіть ляік зрозуміє, який хаос витворюються, як тяжко справу віднайти, як кожна справа розбивається на частки, покриті цілим лісом ріжних чисел.

 

Коли вже справа вирішена, підписує вирішення діловод і передає начальникови відділу до підпису, — а коли і цей вже підпише, подає начальникови уряду чи то департаменту.

 

Ось так вирішення справи цілком дрібного, а то й формального лиш значіння ставляє цілий уряд на ноги і затруднює собою та забирає час 3—4 урядовцям.

 

А вже як підпише шеф уряду, передається справу особі від вихідних, а ця особі від доручень.

 

Урядовці за Збручем так зжилися з цим способом урядовання, що просто не уявляють собі, як би можна урядувати способом лекшим, простійшим, яснійшим.

 

Памятаю, до мого уряду прийшло домагання другого уряду, що приміщувався зараз в сусідній кімнаті, щоби знавець друкарської штуки оглянув друкарню і дав звіт з її роботоспосібности, числа робітників, приміщення.

 

Я прикликав дотичного урядовця, передав йому устно припоручення, визначив йому 24 годин часу на вироблення звіту, написав про те записку на реквізиційнім письмі і для осторожности взяв ще розписку від урядовця на тімже таки письмі, що він припоручення одержав.

 

Старі бюрократи дивилися на мене, як на божевільного.

 

А відтак дуже чемно з великої доброзичливости для мене через цілий тиждень виясняли мені, що я повинен був реквізиційне письмо віддати начальникови свого адміністраційного відділу, цей був би це саме письмо віддав діло воду, діловод був би виготовив реферата, реферат був би відбитий подвійно на машині, вернув би відтак до діловода для його відпису, діловод підписавши передав би начальникові відділу, цей знову підписавши передав вам, ви підписавши передали би особі від вихідних, а та особа віддавши другу копію в реґістратуру, першу копію, заосмотрену у всі потрібні підписи помічю уряду для доручень — вже би вспіла доручити вирішення знавцеви, що урядує в другій побіч мене кімнаті.

 

Вам плакати хочеться, так мене це все бентежило до глибини душі. Але ви зрозумієте, чому 6 німецьких урядовців ліпше й скорше залагодить cпpаву, як 30 урядовців, що привикли до русских метод.

 

Але й це направлялося. В міністерстві вн. справ сів д-р Макух, д-р Кузьма, д-р Вітошинський, радник Масляк і цілий ряд инших урядовців Галичан, — по всіх инших урядах наших людей скрізь дуже радо бачили. Poзпoчалися реформи і по змісту і по формі й була всяка надія, що державна машина всі оці хороби свого дитинства побідно перебуде.

 

Лиш ми повинні приходити за Збруч на з упередженням, не з почутям якоїсь вищости, не з призирством до тамошніх діячів, на яке подавляюча більшість тамошніх народніх робітників і урядовців нічим не заслугують. А повинні ми приходити зі щирим наміром і волею працювати, з глибокою вірою, що щира і чесна праця дасть нам в результаті свобідну Вітчину, з такою вірою, що гори переносить.

 

[Громадська думка, 30.01.1920]

 

X.

 

Кінчу мою розмову з земляками. Не замикаю очей на наші хиби. Ріжнородні вони й не малі. Але не через ті хиби, яким відповідають теж наші високі прикмети, — не через них ми опинилися в теперішнім, дуже важкім нашім положенню. Окружені з усіх сторін ворогами, відтяті від цілого світа і бльоковані, — ми мусіли безнадійно кровавитися, терпіти й гинути. Безнадійно лиш на найблищі дні. Бо де далі, мусить зрозуміти кожний наш близький й дальший сусід, що на Україні можна любий уряд насадити баґнетами, але вдержатися зможе на Україні лиш український уряд.

 

І те зрозуміння щораз більше вкорінюється і в Парижі і в Лондоні.

 

А як ця гадка побідить, — встане і Україна, і розвіє тьму неволі.

 

Як що мене журить, то більше це наше внутрішнє розбиття, цей загальний розстрій, брак віри в себе і в тих, що долею судьби в ті тяжкі часи ведуть нас.

 

Головний отаман Петлюра...

 

Як-же часто ми забуваємо цю велитенську працю, цю надлюдську витрівалість, цю впертість, з якою він йде до одної мети, незалежної України.

 

Яких проклонів, яких лайок не сипали на його голову чужі! Те ще ми могли би витримати. Але свої?

 

Невдоволені ви з його політичної лінії? Знайдіть ліпшу, більш доцільну, і він уступить.

 

Лиш він трохи за мало рішучий, занадто довіряє тим, що кулаками протиснулися до нього, не задля справи, а задля наживи. Більше критицизму в доборі людей і більше розсліду про минуле тих, що їм довіряє.

 

А як раз головний отаман прийшов до висновку, що люде й платформа, з якими й на якій працює, не ведуть до мети, треба мати відвагу без огляду на особисті почування до цих людей, змінити так їх, як і плятформу.

 

Коли вже — коли, прийшов пан отаман до переконання, що кабінет Мартоса треба було змінити, а не зробив цього проти власної найліпшої віри, бо Мартос в обороні своєї посади вміє навіть рукави закасати...

 

А військові справи? Краще не говорити. Там всіх треба держати в такій кріпкій руці і так коротко, що ні вдача ні серце головного отамана на це неспосібні.

 

Президент міністрів і мін. зак. спр. Ісаак Мазепа. Перед тим міністр внутр. справ. Має доволі широку адміністраційну практику. Тип німецького професора. Спокійний і методичний і працьовитий, як Німець. Ви чуєте, що він що скаже, — того й додержить або без вагання уступить.

 

Без хитання вірить у справу добуття державної незалежности України, для цеї справи жиє і віддає їй весь труд, для неї, як треба буде, головою наложить...

 

Дра Івана Макуха, що тепер є міністром внутрішніх справ, — хиба досить всі знаємо. Він там за Збручем таким є, як був в нас. Державний лад і державне добра стереже як грізний кербер. Безпощадний для себе і для своїх підвладних. Він здається був би найбільше рад, як би доба мала 48 годин, а він в додатку, аби не потрібував ні їсти, ні спати. Тоді би у мене, каже, була адміністрація, як в годиннику найліпшої фірми.

 

Каже, але не всміхнеться. Від часу траґедії по цім боці Збруча, він забув сміятися.

 

Міністр юстіції і т. в. об. Міністра закорд. справ Андрій Лівицький, з професії київський адвокат, б. ґуберн. коміcap Полтави. Ріст і вік середний. Ясний бльондин. При згадці про нього майже всі Галичане скрегочуть зубами. Але він собі з того відай нічо не робить. Оптиміст такий, що ось-ось і покажеться легкодухом. Всі вже заломлюють і опускають руки. Він ніколи. Він знову і знову шукає способу, аби вийти з матні.

 

Як починає яку роботу, робить її вхід, він вже оглядається, де буде вихід. Промовець не ефектовний, але незвичайно льоґічний. Оден з рідких людей за Збручем, що не говорить, аби говорити, але говорить, бо дійсно має щось інтересне сказати.

 

Одно лиш... Є занадто адвокатом в технічнім веденню закордонної політики. Адвокатом в тім значінню, що мовляв, процес ведеться коштом кишені клієнта, не моєї, — хай коштує.

 

І ви чуєте про многолюдні українські місії за кордоном, місії, що рівнаються зовсім великій армії, гей би ходило о здобуття чужих столиць. Анґлійські місії побіч наших що до числа членів ліліпути. І місії оці, о скільки їх сусіди перепустять, їдуть там де їх треба і там де їх не треба, а навіть найбільше люблять їхати там, де їх не треба. Це політична розпуста, якій безумовно треба положити край. Зменшити число членів місії до найконечнійшої потреби, відкликати всякі місії з Греції, Болгарії, Будапешту, Штокгольму і всіх країв, які на вирішення нашої долі в найблищім майбутнім ніякого впливу мати не будуть.

 

Цей український уряд стоїть на демократичній проґрамі. Значить з большевиками йому не по дорозі.

 

Вправді дехто в нас думає, що большевики йдуть де далі, щораз більше на право й наближаються до демократизму. Але большевики, що відреклись би диктатури пролєтаріяту (чи наші патріоти, що вийшли з під сільської стріхи і ведуть свій сільський в 95% люд добре розкусили, що це значить?), що відреклись би комунізму, — перестали би бути большевиками.

 

І на те, по мойому, цілком не заноситься.

 

А якже населення, якже широкі круги українського селянства ставляться до українського державного будівництва?

 

Національна свідомість селян зростає просто з дня на день, почуття потреби власної української держави теж. Я не радив би пересічному Галичанинови зачинати з деким з селян за Збручем розмову про українську літературу й історію. В козій ріг зажене. Літом сама Каменеччина дала докладно 16.000 рекрутів українській армії. Але як не було їх у віщо взути, одіти, узброїти, — поволочилися з тиждень і пійшли до дому. А повстанці? Всіх женуть і большевиків вже 2 рази і Денікіна. А наша галицька армія виснажена, десяткована тифом, обдерта — всеж животіє між тим своїм рідним народом. Кожда инша армія в такому стані не вратувала би на Україні одної ноги.

 

Тому не падати духом! Засукати рукави. Взятися до праці на всіх ділянках національного життя. За великий ми народ, аби ми пропали. І як не ліпший, то нічим не гірший від сусідних народів.

 

[Громадська думка, 31.01.1920]

 

31.01.1920