Замітки до галицько-української політики.

Extra Galiciam non est vita;

Si est vita, non est ita.

I.

Як повстала Західньо-українська Республіка.

Протоколи зібрання політичних провідників галицької України в навечеря проголошення Західньо-української Республіки будуть цінним джерелом для студій про стан політичної думки серед галицько-українського політичного світа. У відозві до "своїх любих народів" цісар Карло візвав був послів австрійського парляменту подбати про те, щоби кождий із заступлених ними народів уконституувався як окрема державна одиница. В тій формі сиґналізовано з найвищого місця неминучий розвал старої наддунайської монархії. Народи догасаючої Австрії стали самовизначуватись в напрямі відпаду від Австрії до дотичних істнуючих або новостворених національних держав, або, коли їм не було з ким обєднуватись, в напрямі утворення окремої національної держави. Чехи вже перед цісарським маніфестом виступили були в австрійськім парляменті з деклярацією про утворення самостійної чеської держави. Серед українського громадянства Галичини й Буковини могутній зрив українського народа бувшої Росії збудив був горяче бажання злучитися в одно з матірним пнем. З такими інструкціями їхали делєґати Галичини й Буковини до Львова на конґрес, скликаний українськими членами віденського парляменту на день 19. жовтня 1918 р., на якім мала бути вирішена доля українських частин обох країв. День перед тим відбулася нарада парляментських і соймових послів та представників партій, уконституованих в Національну Раду, на якій мали бути ухвалені постанови, щоби предложити їх до санкції завтрішньому конґресові. Треба зазначити, що почуття дисципліни в українському громадянстві Галичини, вироблене в систематичній боротьбі проти польського противника, велике. Воно, можна сказати, граничить з безкритичністю. Вага хвилі повинна була його тільки скріпити. І тому можна було бути певним, що те, що сьогодня ухвалять парляментаристи вкупі з партійними лідерами, те завтрішнім конґресом й буде приняте.

Нарада зачинається. Кождий почуває вагу великої, історичної хвилі. Там за стінами Народнього Дому почувається серед провінціональних делєґатів атмосфера іреденти, диктована здоровим інстинктом народа. Але зібрані в Народнім Домі фахові політики не на те, щоби безкритично потурати некритичним забаганкам некритичних мас. Вони-ж реальні політики, що недаром перебули школу реальної політики у віденському парляменті, хоч і окрещеної злосливим віденським язиком непочесною назвою Kuhhandelpolitik. Вони самі властиво також приклонники злуки українських земель, і кождий з них, виголошуючи промови на яких-небудь роковинах Шевченка, кінчав їх звичайно окликом: "Хай живе одна, єдина, незалежна Україна від Карпат по Кавказ"... Тільки-ж сьогодні не роковини якого там поета ні який небудь сокільський здвиг, де кидається необовязуючі фрази для піднесення настрою слухачів. Сьогодні на порядку дня страшно серіозна справа, сьогодні такий день, що фраза зобовязує, зобовязує передовсім реального політика. Карпати, правда, наші галицько-буковинські гори, — але де Кавказ, куди нам, реальним політикам, буяти по шпилях Ельбруса і Казбека? Ідеали ідеалами, ідеали річ потрібна і корисна, але вдармося в груди і спитаймо, як тверезі політики, самих себе: чи віримо ми в можливість збудування незалежної української держави? А коли не віримо, коли ми непевні істнування України, як держави, то чи можемо ми вступати в сліди инших австрійських народів, які відпадають в сторону істнуючих вже держав і можуть рахувати на їх піддержку? — Я (імярек) побував сам в російськім полоні, на Україні. Ні сліду там в народі національної свідомости і довгенько прийдеться почекати, поки та свідомість від купки молодих ідеалістів розіллється в маси. А і у тих, що свідомі своєї національности, верх веде прінціп соціяльний. Збудована ними Україна це фантом, вона стоїть в суперечности з реальними обставинами. — А я (імярек) власне вернув з Київа. Немовто столиця української держави, а гадаєте, що почуєте там українське слово? (Міжоклики: А у Львові чи багато його чуєте? — Не перебивати бесідникові!) І культура там инша, чужа нам, Галичанам. Увійти нам, Галичанам, в злуку з тою Україною, це те, що втопити там нашу глибоку національну свідомість. А надто: правда, що ми могли отце зібратися тут, аби самовизначитися, але осторожність все на місці. У нашого некритичного населення замітне, правда, стремління до злуки. Але-ж не забуваймо, що поза волею народа є ще инші, і то сильні, чинники. Кажуть, що антанта в дійсности носиться з гадкою не цілковитого знищення Австрії, а тільки її перебудови на принціпі національної автономії або й федерації національних держав, і з тим нам, як реальним політикам, треба числитися. Прінціпіяльно ми, розуміється, стоїмо на становищі злуки з Україною. Буде Україна, то на злуку все ще буде час, а не буде її, тоді тим ціннішою буде наша розважна постанова — самовизначитися на разі в напрямі права на державну незалежність злучених в одно українських земель Австро-Угорщини.

Also sprach, mutatis mutandis, політичний мудрець і один і другий і десятий, перед яких арґументацією не устоялися голоси чотирьох, коли не помиляюся, речників однодушної волі народа за злукою Галичини з Придніпрянщиною. Авторові цих стрічок були відомі партикуляристичні тенденції аранжерів конґресу. Їхав я на конґрес, як гість, в тім переконанню, що лідерам української парляментарної політики ледви чи зможе вдатися переперти своє опортуністичне становище супроти єдинодушного бажання злуки у всього населення Галичини й Буковини. Здавалося мені, що на зібранню самих чільних "батьків народа" почую ряд дуелів прихильників обох таборів, прінціпіялістів і опортуністів, і що ці останні будуть приневолені ужити всіх засобів краснорічивости й інтелєкту на те, щоби переперти своє становище, яке з якихось "вищих зглядів" веліло їм наперед в собі самих побороти своє власне горяче бажання злуки. Та замість статсменських арґументів почув я ряд плитких елюкубрацій партикуляристів і льокальних патріотів, а замість змагання побороти в собі самих нестримність іредентистів, цілу бездну нерозуміння великого моменту і великанських подій на сході Европи, нерозуміння суті і значіння імпозантної боротьби самого українського народа, почуття якоїсь сміхотворної вищости над Придніпрянщиною, виразне почуття нехіті до злуки, а з уст деяких промовців навіть кпини з самої ідеї національного обєднання, — а над усім тим царив безграничний брак віри в саму українську справу в її цілому. Прикро було слухати тих плиткостей з уст людей, авторітетних своїм становищем, і ще прикріше було бути свідком того, як ці плиткости зробили потрібне аранжерам вражіння на малокритичну більшість самої-ж Національної Ради.

На другий день, на самім конґресі порішено при демонстративнім протесті соціяльних демократів проклямувати по думці вчорашних ухвал окрему Західньо-українську Республіку голосами тих самих учасників, які приїхали до Львова, як горячі прихильники злуки з великою Україною, а від'їздили, щоби переконати провінцію про впоєну їм "реальними політиками" доконечність задля "вищих політичних зглядів" з’орґанізуватися українським частинам Австро-Угорщини на разі в окреме державне тіло.

II.

Без орієнтації.

Мемуари німецьких політичних і мілітарних діячів з часу війни виявляють нам сьогодні, що їх певність в побіду Німеччини проти цілого світу давно до кінця війни уступила була певності в неможливість такої побіди. Траґізм Німеччини полягав в неможливости спинення пущеної в рух машини перед остаточним мілітарним розгромом. Сильнішими вірою в побіду Німеччини остали віддані всеціло німецькій орієнтації австро-українські політики, що аж до останньої хвилі підживляли в собі цю віру кождою чирговою побідою середньо-европейського бльоку на французькім, чи італійськім фронті. Розгромлення Німеччини мусіло остаточно положити кінець цій зворушаючій своїм засліпленням орієнтації на Німеччину. Маніфест цісаря Карла був своєю чергою документальним запереченням можливости дальшої орієнтації на Австрію.

Так скінчився перший період австро-української політики за час війни з його яскравою центрально-европейською орієнтацією. Конґрес з 19. жовтня минулого року розпочинає другий період політики колишньої австрійської України — безорієнтаційний. Переказана історією, оспівана поетами, проклямована програмами всіх партій, диктована великою історичною хвилею, рекомандована примірами нервового центробіжного руху всіх досі розірваних частин ріжних европейських народів — орієнтація на злуку з Україною не перейшла. Невдача Німеччини, кладучи кінець німецькій орієнтації, була рівночасно положила кінець й недавній, акцессорійній орієнтації на Україну, а власне не так на Україну як на створену і держану Німцями гетманщину. Будь Галичині можливим самовизначитися перед упадком Німеччини, немає сумніву, що це самовизначення було-б випало неодмінно в користь гетманської України. Примус уступитися Німцям з України зліквідував це ґерманофільствуюче українофільство галицько-українських політичних провідників.

В цій нездійсненій надії і вірі в єдиноспасення України в чужій помочі, як висліді недостачі віри у власні сили, треба шукати пояснення всіх політичних поступків або, докладнійше, промахів західньо-українських політиків, починаючи від проголошення Західньо-української Республіки. Проголошення окремої галицької держави було наслідком суґґестії, доконаної на малокритичних представниках однозгідної волі народа до державної злуки з Придніпрянщиною.

Правда, що скоро після цього галицькі політики-сепаратисти мусіли, супроти могутнього зриву українського народа проти гетьмана, скапітулювати перед нестримним бажанням галицького народа злучитися з Придніпрянщиною. Опортуністична більшість Національної Ради мусіла скапітулювати перед ідейною меншістю, представницею народньої волі. Однак вимушена на Національній Раді згода на злуку обох Україн показалася в наслідку тільки способом приспання народньої енерґії. Злуку формально проклямовано, але при кермі остали старі кунктатори, які вміли подбати про те, щоби злука стала ілюзоричною. Під покришкою потреб, немов-то диктованих реальними обставинами порішено, що при державній єдности на зверх на разі треба вести адміністраційні аґенди західньої области обєднаної України окремо, і що фактична злука зможе послідувати тільки згодом. На галицькім народі поповнено новий обман. Ілюзія мусіла скоро розвіятися.

На фактичнім вдержанню окремого державного апарату, розуміється, не скінчилося. Партікуляристичне самодурство мусіло бути винесене й на світовий ринок. Під покришкою потреби створення українського ліквідаційного уряду повстає у Відні окремо від придніпрянського, тепер, мусіло-б бути, спільного державно-українського посольства, посольство західньо-українське; намічаються, вже без ліквідаційної покришки, посольства й у Празі і в Білгороді, а передовсім висилається самостійного делєґата на парижську мирову конференцію, який опісля приймає, правда, пропозіцію уряду Української Народньої Республіки бути членом спільної української місії, фактично-ж від самого початку веде окрему політику галицьку, виправдуючи її — особистими мотивами непорозумінь з головною місії!...

Історик діяльности і реєстрант успіхів української дипльоматії в памятнім 1919 році розкриє всі ті вбійчі для української державної справи наслідки тої двійної і дволичної дипльоматії. Розбіжність української дипльоматії в Парижі живцем різала живу українську справу. Вирішення злуки обох Україн в теорії та не в практиці показалося в своїх наслідках для української політики за кордоном куда шкідливішим, ніж коли-б такої нездійсненої злуки ніколи й не було проголошувано, коли-б, як у Відні, істнувало собі і в Парижі окреме від придніпрянського, бодай формально, про око, окремими обставинами оправдане заступництво. Тоді-б кожде з них вело свою політику і за неї-б відповідало. Дві політики, дві орієнтації, дві тактики під одною фірмою мусіли компромітувати саму фірму, а власне українську політику в її цілому. Замість тягнути спільно гуж української справи, на що галицький делєґат згодився, приймаючи mala fide запропоноване йому bona fide київського уряду достоїнство товариша голови, він став тягнути його з другого кінця. В ефекті тої політики, де один тягне до ліса, другий до біса, її успіхи мусіли підійти не богато висще нуля, коли не обнизити солідної вартости української справи, з якою вона виступила була на світову арену після повстання Директорії, нижче нуля.

Ця розбіжність української політики за кордоном була вірною відбиткою розбіжности думок серед обох політичних таборів, придніпрянського і придністрянського, як випливу окремої ідеольоґії, окремої психольоґії і неминучих через те взаїмних упереджень, які в цілій своїй наготі і необчислимих своєю шкідливістю наслідках виявилися тоді, коли оба політичні українські світи зіткнулися під діланням зверхніх обставин у спільній резіденції, в нещасної памяти подільськім Камянці. І тут як в Парижі дві українські сили тягнули на двох кінцях мотуз, поки його не розірвали. Від кінцевого ефекту камянецької драми, якій українській патріот прислухувався з запертим віддихом, він не очуняв й досі.

Переходом галицьких військ на сторону Денікіна закінчився безорієнтаційний період галицької політики. "Західньо-українська" політика найшла собі врешті орієнтацію.

Мілітарний вчинок Тарнавського не був, як це стараються представити сторонники політичного курсу Національної Ради, появою, відірваною від ланцюха її політичних передпосилок. Виправдуючи його прикрим становищем галицької армії, вони стараються виправдати й денікінську політику п. Петрушевича, поставленого, мовляв, перед спричинений армією fait accompli. Конечність мілітарна потягнула, мовляв, за собою конечність політичну, — немовто істнувалоб оправдання для команданта, котрий передає свій відділ, в повній збруї, до диспозиції ворога, на основі передуманої писаної умови, замість того, щоб примушеному безвихідним становищем, замість проливати безнадійно кров, —скапітулювати, замочивши наперед порох і загвоздивши гармати, і немовто такий своєвільний, каридостойний вчинок команданта міг — в данім випадку — зобовязувати голову галицької держави до політичного кроку, до якого не уповноважнив його ані український нарід Галичини, ані вдесятеро більший нарід Придніпрянщини, що далі непохитно бореться проти скріпленого нещасними галицькими військами ворога української держави і національности.

Перед нами акт злуки з ворогом ґенерала Тарнавського, фактично й авторитативно напятнований самим фактом приказу диктатора арештувати виновника як зрада, — акт, з якого однак дивним дивом той же диктатор кілька днів пізніше приказом до решти армії піти слідами тогож "арештованого" ґенерала, фактично здіймає клеймо зради. Що це таке? Невже дійсно за протяг одного тижня зрада перестала бути зрадою і з шкаралущі зради вилущився овоч політичної орієнтації? Ця скорість орієнтації у шефа галицької політики, яка більше року безнадійно шукала загубленого орієнтаційного якоря, була би дійсно достойна подиву, коли-б сам пан Петрушевич не допоміг нам зрозуміти цю орієнтаційну загадку доповненням неповного ланцюха її симптомів, якого початок сягає до славетного навечеря проголошення західньо-української республіки, а кінчається горячковим зазивом галицького делєґата в Парижі, цитованим самим диктатором на збірці старшин галицької армії на передодню своєї утечі з Камянця: шукати єдиного перед гнівом антанти ратунку — в єдиноспасительних обіймах Денікіна...

Ще про Денікіна й не чуть було, ще не встигли були темні сили московської реакції опамятатися від нанесених їм ударів, як з уст докладчика на памятній нараді у львівськім Народнім Домі, тепер одного з імпресаріїв денікінської орієнтації, в серії можливих орієнтацій почули ми були на здивування всіх також спеціяльну рекомандацію на Росію, будь вона побудована на основі федеративній, чи автономічній, чи хочби тільки конституційній. Тоді ця орієнтація ще була передчасна, а й контрагента не було ще. Тоді рахунок повинен був йти на побідника над колишнім німецьким приятелем. Тільки-ж контраґентом антанта бути не захотіла. "З нами" — пише Панейко словами може й несвідомої самокритики в листі до галицького посла у Відні — "нема з ким говорити", а приїхавши до Відня він-же випускає перед претендуючим на парлямент Національної Ради дві орієнтаційні ластівки: одну свою — на галицький статут, другу свого товариша Томашівського — на Владимирскій путь.

Від приїзду пана Панейка орієнтація галицьких політиків зачинає набирати контурів. Оснований у Відні офіціоз західньо-української політики, "Український Прапор", вказує українській політиці в ряді статтів орієнтацію на схід, яким би він не був, і находить для неї симпатичний відгомін в угроруській москвофільській "Русской Земли"... Довголітний шеф галицько-української політики, Кость Левицький, оголошує свою програмову статтю про "збирання руських земель української нації"... Передруковуючи цю статтю, солідаризується з нею камянецький "Стрілець"... В Києві ґенерал Кравс завішує на городській Думі російський трикольор... — Мілітарний вчинок Тарнавського і політична орієнтація Петрушевича, виявлена в приказі для армії: На Нову Ушицю — були тільки закиненням якоря здавна на Денікінську гавань направленого корабля орієнтації галицьких офіціяльних політиків.

І знов приїздить до Відня пан Панейко — на зустріч диктатору, що, пообіцявши свойому війську слідкувати за ним і його долею і його новою славою, в останній хвилі велів запрягти коні до розвори свого воза, направленого на Одесу, і заїхав ним до тогож самого Відня — на зустріч пластунові галицької політики за кордоном. Чи захитався може старий добрий галицький патріот в своїм довірю до неприродньої українському духові орієнтації? — Пан Панейко підкріпить захитану в нім віру... Він-же — мозок галицької політики за кордоном. Арґументи найдуться на кожну орієнтацію...

Пригадайте: останнім разом орієнтував пан Панейко т. зв. Національну Раду на франкофільство та анґльофобство, щоби найти оправдання для статутової політики. Анґлійці, мовляв, не хотять і чути про якусь самостійну, чи хочби сфедеровану, чи хоч би тільки автономну Україну, а такий то а такий французький референт бодай щиро радить взяти хоч би неофіціяльно і неявно участь в уложенню галицького статуту, щоби понад добру волю Французів не закралися в статут некорисні для Українців постанови... Тепер цей дипльомат доорієнтувався вже й до анґльофільства; цим разом він зміг вже покликатися на розмову з "рішаючим анґлійським референтом". Ця "орієнтація на референта" має для "реального" політика з Національної Ради більше переконуючої сили, ніж уперте, майже природне змагання французької політики — до відбудови давньої Росії і ще природніший, хоч і дуже неальтруістичний інтерес Анґлії — до неї не допустити: згляди, які повинні бути єдиним барометром української закордонної політики. Зорієнтований на референта галицький закордонний політик з анґльофобства переорієнтовується на анґльофільство, та не щоб може на сенс і мету східньоевропейської анґлійської політики, а не цю Анґлію, котра на його думку повинна, поборовши при помочі Денікіна і галицького суккурсу большевизмі відбудувавши Росію, через посередництво тогож Денікіна з вдячности зглянутися ласкавим оком і на влучену в Росію Галичину. Пан Панейко добився свого: Тарнавський повів галицьку армію під високу руку Денікіна, — Петрушевича він сам скоро матиме приємність представити Сазонову...

Чи вдасться спільними заходами московської реакції і галицької політики здезорієнтувати світ про українську справу, про позитивне значіння якої як національно-політичної індівідуальности він мусів витворити собі відповідний погляд? Ми певні того, що ні. Запорукою для нас є орієнтація цілого українського народа на власні сили і на ряд чужих, ворожих відбудові давньої Росії сил, яких ділання мусить допомогти українській державній справі до остаточної побіди. Карколомна орієнтація слабодухих партикуляристів скінчиться похміллям.

(Дальші статті слідують.)

[Воля, 03.01.1920]

ІІІ.

Неомосквофільство.

Політичне москвофільство, з яким отце задебютовали перед широким світом галицькі політики, є проявою, яка виказує багато анальоґій з давним національним москвофільством. Так як національне москвофільство не було зразу нічим иншим як формою, в якій паралєльно з першими проявами українського національного відродження в Галичині виявлялося почуття відрубности від пануючої в краю польської нації, так і в цю хвилю українського політичного ренесансу політичне москвофільство є нічим иншим, як своєрідним способом політичного самовизначення. Після вікової стаґнації почуття своєї національної індівідуальности українська Галичина пережила за останніх вісім десятків літ період відродження цього почуття, який розпочався москвофільством, як суроґатом національної свідомости, і докотився до москвофільства, як суроґату політичного самовизначення.

Цій анальоґії виявлення свідомости своєї етнічної зглядно політичної індівідуальности відповідає й схожість причин, яких ділання довело в наслідку чи то до неґації національно-культурної самостійности в однім, чи то до зневіри в досягнення ідеалу політичної самостійности в другім випадку. Розуміється, що помилковим було би із схожости причин заключати на причиновий звязок між самими проявами, між якими істнує тільки історичний звязок і спільне їм тло.

Не цьому ми власне й хочемо зупинитися.

Національне москвофільство в Галичині, яке стільки часу спиняло культурний і політичний розвиток українства в цілім краю, було в засаді нічим иншим як наслідком недостачі віри в розвиток української національности. Брак віри — кепський дорадник в життю одиниці і народа. Цей брак віри, в перших початках пробудження національної відрубности серед галицьких Українців, гнав не щоб найгірші елєменти в обійми московської національности. В тих обіймах вони надіялися найти опору проти напору польонізації.

Розвиток національної свідомости галицьких Українців не пішов однак дорогою витиченою Д. Зубрицьким, І. Головацьким, І. Петрушевичем і тов. Не прочували батьки галицько-українського москвофільства, що їх нащадки стануть колись друзями тих самих ненависних їм Поляків, власне в боротьбі проти українства, яке тимчасом під ідейним впливом російської України, мусіло виступити боротьбою проти обєдинительної ідеї. На місце успішно зведеної, бо улекшеної конфесійною ріжницею боротьби проти денаціоналізуючих впливів польщини, в якій вплив обєдинительної школи, опертої на "исторических началах", оказався на галицькім ґрунті зразу навіть сильнійшим ніж вплив етноґрафічного українофільства, настала домашня війна між більш консервативними "москофілами" і більш поступовими "українофілами", власне таборами, які на ґрунті національної нездефініонованости довгий час представляли собою суроґат партійної діференціяції. Правда, попри літературну емуляцію між прихильниками живого слова і язикової тарабарщини, боротьбу цю виповнює в головному плитка суперечка про правопись та національну номенклятуру між "руськими" народовцями і "русскими" москофілами, які про те ще в ряди-годи годяться з собою на основі все ще їм спільної боротьби проти Поляків; послідовніше в боротьбі проти москвофілів виступає орґанізована учнями Драгоманова радикальна партія, що перша внесла була соціяльний елємент в українське політичне життя в Галичині та скоро завузилася до культурницької боротьби проти москвофільського в більшости попівства. Однак в боротьбі проти національного ренеґатства побіда національної української ідеї запевнена. На місце поборюваної радикалами консолідації народовців з москвофілами проти Поляків, повинна була наступити консолідація народовців і радикалів проти Поляків і підпираних їми тепер в боротьбі проти українства щораз то менше численних москвофілів. При браку ділання соціяльних кличів, відсунених на задній плян перед обєдиняючими гаслами спільної боротьби проти обох національних ворогів і при відсутности численнішого зорґанізованого українського робітництва, витворюється в Галичині стан мовби якоїсь ідилічної національної гармонії і ідеольоґічного квієтизму. Віднісши остаточно перемогу над напрямком національного москвофільства і над пробами політичного польонофільства в своїм нутрі, галицьке українство всеціло віддається уможливленій конституцією боротьбі за національно-політичні і культурні здобутки і муравлиній праці над здвигненням культурних інституцій, економічних орґанізацій і т. п. кріпостей проти могутнього впливу польського верховода краю.

Ця боротьба і ця праця не були безплодні; галицький Українець міг їми чванитися, а придніпрянський Українець, поставлений в куди тяжчі умови плекання своєї національности, міг їх йому завидувати.

Та от наступив вибух війни. Почуваючи себе досі з деяким оправданням центром українського культурного руху, українська Галичина, якої політики зразу поклали всі карти на виграну середньоевропейських держав, що повинні розбити Росію і визволити Україну, побачила себе — в тім випадку з меншим оправданням — в становищи центра української політики: відти, з цього українського "Піємонту" повинно було піти будування української держави від Сяну по Кубань, чи по Дніпро, чи хоч би тільки по Збруч. Бо і кому-ж її будувати, як не нам, галицьким Українцям, як національно свідомому, здатному до орґанізації, здисциплінованому елєментові — в противенстві до національно несвідомих і в своїх образованих верхах понайбільше потонувших в російських партіях придніпрянських Українців...

Та сталося за допустом судьби, що будування української держави пішло, та не від Піємонту, та не тими дорогами, які витичила йому галицька політика. В спільній боротьбі поневолені народи Росії самі без нічиєї помочі скидають ярмо абсолютизму, і в туж мить, немов автоматично, здвигається будинок української держави і далі кипить завзята боротьба проти численних її ворогів. Правда, лунають гасла, непривичні для галицького уха, і розворушена революцією Україна, в якій серед революційного хаосу і безнастанної війни поринули всі давні форми порядку і не було часу і змоги заводити нових, представляє собою образ куди инакший від того кубелечка, яке галицький політик збирався встелити собі в Галичині, від коли заміняв собою, в узаконненій цісарським закликом мирній революції, давнього хазяїна краю. Однак правда й те, що коли зміряти перебуті і ще не переможені трудности, можна бути певним, що скоро мусить прийти час, коли під діланням тих кличів, що кличуть у бій повстанця, буде зломана сила ворога, який наступає на Україну з метою її національного і соціяльного поневолення і з хаосу виринуть нові форми порядку. Атже вже кількома наворотами Україна вийшла з критичного положення, власне під діланням тих непривичних для галицького уха гасел, і от і тепер становище на Україні незвичайно важке, але й становище ворога не то що важке, а просто безвихідне.

Але заслужений повітовий орґанізатор чи хоч би й на становище посла винесений член "Народнього Комітету" має свій власний погляд на справу боротьби за українську державу і її будування. Атже "ми" в Галичині цілими десятками літ боролися і працювали для української справи, і то, дякуючи національній карности і солідарности, з чималим успіхом. Погляньте тільки на ряд читалень, філій "Сільського Господаря", крамниць, приватних шкіл — усе те створене дякуючи карности і жертволюбивости народа, дякуючи сотиковим лептам свідомих широких верств, дякуючи орґанізаційній машині, цій від давна орґанізованій "державі в державі". Перед гаслом, виданим "Народним Комітетом", цею верховою політичною орґанізацією з її штабом повітових і сільських орґанізаторів і мужів довіря, якої вплив поширявся на добрих вісімдесять відсотків населення, замовкали непорозуміння, безсильним ставало доктринерство опозиційних партій... А коли прийшов час будування Західньоукраїнської Республіки, ті самі патріоти, випробовані у виборчій боротьбі і орґанізаційній праці, із своїм підготовленим адміністраційним штабом, немов предестиновані провидінням судьби стати народові властю, взялися енерґійно до цеї справи, і сьогодні мали-б ми взірцеву державу, — коли-б єхидний воріг не забрав нам нашого краю. Колиб...!?

А на Придніпрянщині? Там хаос, хаос, хаос і ще раз хаос, і не видно для втомленого ока тому хаосу кінця і не видно сили, яка могла-б приказати розшалілому елєментові набрати прикмет твердого тіла. Були, правда, проби опанування революційних елєментів: пробував гетьман, але будований ним будинок поринув в тім хаосі під напором боротьби елєментів; мав добру волю й Петрушевич, спираючись на своїх сто тисяч, сказати революційній стихії: "стій!," але приказ диктатора відбився відгомоном злосливого сміху... Хаос суне валом і грозить пірвати вас у свій грізний вир. Давайте дошку ратунка, щоби не попасти в зневіру і розпуку! І якже не розлучати, коли, що-б тільки перейти річку Збруч: як там все инакше...

Невже міг галицький політик з тою своєю умовістю стати будівничим або тільки помічником будовника української держави по Кубань? Він міг бути і був добрим повітовим орґанізатором, міг би, на що були спрямовані його найсміливіші думки до війни, орґанізувати в переданих формах лад в автономній Галичині, міг би помагати будувати українську державу її німецькому чи австрійському творцеві, але не міг і не може стати творцем чи реґулятором нових форм соціяльного і політичного життя і ніяк не спроможен достосуватися до тих по суті і формі так ріжних обставин Придніпрянщини.

Однак даремно відраджуватимете галицькому політикові міряти українську справу на Придніпрянщині мірилом галицької повітової орґанізації. Винесений до висоти національної чесноти пересуд проти партійної діференціяції і соціяльних антаґонізмів, спосібних ослабити спільний фронт, переноситься ним автоматично й до відносин на Україні, дарма, що успішне руйновання царату, будова української держави і боротьба проти її ворогів були як раз наслідком ділання тих незрозумілих йому в суті гасел. Ця умовість галицьких політиків пояснює відразу й цю претензіональність, з якою з їх сторони уділяється пренаївних нераз "порад", як будувати державу, і цю смілість, з якою з тоїж сторони критикується придніпрянську політику, яка хоч дуже варта критика, то може бути критикована на основі зовсім иншої, чужої галицькому політикові катеґорії політичного думання. — Бо представте собі галицького політика, який ліпше або гірше виповняв своє місце в Галичині, перенесеним на Україну в час мартової революції, і ви можете бути певні, що він був би мусів остати тільки німим свідком тих великих подій, які принесли Україні волю. Революцію власне зробив і міг зробити тільки придніпрянський Українець, такий, яким він є, з його політичною умовістю. Або представте собі осторожного, "реального" галицького політика політичним діячем в Київі за Центральної Ради і ви можете бути певні, що він мусів би тут бути нічим иншим як шкідним елєментом квієтизму, а то й контрреволюції. Атже позвольте пригадати, що під презідією того самого пана Петрушевича, який отце переходом на сторону Денікіна змилив погляд світа на справу української державности, Українська Парляментарна Репрезентація у Відні на передодні проголошення четвертого Універсалу ухвалила була резолюцію, в якій не задля прінціпіяльних упереджень її членів, самостійників про свято, але страха ради пятнує закордонну українську пропаґанду за самостійністю України, як чуть не провокацію, яка, мовляв, може зашкодити стремлінню України зажити щастя свободи в — федеративній Росії....

Українські революціонери, звичайно, не звернули уваги на голос віденських парляментаристів ані тоді, ані опісля, коли ці останні, преклоняючись перед маєстатом гетьмана, лаяли їх за їх відношення до супровоженої карательними отрядами гетьманської політики. Вони в супереч порадам галицьких парляментаристів проголосили державну самостійність України і в ґрандіозній боротьбі проти гетьмана, проти якого по їх стороні станув увесь український нарід, вивели Україну з дому московської неволі, в яку отце понад головами борців за незалежність задумали завести її тіж самі галицькі парляментаристи і дипльомати.

Дороги, якими від самого початку війни стали ходити політики Придніпрянщини і Придністрянщини, не могли зійтися. Та чи мусіли ці останні дійти по своїй дорозі аж до зради прінціпові суверенности України і до боротьби проти тої береженої далі Придніпрянцями суверенности, скріпляючи своїми уоруженими силами її головного ворога?

Галицький політик сам у серці, так сказати, самостійник, з великою дозою патріотичного сантіменту. Не розбіраючись в партійно-політичних тонкостях, він сам готов боротися за українську державу, хоч бути їй створеною по рецепті якої небудь, тої чи иншої партії, починаючи звичайно від правіших і аж до найлівіших, коли-б він тільки мав віру в сповняємість тої мети. Власне инша річ боротися з певним (!) виглядом на успіх при боці Німців, а инша власними силами мало свідомих, необнятих в кліщі орґанізації мас — дарма, що події закпили собі з тої "певности" — і певнійшим оказався рахунок на маси, на нарід.

Ця недостача віри, це головний елємент того настрою, який приготовив почву для русофільської орієнтації галицьких політиків. Безпосередній товчок признатися до неї дав йому галицький дебакль. Без огляду на доказану від часу революції життьову силу українського народа, рівну всім його частям, уявлення про те, що Галичина є найбільше коли не одинокою дійсно позитивною стороною української справи взагалі, не перестало вертітися в головах галицьких патріотів. "Інстинктом" — каже О. Назарук в своїм циклю споминів: "Рік на Великій Україні" ("Український Прапор" з 19. грудня 1919. р.) — відчував я, що скріплення української державности скорше можливе в Галичині, чим на Великій Україні". Коли інстинкт каже таке Назарукові, будь що будь одній із світліших голов поміж галицькими діячами середної ґенерації, то чи диво, що Петрушевичеві чи Костеві Левицькому їх "інстинкт" каже вірити, що Галичина це головний фундамент українства, а сама галицька політика це витвір українського політичного надрозуму. А виходячи з того погляду, коли можна будувати українську державу — як пробували будувати її галицькі політики підчас війни — то можна будувати її, меншу чи більшу, хоч би й з втратою меньших чи більших частин придніпрянської України, коби тільки включно з Галичиною, а не можна і неможливо будувати її без Галичини.

Та от сталося власне, що ця виідеалізована Галичина загарбовується Поляками, на що всесильна, апотеозована антанта дає свою згоду. В уяві галицького політика це рівняється катастрофі української справи в її цілому. Поза межами Галичини є ще вдесятеро більша українська теріторія і вдесятеро більший український нарід, який із змінчивим щастям та з вірою в успіх далі бється за свою державну незалежність, а у галицького диктатора є ще добра армійка, яка може ще ставити чоло ворогові. Тільки-ж думка про будування України поза межами Галичини та ще не по галицькій рецепті — це утопія, для якої не посвятить своїх військ реальний галицький політик. Заняття Галичини, звідки єдино може вийти завязок української державности, це вже, на його думку, остаточний дебакль цеї державности. Супроти цього одиноким бажанням щирого патріота, та не якого там фантаста, а реального політика, який вміє дивитися на справу тверезо, може тепер бути тільки — сконцентрувати всі думки і сили на те, щоби видобута Галичину з рук її поконвічного ворога. Поговірка: радше з чортом ніж з Поляком — стає девізою галицько-української політики.

До слова зголошується апостол нової ідеольоґії, несуться слова евангелія нової орієнтації: Не дайте страшити себе чортом, бо не такий чорт страшний, яким його малюють! "Ми" і наші батьки були закамянілі в грісі орієнтації на захід і сліпі на те, що наше спасення на схід сонця. Була це велика помилка, але її можна направити. Нехай вам світить приміром — Томашивський. Він все життя проповідував дорогу на захід аж до златинщення обряду української церкви включно, хоч ви його за те лаяли, а й він дав себе навернути в Парижі на византійство. Злука з Росією це, так сказати, природня мета нашої національної політики. Атже — як читаємо в Українськім Прапорі — за кількасот літ злуки з Росією наша територія, яку Поляки в Галичині звузили, там не то не завузилась, але ще побільшилася мало на вдвоє. В звязку із сходом ми станемо дужі і богаті. Звязок з Росією обєдинить весь український нарід від Карпат по Кубань, а сильний національною свідомістю український нарід Галичини сповнить на обєднаній Україні велику педаґоґічну місію. На непевне, ми, реальні політики, зрештою не пішли-б. Noblesse oblige: ми післали Тарнавським Денікіну заклад на віру, а далі зробимо з ним умову, яка розуміється, мусить мати обовязуюче значіння для репрезентованої ним сторони. Правда, в листі до Петрушевича з 17. жовтня, пише Панейко, покликуючись на розмову з якимось, розуміється, важним Анґлійцем, що "Анґлія нині абсолютно не може впливати (?!) на Денікіна не то в напрямі федерації, але навіть в напрямі автономії", але конституційні права — впевняє цей добродій Національну Раду — повинні нам бути в Росії забезпечені. За це заручаться і Сазонов і Маклаков. Зрештою читайте проєкт конституції нової Росії Крамаржа, яким забезпечується права й Українцям. Це-ж chef d'oeuvre політичного розуму. Що цей старий грішник вже не перечить істнування українського народу, це одна з найбільш зворушаючих прояв цеї доби і, що-б нікому не відбирати належних заслуг, велика в цім заслуга галицьких делєґатів в Парижі. Спитав-би дехто за державну суверенність України? Що за фантазія! Не было, нѣтъ — як бачите — быть не можетъ. Віддаючись Денікіну, ми дійсно нічого не тратимо, а вже найменше суверенність, якої нема. А в кінці: доволі вже проливу крови! "У нас — пише Панейко — фраза значить більше як кров." Коли Петлюра того голосу не послухає, тим гірше для нього і для сторонників його уряду, про який в заяві про виступлення із спільної місії галицьких делєґатів говориться що — лишенько — пристав до большевиків. Відомість видумана, але видумка зручна, спосібна піднести кредит. Ми-ж реальні політики...

От вам і обличчя нової "української" орієнтації на чорта чи пак на Денікіна.

Коли візьмемо під розвагу ріжницю часу і обставини, то порівнання лідерів теперішнього москвофільства галицьких політиків з батьками давнього, національного москвофільства не випаде на користь тих теперішних.

(Дальші статті слідують.)

[Воля, 10.01.1920]