Конспект споминів.
І.
Дня 5. падолиста 1918 р. о год. 2. над ранком виїхав я з "Народного Дому" у Львові до Київа з інж. Шухевичом, щоби з доручення Команди Українських Військ просити о військову допомогу "Гетьмана всієї України" Скоропадського. В мраці й темряві безнастанно гриміли вистріли, а від сторони Городоцької вул. видніла пожежа. То горіли якісь маґазини.
Наше авто скоро перелетіло Галичину. По дорозі весь час зустрічали ми дві струї полонених, що товпами тягнули в противні сторони: одна з Росії на захід, друга з заходу в Росію. Вигляд їх був страшний: обдерті, помарнілі, голодні, деякі ледви на ногах держалися. Мабуть тільки ослаблення здержувало голодні товпи від нападу на наше авто.
Та хоч яке важке вражіння робили ті дві струї подібних до людей сотворінь, ще більше важке вражіння залягло мої думки: по одній ухвалі "Української Національної Ради" у Львові (чи пак її делєґації) прийшов я до переконання, що загал її не доріс до проводу народу в цей важкий час. Ухвала та відкидала всіми голосами проти 3. внесок, щоб інтернувати й вивезти польських біскупів, професорів і инших визначних діячів. Нічого не помагали арґументи, що Поляки мають на меті винищити всю українську культурніщу верству і що вивезення їх провідників звяже їм руки. Величезна більшість членів "Української Національної Ради" заявилася проти, а деякі члени додали, що перестануть сповняти обовязки членів Ради, колиб вона ухвалила інтернування польських провідників. Я заявив тоді, що матиму сатисфакцію, як довідаюся колись, що вони гнитимуть в тюрмах — і вийшов. Думка про наслідки цеї ухвали мучила мене весь час дороги до Київа.
В Радивилові сіли ми в залізницю й перед вечером висіли в Київі. Просто з двірця поїхали ми ізвощиком до гетьманського палацу, пильно береженого сторожею. Припадок хотів, що нас зараз перепустили й що в авдієнційній салі застав я полковника "Січових Стрільців" п. Евгена Коновальця. (Докладніще описав я свою розмову з гетьманом в останнім ч. "Стрільця", яке вийшло в Камінци). Коли я представив гетьманови ціль нашого приїзду, він запитав: — "Скажіть отверто: хочете вирізати панів?" — "Хочемо будувати українську державу", відповів я здивований. Він усміхнувся, але сказав, що на таку ціль допомогу дасть: добрий полк Січових Стрільців, які тоді стояли в Білій Церкві, буде висланий до границі Галичини буцімто на це, щоб обчистити залізницю від полонених. Цей полк може опісля перейти без дозволу на галицьку землю. Таку обережність уважав гетьман потрібною, щоб не вмотатися у війну з Польщею. Причім додав іще, що вилучить Січових Стрільців зі складу своєї армії, коли вони перейдуть Збруч.
Від гетьмана пішли ми до "Національного Союза" (Пушкінська, 1.), де застали Винниченка. Коли я оповів йому вислід авдієнції у гетьмана, він схопився за голову й почав кричати, що ми завалили українську справу! Чому? Бо проти гетьмана, який має чорносотенно-російську орієнтацію, приготоване вже повстання й Січові Стрільці мали бути авангардом цего повстання! Цего ми не знали. По гoстpiй виміні слів що до ваги Львова й Галичини погодилися ми на тім, що Шухевич піде до гетьмана й заявить, що нам вистане половина січової формації (крім "техніки", броневиків і т. п.)
Я таки зараз поїхав з кількома стрілецькими старшинами на дворець і до Білої Церкви. В поїзді був величезний натовп. Скрізь повно Німців і людей в шинелях, між якими я ні трохи не орієнтувався, хто вони.
Була темна ніч, як ми висіли на двірци в Б. Церкві й зараз пішли до казарм Січових Стрільців. Сильне вражіння роблять місця, по котрих ступав наш Богдан, що тут реорґанізував свою армію до боротьби з Польщею. В яких пять хвилин по нашім прибуттю до казарм зійшлася "Стрілецька Рада", зложена зі старшин. Я мав ще тілько сили, що зреферував їй положення у Львові, авдієнцію у гетьмана і розмову з Винниченком. Тай заснув на кріслі, бо була це моя шеста чи сема неспана ніч. Памягаю тільки, що стіни казарми, в якій ми радили, були деревляні, вибілені вапном, та що в кімнаті було дуже тепло. Памятаю також, як сотник Роман Сушко сіпав мене за рукав й говорив: "Пана доктор, слухайте! Черняк говорить "проти"!" Але я не міг уже реаґувати. Мене випровадили до сусідної кімнатки й положили в ліжко. Я спав дуже довго, а як пробудився, побачив кодо себе січового лікаря, дра Кекала (з Харківщини). Він ствердив у мене сильну горячку й анґіну тай заборонив говорити й вставати з ліжка.
Від стрілецьких офіцирів, які мене відвідували (я лежав в кімнатці неприсутного сотника Б. Гнатевича) довідався я, що "Стрілецька Рада" відкинула проєкт висилки до Галичини якої небудь частини, виходячи зі становища, що Січове Стрілецтво, хоч походить з Галичини, звязане передовсім з державними інтересами Великої України, та що Київ важніщий чим Львів, а висилка одної частини загону до Львова моглаб довести до того, що й Київа не здобудуть і Львова не вдержать.
Я був дуже пригноблений цим. Інстинктом відчував я, що скріплення української державности скорше можливе в Галичині, чим на Великій Україні. Але не було ради: люде, що довго сиділи тут і знали Україну краще, чим я, думали інакше.
Шухевич вернув до Львова, щоби здати звіт з нашої поїздки на Україну. А я лежав. Харч приносили мені до ліжка, а сотник Іван Чмола доставляв мені книжок (бібліотеку мали чудову).
Встав я з ліжка не зовсім здоров, бо наближалося повстання. Сотник Чмола дав мені наддніпрянську шинелю й шапку, свій військовий одяг і білля, бо я не мав нічого. Я зразу дивно почувався в наддніпрянськім одязі, але скоро привик до нього і навіть полюбив його ізза його краски та практичности.
В старшинській столовій засідало коло 60 офіцирів, переважно Галичан. Я зустрів багато своїх знакомих. Про повстання говорилося мало, — як про річ постановлену. Наказ в справі виїзду С. С. на границю прийшов був, але його відкликано. Хто — невідомо. В усім чути було якийсь конспіративний дух. Всі знали, що гетьман приготовляється до злуки України з Москвою. Самостійницька ідея стрілецтва була загрожена. Цим уважалося стрілецтво увільненим від присяги, зложеної на вірність гетьману. Сотн. В. Кучабський виголосив лєкцію про вуличну боротьбу; приготовлялися вже до боротьби на вулицях Київа. Мені ця їх віра в те, що вони взагалі дійдуть до Київа, видавалася дуже дивною. Бо хоч бачив я велику дисціпліну в таборі, одначе їх було всего на всего 1500, а самих Німців, що піддержували гетьмана, були сотки тисяч. З тим більшим зацікавленням приглядався я розвиткови подій. Зі Львова доходили дуже скупі вісти. Я нотував все в своїм дневнику (видання його можливе щойно геть-геть пізніще).
Далі буде.
[Український прапор, 19.12.1919]
ІІ.
Події розвивалася скоро. Дня 14. падолиста 1918 р. коло год. 11 в ночи прийшла до казарм Січових Стрільців у Білій Церкві вістка, що гетьман проголосив маніфест, яким піддає Україну Москві. Цего всі сподівалися і тому обурення не убільшилося: воно вже було велике.
З тих днів вбилося мені в тямку розброювання австрійських ешелонів (транспортів). Відбувалося це так: Наші Січовики обставляли залізничий тор з обох боків кулеметами, здержували поїзд і забирали від австрійських частин зброю й коней. Не забуду ніколи, як одного ранку влетів до моєї кімнатки молоденький денщик сотника Чмоли (родом з Надвірнянщини) і в екстазі кричав: — "Пане доктор! Які коники маємо, які коники! Як скачуть!" Його радість уділилася й мені. Я вибіг на майдан і побачив дійсно чудові коні, якоїсь австрійської частини, забрані нашими Січовиками. Два мадярські офіцири прийшли просити, щоби їм звернути їх приватні коні й револьвери. Команда С.С. вволила їх просьбі. Особливо полювали С.С. на транспорт амуніції, який гетьман мав висилати Донцям. Чи зповнили того не памятаю.
Дня 15. листопада 1918 пізним вечером приїхала до казарм Директорія. З неї знав я тільки Винниченка й Петлюру. Остатного ще зі студентських часів у Львові, де Петлюра був якийсь час як надзвичайний слухач фільософічного факультету і мешкав в "Академічнім Домі". Я нераз заходив до його кімнатки й брав участь в тім, як Петлюра зі Степанківським мов два молоді коти переверталися по ліжку. Ми сердечно привіталися і я запитав його:
— "Чи привезли Ви які відозви?"
— "Ні!"
Я зараз пішов до своєї кімнатки, писати відозву, бо знав, що на другий день по приїзді Директорії пічнеться повстання. Тоді я ні трохи не застановлявся над цим, чи повстання потрібне: адже робили його поважні українські діячі й партії, а політику гетьмана оцінював я по тім, що тюрми були заповнені українськими діячами, що я бачив ще за свого першого побуту в Камінци в серпні 1918 р. Відтам вислав я був отвертий лист до міністра внутрішніх справ в справі переслідувань Українців (лист, якого автором був я, напечало тоді львівське "Діло"). Розуміється, я тоді був ще в однострою "австрійського" У.С.С. і не мав найменшого поняття про українські партії. Мене обурював до краю факт, що Українців вязнено в українській державі.
Написавши відозву, пішов я з нею до старшинської столової, де вечеряли члени Директорії в товаристві кількох наших старшин. Я відчитав їм проєкт відозви і вони приняли його. Петлюра дописав у ній уступ звернений проти гетьмана — і її таки зараз післав до друку з наказом, що стрілецька патруля має розбудити складачів і стояти при них весь час та не дати їм ні одного примірника; повстання мало початися завтра в полудне.
Ще тої ночі вислала мене команда полку С.С. з сотниками Сушком і Кучабським до німецької залоги в Білій Церкві, щоб повідомити її, що як "тими днями" пічнеться "рух", то він не звернеться проти Німців, коли не стануть по боці гетьмана. До міста був добрий шмат дороги, ми їхали фаєтоном і сильно змерзли. По дорозі оглядав я місто, оскілько можна його було оглядати в темряві. Мабуть годі собі представити більше поганого міста: бідні доми з напів погнилими дахами, біля широких, немов сільських улиць, що тут і там освітлені були якимсь умираючим світлом у вікон. А місто має 80.000 населення!
В німецькій команді, яка містилася в якімсь гарнім комплексі домів, застали ми порядок, хоч поруч команди була вже "салдатська рада". Ми зголосилися у дижурного офіцира й попросили, щоб у важній справі скликав членів команди і жовнярської ради. Він видивився на нас, але почав телєфонувати, розсилати підстаршин. За яких десять хвилин попросили нас до иншої кімнати, де вже були три старші німецькі офіцири. Ми заявили, що заждемо ще на представників їх жовнярської ради. За хвилю прийшли. Річ вельми характеристична, що німецькі офіцири не попросили їх сідати. І вони стояли аж поки оден з нас не подав одному з них крісла. Тоді вже й німецькі офіцири попросили їх сідати.
Наше становище було дуже трудне. Ми знали, що Німці мають велику перевагу і що за всяку ціну треба їх спонукати до невтральности. На те мали ми два атути: вказувати на селянські маси, які можуть кинутись на них, коли вони виступлять проти нас і — позискати собі жовнярську раду, що ми почали від історії з кріслом. Ту жовнярську раду треба було дійсно щойно позискувати, бо хор. Чорній, який уже вечером неофіціяльно сондував ґрунт, сказав нам, що вона стоїть при своїх офіцирах зі страху, що як настане між ними незгода, то можуть пропасти всі.
Ми почали від того, що приходимо як офіціяльні представники "Есес.-реґімелту" (так Німці називали Січовиків) попередити їх, як людей, до яких ми не є ворожо настроєні, що сими днями може прийти до національного повстання проти російсько-реакційного уряду гетьмана. Ми радимо Німцям щиро, не мішаться в цю справу, бо тоді можуть проти цих звернутись народні маси й позривати залізничі тори. А тоді наслідки легко предвидіти. Зі свого боку прирікали ми їм, що коли вони заховають "строгий нейтралітет", ми зробимо все, щоб їм забезпечити їх життя і майно.
Німці сильно занепокоїлись, а найбільше члени їх жовнярської ради показували це занепокоєння, вигукуючи: "Ви гадаєте, що ми виступимо проти своїх офіцирів? Ні! Ніколи!" Ми відповіли: — "Що ми так не думаємо, маєте найкращий доказ в тім, що прийшовши тут офіціяльно, звернулися наперед до офіцира, а не до члена жовнярської ради. Хочемо з обома ґрупами, які є між вами заключити умову."
Це їх успокоїло трохи й вони почали випитувати про те, коли вибухне повстання, хто його викличе і чого воно хоче. Ми відповіли їм тільки на третє питання докладно. На перше, сказали, що може вибухнути і завтра, може за тиждень або два. А на друге — що це буде українське національні повстання, подібне до того, яке вони мали за часів Наполєона (розуміється, згадали Фіхтого: "Reden an die deutsche Nation"); тільки сильніщою суспільно-економічною закраскою. До цего навязали ми розмову про духа часу, про жовнярські ради і про німецьких соціялістичних теоретиків, щоби в той спосіб дати Німцям пізнати, що переговорюють з представниками освіченого корпусу старшин, який додержить евентуального договору.
Кінець кінців заявили нам Німці, що їх залога не виступить проти нас, коли ми на неї не нападемо і щоб ми не дивувалися, коли вони "скріплять обережність."
Ми вийшли й пішли до ресторану на вечеру. Типовий провінціональний ресторан, гідний пера Горкого або Гліба Успенського.
Пізно приїхали ми до казарм. Перед бараком команди застали ми німецьке авто. Приїхала їх депутація, зложена з представників білоцерківської залоги (від команди і жовнярської ради), та з представниками Великої Жовнярської Ради в Київі! Чи був це припадок, чи німецька залога в Київі мала аж таку добру шпіонажу, що знала, хто й коли (бодай в приближенню) пічне повстання — не знаю. Досить, що київський Німець мав з собою відповідну лєґітімацію. Зрештою представники і німецької команди в Білій Церкві потвердили, що він дійсно член Великої Солдатської Ради з Київа. Був се чоловік молодий, неприємного вигляду, з малою освітою, що видно було по перших його реченях.
Довго тревали переговори й скінчилися над раном підписанням умови в двох примірниках. Зміст її був такий: Німці зобовязуються заховати невтральність в нашій боротьбі проти гетьманського уряду, а ми з'обовязуємося не нападати на них і вивезти їх з України якнайскорше. Я не хотів підписувати того договору, бо мені було особисто прикро, щоб моє імя фіґурувало під ним з тої простої причини, що недавно переговорював я з гетьманом іменем галицької команди. Одначе Німці, з якими я найзавзятіще перечився, зажадали, щоб і я підписав одним зі своїх літературних псевдонімів (київський й козятинський договори з ними підписав я вже своїм правдивим іменем). Ні одного я тих договорів Німці не додержали. Як це було оповім пізніще.
III.
Дня 16. листопада 1918 р. в полудне вирушила з казарм біля двірця в Білій Церкві одна сотня С.С. і помаширувала на місто, де розстріляла двох чи трьох гетьманських урядовців, що найбільш допікали українському населенню. Гетьманська залога в Білій Церкві була мала. Вона без боротьби розбіглася, або зложила зброю. Наша сотня обсадила центр міста і переворот в Білій Церкві був доконаний. Німецька залога виставила сильні сторожі коло своєї команди, але поза тим не давала знаку життя. Наші патрулі, ходили по місті і скоро попали в конфлікт з Німцями, які твердили, наші розброюють поодиноких Німців. Годі було ствердити, чи робили це дійсно наші патрулі, чи просто місцеві люде, користаючи з нагоди. Німці почали жалуватися на це нашій команді, яка в відповіді на те виставляла німецьким сторожам наші лєґітімації.
(Далі буде).
[Український прапор, 23.12.1919]
Того самого дня виїхав з Білої Церкви перший ешелон (транспорт) С.С. в напрямі на Київ через Хвастів. Пізно вечером одержав я від команди С.С. доручення удатися зі сторожею до тюрем у Білій Церкві й освободити всіх політичних вязнів. Я описав це докладніше в станиславівським "Народі" в статті п. з. "Більшовики".
На другий день виїхав я разом з Директорією в третім ешелолі С.С. до Хвастова, де ми прибули в ночі. Дивно представлялося мені все, що діялося кругом мене, а ще дивніще це, що діялося в мені! Я вже зазначив, що відносин на Великій Україні не знав, хоч умів вичислити всі політичні партії тай навіть їх провідників (гляди спомини з моєї подорожі по Україні в маю 1918 р., печатані в львівськім "Українськім Слові" п. з. "Калєйдоскоп з України"). Але я бодай знав, що цего не знаю. Та гірше було те, що я не мав найменшого поняття про це, як дуже наддніпрянські Українці ріжняться від Галичан своєю душею, своєю психольоґією, чи радше психікою. Це пізнавав я незвичайно помалу, бо цілий рік — і все відкривав річи, яких попередного дня бувби навіть не міг припустити. Якийсь інстинкт говорив мені вправді, що тут інакше, дуже інакше — так інакше, що навіть щира праця не зробить тут багато. І тому відносився я з великою резервою до всего. Але мимо того працював я шалено — днями й ночами. І це для мене досі незрозуміла річ, відкіля бралася у мене сила й охота до такої шаленої праці й біганини, хоч не знав я, чи з цего щось вийде. Без теплого одягу, без відповідного харчу, без спання працювало моє оточення — працював і я. Моя праця полягала передовсім на обжираннюся з Німцями.
Поїзд з Директорією і Головним Штабом наших військ (шефом штабу був отаман Осецький) став на двірци в Хвастові. Ми всі мешкали в вагонах, а урядували і в вагонах і на двірци (залізничники йшли з нами). Тільки частішу кімнат на двірци займала німецька команда. Вона мала в місті залогу і зразу пробувала не пустити наших транспортів проти Київа. Але енерґічний виступ покійного сотника С.С. Черника так на неї вплинув, що вона заховала невтральність, очевидно зі страху перед селянськими масами. Німецький командант двірця, чоловік старший і розважний, розумів добре своє положення і старався, не доводити до конфліктів. А була це дуже трудна річ. З усіх боків одержували ми депеші, що поодинокі німецькі відділи ломлять умовлену невтральність, нападають на наші відділи, нищать нам магазини зброї й амуніції, кидають її масово в воду, не допускають до концентрації наших військ, розброюють їх і т. д. З кождою такою депешою біг я зараз до німецької команди й покликуючись на підписаний договір, домагався інтервенції. На це одержував я відповідь, що німецька команда в Хвастові не одержала від своєї висшої команди в Київі повідомлення про підписання якого небудь договору, що вона не має права інтервеніювати, бо сусідні команди рівнорядні з нею, що получення з Київом перерване, що годі відріжнити війська Директорії від звичайних банд, що Директорія непризнана Німцями як уряд України і т. д. і т. д. Все це повторялося багато разів кожного дня і кожної ночі. І на все це відповідав я німецькій команді, що Директорія представляє силу з якою Німці мусять числитися, бо інакше ми не ручимо за це, що вони вийдуть відси цілі, а що до інтервенції, то ми домагаємося просто повідомлення сусідних німецьких команд про заключення договору що до невтральности з тим, щоби повідомлені команди додавали його до відома дальшим. Договір підписаний був в двох примірниках, з яких оден мав я при собі й показував його Німцям. Коли це не помагало в німецькій команді, удавався я до представників місцевої німецької ради жовнярів; а часто навіть до німецьких телєфоністів, які були дуже демократично настроєні. Вони нераз без відома своєї команди передавали потрібні нам телєфонати дальшим німецьким командам. Все це вимагало просто шаленої біганини між вагонами Директорії і Штабу, кімнатою штабу на двірци, телєфоном і телєграфом та німецькою командою. Якийсь час помагав мені в тім сотник Кучабський, який так тим утомився, що був дуже радий, коли його покликали на фронт. До найбільш прикрих справ належали неправдиві, але то зовсім з пальця виссані, офіціяльні депеші про боротьби з Німцями, з якими мене посилали інтервеніювати до німецької команди. Такі депеші звучали подібно як правдиві, нпр.: "На стації імярек напали Німці на військо Директорії й прийшло до боротьби, в якій погибло тілько і тілько наших а тілько і тілько Німців". Я біг до німецької команди, кричав, грозив і домагався інтервенції. Німці депешували, телєфонували і по якімсь часі доставляли мені на письмі нпр. таку відповідь: "Аж до години такої то нинішного дня від початку вашого повстання не було на стації імярек ніякого українського війська, ні гетьманського, ні Директорії, ні банд, супроти чого не могло бути й битви з ними. Просимо провірювати закиди."
З початку думав я, що ті донесення полягають просто на помилці і, що замісць названої в депеші сталася описана подія на иншій стації тай говорив це Німцям. Але згодом переконався я, що цих "помилок" троха за багато. І я почав розуміти значіння слова "провокація", якого наші наддніпрянські брати так часто уживають, а з якого ми Галичане звичайно неслушно сміємося. Ті фальшиві депеші надавали очевидно вороги українського руху, заняті по двірцях, щоби дезорієнтувати й непокоїти штаб і Директорію та викликати ще більшу неприязнь до Німців. Розуміється, бої з Німцями були і то дуже завзяті. Не виключаю, що часть фальшивих депеш надавали також наші люде на основі слухів, яких вони з лінивства не провірювали. Події й випадки насувалися на нас такою масою, а телєграфи й телєфони були так перегружені, що годі було висліджувати провокаторів, що особливо для мене було дуже неприємним: бо коли я приходив до Німців з новими, може й правдивими депешами, вони не залишили дати мені до пізнання, що й ці депеші такі, як з дати такої то... Все памятали.
Я згадав вище, що моє окруження сильно працювало. (По відході Кучабського були це самі Наддніпрянці, крім мене було ще кількох Січових Стрільців, які сторожили вагонів Директорії). Але в тій праці не було систематики. Коли дійсно робучі люде зі штабу стомилися, то можна було бачити в ночі такі сцени: в оперативній кімнаті штабу телєфони звонять, трохи не тріснуть. Дижурний старшина спить, як убитий. Торгаю його, тягну зі софи на долівку — не помагає: він очевидно так перетомлений, що хоч стріляй у нього, а не збудиться. Бігаю від телєфона до телєфона й списую, чого хочуть: там кулеметів, там мази до кулеметів, там амуніції, там армат, там коней — голова болить від цего всего! Розуміється, були в штабі й дуже працьовиті старшини. До таких належали сам шеф штабу, дальше отаман (тоді полковник) Тютюник, оден малий сотник, якого імення не можу собі пригадати і и. Але їх було мало. І тому я не вірив, що ми здобудемо Київа і не крився з тою думкою. Одначе ті, що знали обставини краще, чим я, відповідали мені:
— "Ви думаєте, що в російськім війську гетьмана кращі відносини? То помиляєтеся!"
(Далі буде.)
[Український прапор, 30.12.1919]
30.12.1919