Це ж не просто ритуал. Не просто складнюща семіотика, знакова система, про яку от тепер зовсім не хочеться міркувати – а можна би було мало не втопитися з усіх типів дерев'яних кораблів семіотичних конструкцій, досліджуючи таблиці і мапи багатозначності потиску руки, рукостискання. Тепер мене цікавить виключно фізіологія, тілесність, безсловесний мікрокосмос.
Дивовижно неприродний жест – хапати одне одного за руку. Але якщо згодитися з тим, що робиш таке сотні тисяч разів за своє життя, то не можеш не визнати, що цей культуральний акт набуває значення мало не маркера біологічного виду.
Врешті рука, а саме кисть, долоня і пальці, є не тільки неповторними у своїх рисунках, але й у тому, що можна назвати найчуйнішим приймачем і передавачем внутрішньої енергії кожної особи.
Біометрична хроніка життя чоловіка може легко звестися до рукостискання. Тобто до цілої суми рукостискань, вчинених впродовж життя.
Щоразу, коли подаємо комусь руку, вкладаємо у кисть безліч інформації. Не ритуальної, а такої, як миттєвий аналіз крові. І щоразу, подаючи комусь руку, відчитуємо той квант, який закладений для того, щоби саме ми його отримали. Потиск руки – це перелаз через вориння. Це втіха на мить, яка полягає у швидкісному обміні. Це дати і взяти тут і тепер.
При кожному такому вітанні хтось входить, а хтось приймає. Прийняти можна не менш маскулінно, ніж намагатися увійти. Добре жити у світі, в якому мало не щодень цей акт відбувається десятками чи сотнями рук. Ти вже знаєш, чого чекати. І відчуваєш, що вкласти саме тепер саме у цю руку. Знаєш, у кого гіпертонус, знаєш, хто буде напирати, знаєш, у кого попросту велетенська спокійна рука. Відповідно знаєш свою непоступливу м'якість, яка нічого не диктує, а готова обійняти будь-яку заблудлу руку. Хоч часом хочеться комусь зробити цей день особливо добрим. Досить пів секунди, щоби видихнути зі всіх своїх пальців імпульсів, яких вистачить тому комусь аж до вечора.
Потиск руки може бути колискою. Може бути веслом каяка за хвильку перед водоспадом. Може бути – чого не враховує семіотика – таємною передачею шаблі з руки в руку. Або – втисненням у долоню гранати із зірваним запобіжником.
Кожен з нас має щось від пластиліну і від дзеркала. Усі руки, які проходять через наші руки, роблять маленький слід на глині мозку. Усі погляди, якими обмінюємося під час потиску руки, сточують міліметри нашої твердої тропічної деревини світосприйняття через свою поставу. Так само, як усе, що на нас подивилося чи нас торкнулося, формує того, кого ми бачимо у дзеркалі, коли там нікого, окрім нас, нема.
Часом не можу згадати виразно чийогось лиця. Про те, що той хтось робив, згадати ще важче. Але руки… Ці потиски рук, здається, і є мною. Вони мене виліпили. Пам'ятаю усі. Кожну готовий рукою прийняти і обійняти.
Деяких тих рук нема десятиліттями, інших – днями. Все одно упізнаю, коли на то буде слушний момент.
24.07.2025