«Бажаємо до України!»

 3 листопада 1918 року у Чернівцях відбулися велелюдні народні збори. Віче проголосило возз'єднання Північної Буковини із Західноукраїнською Народною Республікою та подальшу злуку з «Великою Україною». 

Історики стверджують, що Буковинське віче 1918 року є прикладом того, як нині всім українцям потрібно гуртуватися.

102 роки тому, 3 листопада 1918 року, у центрі Чернівців буковинці провели велелюдне крайове віче. Стурбованість та активність людей була викликана тим, що Австрійська імперія припинила своє існування, і буковинцям слід було визначатися зі своєю долею. Люди переважною більшістю голосів висловили бажання щодо «прилучення австрійської часті української землі до України». Було проголошено возз’єднання Північної Буковини і ЗУНР та подальшу Злуку з Великою Україною. Учасники віча висловили чіткий протест проти спроб Румунської національної ради проголосити всю Буковину румунською землею.

Це було дуже важливе рішення, яке, незважаючи на жорстке політичне протистояння і тиск Румунії, визначило історичну перспективу Буковини. Більше того, Буковинське віче яскраво продемонструвало, що переважна більшість населення краю є українцями.

Але вже невдовзі у ситуацію втрутилися події світового масштабу та війна. ЗУНР вела тяжкі бої на два фронти, Буковину захопила Румунія. І в результаті у 1919 році згідно із Сен-Жерменським мирним договором Румунії віддали Південну Буковину, а за Севрським мирним договором 1920 року -  ще й Північну.

Проте історична справедливість таки восторжествувала. У переддень Другої світової війни і після неї Буковина, як і вся західноукраїнська територія, де була проголошена ЗУНР, повернулася до материнської України. А початки цьому заклали саме ті буковинці, хто 3 листопада 1918 року вийшов на віче, щоб на весь світ заявити, що Буковина – це  українська земля.

Всі українські політики Буковини, незважаючи на партійність, підтримали ідею Української республіки.

«Формування політичного українства стало частиною загальноєвропейських цивілізаційних процесів, а падіння Дунайської монархії тільки прискорило народження української нації, - розповідає Ганна Скорейко, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України ЧНУ ім. Ю. Федьковича. - Вже у жовтні 1918 року старі імперії розвалювалися на очах і почався грандіозний парад нових та відроджених держав. Українські політики Австро-Угорщини негайно взялися до державотворчої роботи і за короткий час сформували Українську Національну Раду, яка мала перейняти владу на землях Галичини, Буковини та Закарпаття. Питання слід було вирішувати якнайшвидше, бо в цих «сутінках» свої інтереси прагнули закріпити усі зацікавлені гравці. Найнебезпечнішими для молодої Західноукраїнської республіки стали сусідні Румунія та Польща. Вся надія була на внутрішню консолідацію українського суспільства".

На думку дослідниці, важливу роль відіграли буковинські політики. Адже вони намагалися у дуже короткий термін підготувати громадську думку української спільноти щодо підтримки ідеї Української держави. А також розпочали важкі переговори з румунськими політиками Буковини про необхідність розмежувати край за національною ознакою. Таким чином, забезпечувалася реалізація одного із найважливіших принципів державотворення – право народу на формування власної держави. Тоді всі  українські політики Буковини, незважаючи на партійність, підтримали ідею Української республіки.

Ганна Скорейко продовжує: "Хронологічно все виглядало наступним чином. 13 жовтня 1918 року в Чернівцях відбулася українська міжпартійна конференція, на якій присутні домагалися поділу Буковини на українську і румунську частини. Вони це озвучили так:

«...Разом з прочими українцями Австро-Угорщини хочемо самі рішити про свою долю. Ми хочемо в мирі і згоді розійтися з теперішнім і повсякчасним нашим сусідом румунським народом. Від Карпатів по Чорне море межують наші народні границі з собою. Тому вже самою природою ми примушені мирно і згідливо жити й працювати для спільного спокійного розвою в будучині».

А через п’ять днів  у Львові українські посли з Галичини і Буковини, представники політичних партій та чимало визначних діячів проголосили в колишній австрійській державі Українську Державу - на території східної Галичини, північно-західної Буковини та українського Закарпаття. І утворили на цих землях представництво цієї держави - Українську Національну Раду.

25 жовтня було творено «Український Крайовий Комітет Буковини» - буковинську секцію Української Національної Ради на чолі з Омеляном Поповичем, українським педагогом, публіцистом, громадським та політичним діячем Буковини. Створено секції-комісії, які згодом мали б перетворитись на міністерства: комісія народної оборони, фінансова комісія, міжнародна та адміністративні комісії. І було вирішено скликати в Чернівцях З-го листопада всенародне віче з представників усієї Буковини. І це віче мало б затвердити рішення Української Національної Ради:

«...Буковинський український народе, вставай і Ти до праці над своєю будуччиною! Мужчини і жінки, хлопці і дівчата! Інтелігенція, духовенство, шляхта, селянство, робітництво! Уряди громадські із своїми начальниками! Всі ви діти нашої землі, станьте своїми грудьми за собою, кучіться до самооборони! Докажіть свою готовність все служити тепер  собі і зійдіться всі з цілого краю, з каждого села в неділю 3 листопада до Чернівців, щоби там вовселюдно об’явити свою волю цілому світові. Там зійдемося на всенародне віче в «Народний дім» о 10 годині рано».

Омелян Попович

Важливу роль відіграла довіра українців краю до своїх парламентських та сеймових депутатів

У неділю 3 листопада до Чернівців прибули понад 10 тисяч учасників віча з усіх осередків Буковини. Зібрання віча відбулося в трьох залах: у Народному Домі, де виступали Ілля Семака та Мирон Кордуба, в Робітничому Домі і в Музичному Товаристві, де виступали Омелян Попович та Єротей Пігуляк.

Велика маніфестація учасників головними вулицями Чернівців до площі Єлизавети завершилася промовою Осипа Безпалка, в якій він висловив волю всіх присутніх про прилучення Буковини до України. Далі всі заспівали «Ще не вмерла Україна» і «Не пора». Маніфестація завершилася мирно. Усі учасники спокійно роз’їхалися по домівках і взялися за важку роботу – формування органів влади нової Української Республіки.

Осип Безпалко своєю промовою завершив віче, у1907–1914 роках він заснував і був головою крайової організації Української соціал-демократичної партії на Буковині. У 1920 році Безпалко емігрував до Чехословаччини, викладав німецьку мову в Українській господарській академії. У 1938 році його обрали головою Українського січового союзу. У 1947 році Безпалко був схоплений спецслужбами СРСР, доправлений до Радянського Союзу та репресований НКВС СРСР. Загинув у концтаборі (Казахстан)…

Осип Безпалко

«Логічне запитання, які ж уроки винесли буковинці із події 102-річної давності?, – розмірковує Ганна Скорейко. – Перше, що головною запорукою успіху став усвідомлений вибір народу, який своєю чергою забезпечив високий рівень освіченості на Буковині. Друге – важливу роль відіграла довіра українців краю до своїх парламентських та сеймових депутатів, громадських діячів, учителів та професури, які проявили високу свідомість і об’єдналися у вирішальний час, відклавши в сторону свої суперечності. Третє - під час віча вперше прозвучало бажання розбудовувати соборну Україну, а в основу лягав принцип народного волевиявлення в той час, як сусідні держави проголошували право історичної справедливості. Здатність домовлятися, толерувати права і свободи національних меншин – ще одна невід’ємна частина успіху. І п’яте - українці Буковини продемонстрували свою прихильність до республіканської форми правління в своїй державі і виявили готовність відразу ж включатися в її розбудову. Проте часу на цю роботу, як виявилося невдовзі, практично не було. 11 листопада край було анексовано Румунським королівством. Чому ж не вдалося втримати високий темп розбудови Західноукраїнської республіки? Так складалася зовнішньополітична кон’юнктура, що держави Антанти стали бенефіціарами перемоги в Великій війні. Румунія вирішила скористатися цим і зайняла Буковину. Тут варто зауважити болючий урок: держава може вистояти тільки за умови, що народ виявляє готовність її захищати. Українці не були готові до нової війни не тільки у військовому сенсі, але й у моральному, Румунія скористалася слабкістю сусіда».