Випробування олігархами

Павло ШЕРЕМЕТА і Михайло КУХАР

Олігархію трактують в Україні як основну перешкоду для економічного прориву держави та розвитку політичних інституцій. Олігархія стала випробуванням для України, а «питання олігархів» – одним із найнасущніших.

Втім, випробування починаються на самому споді: чи ми правильно склали дефініцію олігархів? Чи коректно діагностували саму проблему? А чи буває олігархія корисною хоч би колись? Чи існують більші вороги, ніж олігархи?

Під час конференції «Випробування олігархією», що відбулася у Львові в Українському католицькому університеті, засновник Школи управління УКУ, ексміністр економіки Павло Шеремета та керівник групи макроекономічного аналізу та прогнозування Ukraine Economic Outlook Михайло Кухар дискутують: хто такі олігархи і чи можна їх позбутися шляхом лібералізації.

ЩО ЗАВАЖАЄ ПРОРИВУ?

– Будь-якій країні для прориву потрібні чотири складові. Дві з цих складових входять до класичної економічної теорії; вони відомі кожному першокурснику на економічних студіях.

Досягти економічного прориву без демографічного буму (хоча би у формі урбанізації) – є складно. Найлегше – коли чисельність населення зростає і коли зростає кількість праці. Ми бачимо, яким чином це впливає на прорив у деяких мусульманських країнах.

Друге, що потрібне для прориву, – притік капіталу, інвестиційний бум.

У нас за цими складовими – «мінус», «мінус».

Ми знаємо нашу демографію, розуміємо процеси міграції. З капіталом – могли би (і мали би!) залучати дуже багато. Але не залучаємо.

Капітал має бути вже всередині. Країни, котрі досягнули прориву, використовували у першу чергу внутрішні заощадження. Китай зростає в середньому до 50% щорічно, але це завдяки тому, що він інвестує 42% від ВВП. В Україні інвестиції трошки піднялися за останні три роки – але піднялися лише з 14% до 17%. Отож ми інвестуємо втричі менше, ніж Китай, тому не можемо «прориватися».

У перший робочий день в міністерстві я попросив департамент макроекономічного прогнозування дати мені модель, за якою країна зростає на 7-10%. Мені сказали: «Такої моделі не існує». Я здивувався: «Поміняйте цифри – ви отримаєте модель». Кажуть: «Ми поміняємо цифри – але які? Для того, щоб Україна зросла, Україні потрібні 30-35% від ВВП як інвестиції». Жодна країна з такими цифрами [інвестицій] не зростає.

Як я вже казав, інвестиції в Китаї становлять 42% від ВВП, але при цьому в них заощадження, gross domestic savings, – 46% від ВВП. Натомість в Україні – 10%. Різниця між заощадженнями і інвестиціями: в Китаї – 4% надлишку, в нас – 7% дефіциту (котрі, швидше за все, покриваються переказами з-за кордону українських заробітчан; тому в деяких випадках міграція, можливо, не є така погана).

Для того, щоб досягнути прориву, нам потрібні значно більші заощадження. А якщо в тебе не вистачає заощаджень всередині, то ти мав би залучати кошти з-за кордону, як це робили Китай, Польща, Естонія, Грузія, Сінгапур чи будь-хто інший, хто досягав прориву. А у нас із інвестиційною привабливістю – багато анекдотичних історій.

Добре, що 110 років тому на цих теренах, в Чернівецькому університеті, Йожеф Шумпетер заклав іншу теорію. На той час вона була альтернативною, хоча зараз вона вже «мейнстрімова». Він вважав, що, крім цих двох факторів, критично важливими є підприємництво й інновації.

Завершуючи: якщо немає притоку праці і притоку капіталу, Україні для прориву потрібні щонайменше підприємництво і інновація. А для цього треба менше олігархії і більше конкуренції.

– Українська макроекономіка є однією з найцікавіших в світі для досліджень. Ми – одна з трьох країн на планеті, що поборола гіперінфляцію. Ми маємо унікальні кейси подолання курсових криз, які вписано в кейси Міжнародного валютного фонду.

Щодо статистики і заощаджень. Загальновідомо, що депозити населення [в Україні] становлять 10% ВВП. Це вкрай мало, тому що індустріально розвинуті країни мають цей показник на рівні 60%, 80%, 100% і навіть вище. Викривлення полягає в тому, що українське населення має [на руках] понад 60 мільярдів США: за підрахунком нашої групи – 65 млрд, за паралельним дослідженням Національного банку – 62 млрд. Якщо їх додати до тих 10% ВВП, то ми виявимося нормальною країною, яка має перезаощадження населення, котрі не можуть знайти свого інвестиційного виходу через відсутність фондового ринку.

Інвестиції. Якщо дивитися на прямі інвестиції, то це 3,5 млрд, 2,5 млрд і 1,5 млрд за останні три роки – бачимо спад. Водночас, якщо ми подивимося на google maps, – там є такий онлайн-шар: нові промислові підприємства, відкриті на території України, – то ми побачимо 600 нових підприємств. Кожне четверте з підприємств – у Львівській області. Ми можемо відстежити ці цифри [замість статистики по прямих інвестиціях] у платіжному балансі, в трансфертах – ідеться про зростаючу величину від 1,5 до 7 мільярдів щороку. Що це означає? Їх не реєструють як прямі іноземні інвестиції – просто материнська компанія дає кредит компанії-резиденту, і та будує тут підприємство.

Ми зростаємо навіть швидше, ніж Китай. Українська економіка пережила два роки шаленого спаду в 2014-2015 роках і дійшла до низької бази. Ми були країною з ВВП $188 млрд, а стали країною з ВВП $91 млрд. За минулі чотири роки наше доларове ВВП зросло: 2018 рік закінчили із $131 млрд, а цього року, за прогнозами, буде $147-150 млрд. Якщо рахувати по відсотках зростання в доларовому ВВП, то зростання буде 68%. Доларове ВВП Китаю зростає меншими темпами.

Середня зарплата в Україні за відповідний період зросла із $170 до $430 і продовжує шалено зростати. Якщо людина може заробити тут 700 євро за місяць, то вона, звичайно, не захоче їхати до Польщі працювати на тисячу. Я маю дуже багато друзів серед середнього бізнесу у Львові, котрі кажуть мені: в регіоні є п’ять великих рекрутингових агентств, які займаються експортом робочої сили в Польщу, – три з них не можуть виконати всіх замовлень на постачання робочої сили.

Насправді, я вважаю, що «Випробування олігархією» – це жахлива назва для конференції. Вона є шкідливою, і я буду їй опонувати.

Ви прекрасно знаєте основні ідеологічні політологічні течії XX століття. В XXI столітті неомарксизм одягнув дуже підступну маску – це соціалістичні партії Європи, це новий екологічний рух, це антикорупційний рух у всьому світі, це рух проти пластику, це рух за права жінок і дітей, що набув викривлених форм, і це боротьба з нерівністю. В країнах з перехідною ринково вони працюють під політичними ідеологемами – боротьба з олігархією.

Олігархами в Україні називають навіть власників перукарень. З ними борються, з них намагаються вичавити більше грошей до бюджету.

Немає проблеми олігархів України. Мені не подобається це слово, і я стверджую, що такого поняття, такого типу людей взагалі не існує. Існує великий капітал. Який виріс в наших умовах – абсолютно згоден! – із цим недосконалим законодавством.

Кожен з нас може розказати безліч історій зі свого бізнес-життя, життя своїх знайомих, чому воно недосконале. Наші бізнесмени – малі, середні та великі – всі абсолютно до одного неправильно відвели землю під свої заводи. Так само і кожен з олігархів. Він порушував закон скрізь, де в нього не було можливості прийти на чесний аукціон і купити землю.

Ми живемо в світі, де за останні 200 років основний політологічний конфлікт, хоч і міняв назви, але сам не змінювався, – маю на увазі боротьбу двох основних ідеологічних течій, які називають «правими» і «лівими». Іноді вони змішані, але суть від цього не змінюється: існує ліберальна демократія (те, що марксисти називали капіталізмом), яка виступає за примат особистих економічних свобод. І є «ліві», котрі виступають «за справедливість».

Людство за примару «справедливого суспільства» поплатилося десятками, сотнями мільйонів трупів у XX столітті. Все це будувалися заради великих світлих цілей – побудови нібито «справедливого суспільства».

Справедливого суспільства не буде ніколи. Нас – сім мільярдів, у кожного своє уявлення про справедливість. Зате людство змогло домовитись, що таке свобода, і навіть формалізувало це в Декларації прав і свобод.

Розрізняйте, будь ласка. Коли з’являється політик і розповідає, що ми «жили краще», що в центрі всього стоять «інтереси народу України»… Стоп! Інтереси народу України – отримати якомога менший уряд, якомога нижчі податки і якомога більше індивідуальних економічних свобод. А ті, хто каже, що інтересом України є наповнити бюджет, зробити побільше програм соціальної підтримки – це неомарксисти. Їм завжди хтось буде заважати – наприклад, олігархат.

Я проблему бачу зовсім інакше – під кутом боротьби правої і лівої ідеологій. А назва «олігархи» – це те, що використовується однією течією.

– Якби конференція називалася «боротьба з олігархами» – мені це не було би цікавим. Але «випробування олігархією» – це дуже слушно. Тому що олігархія знеособлено існує всюди. З грецької олігархія – це «влада небагатьох».

Суспільство побудоване так, що ним керує небагато людей. Зараз Україною керує певний квартал. Це не багато людей, і це є випробовування.

Влада небагатьох, на мій погляд, є випробуванням для будь-якої організації. Такою є природа людини: я не бачив, щоб вся організація щодня голосувала з якихось питань.

DOING BUSINESS

– В індексі легкості ведення бізнесу ми піднялися зі 137 місця, яке в нас було у 2013 році, до 64-го, яке маємо зараз. Це непоганий прогрес. Загалом, коли хвалять Україну – це теж непогано. Я не планую опонувати компліментам, хоча маю питання (звертається до Михайла Кухара, – Z): чому рахувати ВВП в доларах? Адже існує визнаний економічний метод визначення зростання ВВП.

Наше зростання – напевно, одне з найкращих у світі. Треба розуміти, що наша база була настільки низькою, що тут просто пса посадити на 137 місце, то він вискочить на 62-ге. Проблема ж є в тому, що ми все ще маємо найгірший показник в регіоні. В Росії, Молдові, Туреччині, Білорусі легше вести бізнес, ніж в Україні, згідно з цим рейтингом. Отже, в нас іще дуже багато роботи; ми ще відстаємо.

– Яким був той рік – 2013-й? Це переддень Майдану. Ми пережили падіння 2008 року, у нас була криза. А потім Україна показала ріст: внутрішній попит, роздрібний товарообіг зростали чотири роки поспіль, експорт зростав, зарплати відновилися з 250 до 500 доларів, доларове ВВП виросло зі $124 млрд до $188 млрд. (У нас не коректно рахується дефлятор ВВП, ми навіть не вміємо цим похвалитися.) Найбільш вражаючим було зростання депозитів населення, ті самі savings: в середньому, за три роки майже мільярд доларів щомісяця українці недовитрачали – настільки швидко зростали їхні доходи. У нас просто така риса – ми любимо бідкатися.

Я був у французькому мінфіні. Коли мої французькі колеги дивилися на показники 2013 року, вони спитали: «А хто у вас геній – президент чи прем’єр?» Я кажу: «Це жахливі люди, їх звати Янукович і Азаров, вони ні до чого». І, чесно, вони були ні до чого. Все це абсолютно не було результатом економічної політики нашого уряду. На щастя, уряд в нашій країні з її 50-відсотковим тіньовим ВВП іще досить мало впливає на економічне зростання. Це все, шановні друзі, – invisible hand of market, невидима рука ринку.

Невидима рука ринку завжди рухала цю країну вгору. Ви, ваші батьки, підприємці, які знаходили все нові і нові можливості відкривати нові підприємства, створювати нові робочі місця, давати високі доларові зарплати... Все це перервалося під час війни.

Короткий висновок: Україна, згідно з моїми відчуттями, – це найбільший непродекларований офшор, що має спільний кордон із Європою.

Наша можливість – працювати на єдиному податку в малому бізнесі. Наша можливість – оптимізувати через малий бізнес рівень оподаткування. Нам потрібно, шановні друзі, усвідомити цю перевагу і якомога довше її зберегти.

Ані цей уряд, ані попередній уряд, ані Янукович не є авторами цього економічного дива – а український підприємницький клас. Який зараз напружено чекає, чим закінчиться ідеологічна кампанія з посилення фіскалізації.

Посилення фіскалізації – це тренд соціалістичної Європи: «Податки повинні сплачувати всі. Держава все проконтролює, створить справедливу систему, поборе олігархат…» Цим хлопцям не треба дати перемогти, котрі жаліються: «Більшість активів належать мільярдерам, яких є 1%, а нас – 99%».

У цей виріб – iPhone – від 1 до 10 серії вкладено понад трильйон доларів. Якщо б людство не дало сконцентрувати майже трильйон доларів в одних руках, цього виробу не було б. Якби в світі існував масонський заколот чи світовий уряд (хоча часто кажуть, що він існує; його, на жаль, не існує), то треба було б ще в 50-х чи 60-з роках сісти і домовитися створити такий виріб і всім скинутися.

Жоден макроекономіст планети не може порахувати, наскільки швидко ми зараз зростаємо. В кожного мешканця планети є змога взяти в кишеню і телевізор, і телефон, і доступ до повної бібліотеки конгресу – цього не передбачали навіть у фантастиці.

Люди, яким належить великий капітал, фактично є провайдерами [прогресу], вони є його розпорядниками за принципом невидимої руки. Мало хто витрачає на життя більше 20-30 мільйонів на рік: яхта, шампанське – скільки воно коштує, навіть якщо й дороге? В основному, ці гроші обслуговують самі бізнес-процеси, котрі не можна було уявити за менші гроші. Наприклад, покрити всю планету безкоштовним інтернетом.

Існує концепція small government: уряд повинен бути оптимально малим, наскільки лиш може бути малим, і мусить витрачати оптимально мало грошей. Якщо уряд захоче підняти хоча би один податок хоча би на 1%, він мусить прийти до народу, стати на коліна і випрошувати дозволу на це. Ця модель притаманна США; це примат індивідуальних особистих свобод американського народу.

Я закликаю бути дуже обережними щоразу, коли ви чуєте будь-який закид на адресу великого капіталу чи взагалі бізнесу, і дуже уважно приглядатися до політиків, чи вони не висловлюють шкідливі ідеї.

– Виглядає, ніби то був золотий вік – ці три роки, 2010-2013.

Я погоджуюся з цим: багато разів у міністерстві говорив про те, що економічне зростання здійснюють компанії, підприємці. Бо вони ж [у міністерстві] залишаються носіями «госплану»: «Це ми плануємо!». Я кажу: «Це не ви! Ось, – дивимося з четвертого поверху вниз, – ось пішла економіка, ось поїхала економіка. Це – вони, це – не ми».

Усе ж таки, наша економіка 2010-2013 років багато в чому базувалася не стільки на «невидимій руці» Сміта, скільки на дуже видимій руці Азарова, який тримав курс [долара] по 8 гривень. І дуже жорстко. По-друге, ці декілька людей, які керували країною в той час, не давали бізнесу нормальних умов: «Ти або віддаєш підприємство сюди, або даєш 20%, 30%, 50%».

ПРАВИЛА

– Ці два фактори (підприємництво та інновації, – Z) допомагають нам проходити випробування «владою кількох» – котре, так сталося, ми називаємо «олігархією». Наприклад, хтось керує районом. У чому саме він олігарх? Він може бути злочинцем – але тоді це зовсім інша історія; тоді треба переслідувати його в процесуальний спосіб, проводити слідчі чи судові дії. Те, що він злочинець, – не називається словом «олігарх», принаймні згідно з цією термінологією.

Прозорість і конкуренція дадуть можливість будь-якій країні, і Україні зокрема, витримувати випробування «владою кількох», тому що прозорість і конкуренція розширюють пропозицію.

У 2014 році, десь у перший тиждень, до мене підійшов Віталій Шабунін. Він розповів, що в міністерстві є портал – тоді він називався tender.gov.ua, тепер це ProZorro – але він є закритим, і ним керує кілька людей (класична олігархія!). Ми домовилися цей портал відкрити. Це можна було зробити завдяки простому наказу міністра, для цього навіть не було потрібно закону чи рішення уряду. Але за якийсь час Шабунін телефонує: «Нічого не вирішено» – «Як не вирішено?!» – «Ніхто нічого не зробив». Я телефоную [службовцям], а вони виправдовуються: «А ми все ж зробили...». Нам забрало аж шість тижнів, щоб повністю відкрити портал. Оце вам і конкретний приклад того, як виглядає боротьба [з олігархами], як вони боряться, і де вона конкретно є.

– ProZorro трошки навело лад із витрачанням державних коштів. Аде я як ліберал стверджую, що гріх відбувся раніше, тоді, коли зайві гроші зібрали в бюджет. А скільки вони вкрали, наскільки справедливо розподілили ці залишки – вони завдали збитку українській економіці вже в той момент, коли зібрали зайві податки.

До цих двох факторів я додам третій – фіскальний відсоток ВВП. Це та частка заробітку економіки, котру держава втягує у бюджет тими чи іншими податками – прямими чи опосередкованими – а потім бюрократи в «держплані» якось по-своєму це розподіляють.

Наводили приклад Китаю – шалений рівень інвестицій! Звичайно, Китай інвестує. Тому що в Китаї фіскальний відсоток ВВП впродовж останніх 25 років перебуває на рівні 10-12% (зараз підріс). Уявіть собі, кожні 90 центрів зі заробленого долара в китайського підприємця залишаються на руках. А в українського? 41,5%.

Слідкуйте, шановні друзі, за політикою нового уряду. Я теж слідкую уважно, і хочу побачити, коли фіскальний відсоток ВВП почне знижуватися. За минулі п’ять років він зріс із 38% до 41,5%.

РИНОК ЗЕМЛІ

– Я – інсайдер. Я член міжвідомчої робочої групи, яка впродовж трьох років розробляла проєкт майбутнього ринку землі. Вважаю, що ми зі Світовим банком, USAID розробили дуже класний проєкт. Там була маса запобіжників. Хоча я відвертий ліберал: я – за повний допуск, за максимальний попит, максимальну пропозицію і за їхню зустріч на біржі, а таким чином – об’єктивізацію цін на все.

Як ви знаєте, все це викинули в кошик. Презентований сьогодні проєкт – писаний нашвидкоруч, це десь 10% від нашого тексту. Проте! Я був і залишаюся палким прихильником ринку землю.

«Олігархи, які скупили заводи» – пам’ятаєте це? Жахливу несправедливу ваучерну приватизацію, з якою наші латентно ліві політики полюбляють порівнювати майбутню земельну реформу?

Я пам’ятаю ці заводи. Пам’ятаю економічну статистику 90-х років, розтягнуті борги із зарплаті… Справедливо, несправедливо – основні промислові об’єкти потрапили до рук тих, хто створив там набагато більше робочих місяць, ніж було на момент приватизації.

«Червоні директори» все довели до ручки. Вони завжди так роблять. Останній приклад – Венесуела. Це ж якраз той феномен, коли перемогла ця ідеологія: вигнати олігархів. Вигнали власників нафтових родовищ – можете поздоровити Венесуелу: там зараз найвища собівартість видобутку нафти.

«Червоні директори» зуміють зробити збитковим що завгодно. Держава – найгірший власник. Це аксіома. Є проста закономірність: на приватній землі все росте краще; врожайність зростає після проведення земельної реформи.

Так, цей проєкт не є досконалим, можливо, він в чомусь навіть помилковий. Але краще ввести ринок навіть в якомусь такому кривому вигляді, ніж продовжувати той соціалізм, той корупційний безлад, який триває на ринку останні чверть століття. Все одно буде краще!

– Я цілком підтримую ринок землі. Правда, я розумію хвилювання людей. Українців, які віками, тисячоліття працювали на приватній землі, – не завжди своїй, але приватній – не треба переконувати в тому, що земля повинна бути приватною.

Але тут питання якраз не в землі, і не приватизації, і не мораторії. Питання – у «владі кількох», які просто мають доступи до реєстрів, котрі… Просто прокидаєшся вранці і дізнаєшся, що земля вже не твоя. І це вже інша проблема. Її також потрібно вирішувати, тому що без вирішення цієї проблеми хвилювання українців за те, чи вони будуть мати у власності землю, залишатиметься обґрунтованим.

– Проблема – несправедливість і корумпованість українських судів.

Якщо в країні існує суд, котрий заважає підприємництву, котрий заважає розвиватися, то «невидима рука ринку» просто створює свій комерційний арбітраж.

Україна виграла у Стокгольмі в «Газпрому» $3 мільярди. Він був створений понад 200 років тому як приватна установа через величезні корупційні претензії до королівського суду; спочатку це був комерційний арбітраж судновласників. Судді отримують відсотки від цих мільярдних позовів, вони легально отримують десятки і сотні мільйонів євро, тому їх неможливо корумпувати.

Ринкова економіка має відповіді на всі питання.

Якщо сподіватися на справедливу державу, то відповідь можна чекати довго. Тому треба будувати своїми руками.

Підготував Володимир СЕМКІВ

31.12.2019