Беркут

З укритого гнізда в скалистій десь щілині

З тяжким він розмахом рванувсь під хмари сині, —

З таємних мов жерел гнівлива думка рве ся,

Облетить світ, і аж о неба звід опре ся,

І бє важким крилом, де лиш сягнути зможе,

І зве: Де правда та? Де ти, великий Боже?

Всі зорі збігла я, атоми всі в природі

Перешукала скрізь, тебе ж спіткати годі.

* * *

В блакиті він завис недвижний, розпростертий,

Мов над житєм грізний, невпинний образ смерти.

Здаєсь, що до небес він гвоздями прибитий,

Та чуєш, що він гнеть в низ вержесь — кров пролити.

Ти чуєш се, і жах тебе проходить зимний :

Таж над тобою тож завис беркут нестримний!

Він не хибне тебе, хоч як високо висить!

Чи много то ще хвиль тобі гуляти лишить ?...

* * *

Ось рушив він. Пливе без маху крил в блакиті.

Мов човник Долі тче днів наших пасма скриті.

Спокійно колесить, знижаєсь, знов зриваєсь.

За хмару крив ся, в лазурі розпливавсь.

Лиш острий крик єго вістить, що він голодний!

Так в час тиші нераз прорве ся плач народний.

І защемить в душах вельможних біль таємний.

Мов землетрясеня віщун, той грім підземний.

* * *

Я не люблю тебе, ненавиджу, беркуте!

За те, що в груди ти ховаєш серце люте,

За те, що кров ти пєш, на низьких і слабих

З погордою глядиш, хоч сам живеш із них:

За те, що так тебе боіть ся слабша твар:

Ненавиджу тебе за теє, що ти цар!

І ось блищить мій кріс, ціль добра, вистріл певен.

І вбійчеє ядро під хмари понесе він.

І замість нести смерть з гори на земне ложе.

Ти сам спіткаєш смерть під хмарами, небоже.

І не як божий суд, але як труп бездушний

Ти впадеш, судови тих моіх куль послушний.

І не остатній ти! нас є стрільців сто сот:

І все, що звесь беркут, полоще кровю рот,

Вивисшуєсь над мир, трівогу й пострах сіє.

Те кулі не уйде, як слушний час наспіє.

А труп бездушний ми без жалю, без промови

Ногою копнемо, й підемо дальш на лови.

22—24 мая 1883.

[З ВЕРШИН І НИЗИН, збірник поезій ІВАНА ФРАНКА, друге, доповнене виданє, 1893, с.50—51]