Минуле ХХ століття сповнене наших помилок, наслідком яких стали страждання та смерть мільйонів українців. Але врешті ми отримали свою головну перемогу — незалежну українську державу, яка постала у 1991 році. Мета українського національного руху, сформульована Миколою Міхновським ще 1900 року, була досягнута. Гасло українських націоналістів «Здобудеш українську державу або загинеш у боротьбі за неї» — реалізовано. І перша його частина сталася завдяки жертві тисяч тих, хто десятиліттями йшов до кінця.
Але як українцям вдалося перемогти у 1991-му? Це складне питання. А проста відповідь, яку пропонує путінська пропаганда, — нібито американці розвалили СРСР — є неправильною. Адже поки американці до останнього намагалися вберегти глобальну «стабільність» і зберегти цілісність СРСР, ми, українці, поставили останню крапку в існуванні комуністичної імперії. Причому ми заклали основи цього краху ще на початках творення Союзу: українці змусили більшовиків змінити формат колишньої імперії, перетворивши Росію на федерацію — союз умовно незалежних національних республік. Це був компроміс, на який більшовики змушені були піти з українським національним рухом, — навіть попри те, що завдали йому військової поразки. Тоді, у 1920-ті, цей компроміс здавався невисокою ціною за можливість втримати свою владу у завойованій Україні. Справді, ознаки держави, які мала совєтська Україна, були символічними. Так, були кордони, символіка, республіканські органи влади і навіть участь у міжнародних організаціях на кшталт ООН. Але Україна не мала головного — суверенітету.
Через 70 років наявність цих формальних рамок, виборених армією Української Народної Республіки, відіграла велике значення для здобуття незалежності. Україні не довелося створювати нових рамок, а лише змінювати та наповнювати реальним змістом наявні. Але щоби скористатися цим спадком, у попередні десятиліття слід було захистити саме своє існування. І для цього українці бралися за зброю.
Збройний повстанський рух — у Центральній та Південній Україні в 1920–1930-ті, у Західній у 1940–1950-ті — більшовикам вдалося придушити, але знищити всіх українців — ні. У 1960–1980-х уже ненасильницькими методами ми змогли уберегти від знищення свою мову та культуру, своє національне «я». Теж ціною великих жертв, зокрема таких, як загибель геніального Василя Стуса.
Відмінності між двома етапами українського визвольного руху не лише в тому, що спершу його учасники застосовували зброю, а на другому слово. Різним була й залученість. Збройний етап був масовим, тисячі людей з різних верств. Ненасильницький — нечисельний (кілька сотень на всю країну), елітарний, його учасники — переважно інтелектуали та діячі культури.
Наприкінці 1980-х вибухнув третій етап — масовий Національний рух. Він добився перемоги, поєднавши найсильніші риси обох етапів — був ненасильницьким, але став масовим. Саме ненасильницькі методи боротьби виявилися найуспішнішими проти ослабленої комуністичної імперії. Часи, коли комуністи винищували мільйони незгодних, не рахуючись ні з чим, минули. Командна економіка довела СРСР до межі краху. Гостра потреба ресурсної допомоги від Заходу змусила режим оголосити про демократизацію. Спроби силою зупинити опозиційний рух дискредитували Кремль і коштували йому дуже дорого.
З іншого боку, ненасильницька боротьба давала можливість долучитися до неї мільйонам людей, не вимагаючи від них спеціальної професійної підготовки чи навіть особливої психологічної готовності, як цього потребував збройний опір. Саме ненасильницький характер оксамитових революцій у Східній Європі 1989–1990 років забезпечив їм масову участь людей і масову підтримку в решті вільного світу.
Український національний рух теж розвинувся у масштабний ненасильницький протест, Україна вписалася у широкий європейський контекст боротьби за свободу. Ми стали нарівні з поляками, чехами, словаками, угорцями, румунами, народами Балтики. Заклали важливу підвалину нашої перемоги у 1991-му.
Іншим чинником стало те, що український національний рух поєднав вимоги незалежності (націоналізм) із прагненням побудови демократичної держави. Поєднання націоналізму з демократією виявилося найбільш ефективним і переможним. Спроби аналогічних поєднань із соціалізмом (доби Української революції 1917–1921 років), комунізмом (згадайте Хвильового і націонал-комунізм в УРСР 1920–1930-х), чи авторитарними ідеями (1930-ті в Західній Україні) виявилися невдалими. Вони не забезпечили втілення головної мети націоналізму — незалежності. Український національний рух, ставши національно-демократичним, досяг цієї цілі у 1991-му.
Перевагою стала й багатопрофільність. Довкола високої мети — незалежності — об’єдналися люди, які ставили перед собою дуже різні цілі нижчого порядку. Це були:
– активісти екологічних організацій, які стали особливо помітними після Чорнобильської аварії,
– борці за відновлення української Церкви — греко-католицької та незалежної православної,
– захисники української мови та культури,
– молоді неформали, фанати рок-музики і неофіційних мистецьких течій,
– люди, які прагнули економічної свободи,
– і навіть шахтарі, котрі вимагали нормальних умов праці та достойної оплати.
Багатопрофільність зумовила рису, яка робила національний рух менш вразливим для репресій, — багатолідерність. Не було однієї особи, усунувши яку, кагебісти могли зупинити подальший розвиток руху. Чорновіл, Лук’яненко, брати Горині, Ірина Калинець, Іван Гель та сотні інших непересічних особистостей спрямовували різносторонній рух у єдиному напрямку — до незалежності.
Ще один чинник, який ліг у фундамент перемоги, залежав не лише від нас, але ми вповні ним скористалися. Мова йде про загальну слабкість совєтської імперії на той час. І скористалися з моменту гризні за владу у Москві, і проголосили незалежність.
Та представники національно-демократичної опозиції не спинилися на тому, що змусили комуністів поставити на порядок денний і підтримати Акт проголошення незалежності 24 серпня. Вони розгорнули інформаційну роботу по всій Україні. Це забезпечило цілковиту підтримку незалежності на референдумі по всіх областях. Саме результати цього референдуму стали поштовхом до міжнародного визнання незалежної України.
Нині ці результати є підґрунтям для апеляції до міжнародного права у вимогах до Росії залишити терени, загарбані після 2014 року.
Отже, перемога 1991-го — це вміння українців з дуже різними цілями об’єднатися заради спільної високої мети — незалежності, і здатність вписати цю мету у широкий міжнародний контекст.
Нині ми теж дивуємо світ здатністю об’єднуватися.
Неформальні горизонтальні зв’язки — основа масштабного волонтерського руху, який став не менш важливим ресурсом нашої стійкості, ніж армія та допомога західних країн. А сама ця допомога є свідченням того, що Захід розуміє значення нинішньої війни не лише для України, а й усього вільного світу.
Ми знову змогли вписати свою боротьбу у загальний «Вітер змін». Тож недарма легендарні “The Scorpions” переспівали свій хіт “Wind of Change”, в якому тепер чуємо: «Now listen to my heart, it says Ukrainia…» («А тепер послухай моє серце, воно каже Україна»).
Тож якщо ми так само, як наші попередники, не будемо спинятися на досягнутому — то обов’язково переможемо.
15.06.2022