З Письменства і Мистецтва.
Штуки: "Момот Нір" та "Осінньої ночі" — Осінна вистава образів в "Sezession".
Обговорюючи недавно на цьому місці виставу драми Елисея Карпенка "З глибини життя", я старався по змозі точно зясувати всі хиби та прикмети зі становища кардинальних прінціпів драми та дійти тим чином до якогось тривкішого суду про її вартість. І саме на основі точнішої, ще й уважною лєктурою твору провіреної аналізи драматичних елєментів у цій премієрі прийшлося мені висказати погляд, що — ці дібрані нашим автором драматичні елєменти по свойому єству занадто маловарті, що би витворити справді траґічне дійство, та що "З глибини життя" через те, на жаль, — невдала спроба в напрямі тої вищої драми, якої народна так довго ждемо. Нині-ж хочу поспитати:
А инші, ще не виставлювані драми Є. Карпенка? Чи й вони — лишень силкування авторової волі без творчої спромоги?
Погляньмо.
Перед нами ще два драматичні твори Є. Карпенка: "Момот Нір" та "Осінньої ночі." Перший — це як поясняє нам наголовок — траґедія на 5 дій, а другий — траґедія на 1 дію.
Значить — траґедія.
Карпенко все задивлений в гордий ідеал траґедії. І "З глибини життя" він назвав траґедією, — хоч її там властиво немає. Бо слід ще й нині проти деяких наших драматичних спроб сказати і підчеркнути, що то ще не траґедія, коли батько душить на сцені на-пів вмерлого сина, або коли дід іде підпалювати сусіда, або коли господар порішив вішатися. Так почувалося сто або й двісті літ тому за прогомонілого вже давно панування цих мандрівних, ярмарочних театральних буд, які захоплювали колись жаждущу цірцензій товпу, тими восьми, або й десятьактовими "глибоко і непохитно вражаючими траґедіями", де виступало іноді пятьдесять а іноді і сто осіб, з яких падало на сцені трупом іноді 50, а іноді й 75%, — в неділю-ж і свята ще більше. Такі безглузно душегубні та кровожадні видовища, обчислювані правильно на найпервісніші інстинкти товпи, може й були гідні цеї пересічної европейської публики, яку колись витворила страшна своїм варварством культура 30-літньої війни. Але від цих колишніх псевдо-траґічних Haupt- und Staatsaktionen до чудових вершин модерньої траґедії — який-ж необнімимий поглядом шлях розвою культурницької, всі наші почування витончуючої, поглибляючої, вишляхотнюючої думки!
Не простий випадок це мабуть, що вже в XVIII. вікові Вольтер не любить Шекспіра, тавруючи його варваром духа. Цей великий творець модернього гуманізма на цілий вік перед Евангелистом з Ясної Поляни наче почував, що Анґлієць, як представник володарської моралі в траґедії, — цінував життя людини менше-більше так, як ті жорстокі царі, проти яких ішла революція модерних умів XVIII віку. І не критичний це каприз, що з цього погляду Расен та Корнейль стояли в його очах вище, та що з того бику Лессінґова критика французької траґедії нині потрібує основної ревізії. Від Корнейлевого Полієвкта до Вольтера та Шіллєра, а від цих до Шатобріянового захвату христіянством та до романтичної апотеози одиниці, звідси-ж величавими шляхами XIX. віку до Толстого та Ібзена — який-ж справді необнімимий поглядом розвій, зріст та чудовий тріюмф нео-гуманістичної думки! А й ці два велитні нашої новітньої траґедії — Річард Ваґнер та Фрідріх Геббель — це великі апольоґети людини та її життя. Що за потрясуючий душами захват життям гомонить у воскресному співі Брунгільди з появою Зіґфріда, яке раювання всеопрощуючою любовю в облачно-сріблистих гімнах Парсіфаля! А яке справді монументально траґічне почування достойности свойого я у героїв Геббеля! Яка нечувано глибока ця обида, що її у людському єству свойому почуває його Родопе!
Справді — мистецтво модернього людства видвигнуло найчудовіші святині людської душі, і може нігде не ріжниться модерна драма, драма Ібзена — так глибоко, так істотно від драми Шекспіра, як саме там, де іде о ціну людської душі, людської індівідуальности. Можна було Шекспірові видати Дездемону на поталу Яґа та Отелла, але терпіння ібзенової Нори викликало протест цілої Европи. Бо ми перестали шукати в театрі безглузно душегубних та кровожадних видовищ, лишивши їх кінам та цирковим пантомінам, а в театрі ждемо розгорнення траґедніх глибин душ, захоплених життьовою боротьбою.
Так які-ж ці глибини, ці людські душі та їх боротьба за життя у Є. Карпенка?
І от я вже помітив, що в творі "З глибини життя" старається Карпенко викликати траґічне вражіння чисто зовнішними, випадковими, варварсько жорстокими вчинками героїв, чи-там героя, які не витворюють траґедії, тому що не цілком почувається ні конечности цих вчинків, ні їх оправдання, а головно: доцільности. Головний герой стає цілком неможливий, як траґічна постать, бо він, кому слід стояти і гинути в обороні провідного дійства в цілій штуці, перестає бути справжнім репрезентантом дійства вже з кінцем третього акту, являючися до кінця драми вже тільки вповні безвольною жертвою обставин довкруги себе. Але оскільки твір "З глибини життя" має хоч подекуди замітну траґічну експозіцію, та принайменше протягом трьох перших дій витворює справді сценічні все-ж таки силою життьової траґіки вражаючі моменти, — то "Момот Нір" та "Осінньої ночі" — це вже тільки з трудом на драматичний лад розмальовувані фантасмаґорії, в яких ідейна стихія є з кождого згляду мало достойна нашої уваги, а чисто сценічна — третьорядна. Що однак п. Карпенко і один і другий з цих творів назвав траґедією, свідчить про те, що йому розуміння не тільки найглибшого, але найконечнішого єства справжньої траґедії взагалі бракує, та що він ось так, як і ці драматичні автори з перед двісті літ, лиш називає траґедією всяке сценічне видовище, де авторові подобається ad maiorem tragoediae gloriam убити декілька осіб з героїв. "Момот Нір" з сього погляду це такий драматичний дивогляд, що треба цю штуку читати три або чотирі рази, щоби взагалі дорозумітися, о що тут властиво йде? Хто герой, а хто не-герой, хто тут що боронить та проти кого боронить, чого тут хто хоче осягнути і на що, в якій цілі поодинокі особи виступають та й чому такі а не инші бесіди ведуть, чому саме показує нам автор на сцені такі образи, а не цілком — діяметрально инші, чому і за що, і на що, і в якій ціли хтось гине, а другий не гине, тільки далі живе, і з якої льогічної рації один герой тутки стає убійником, а другий ні? Це свойого рода драматичний, або скажім взагалі пісьменницький кубізм, або футуризм, який оперує лишень кривими, серпентинами, вирізками, гострими кутами, нежданими радіусами та нахабними танґенсами, які в цілости покривають вправді дану площу гуртом ліній, але безрадним, позбавленим всякої видимої льоґіки хаосом. У п. Карпенка верхнім знаком такого льоґічного замислу та його переведення непросьвітленного творення — передусім його діяльоґ. Це одинокий в своїм роді діяльоґ. Його люде наче доповідають речення тільки до найближчої протінки і тут здебільшого трівожно уривають, заки думка дібється льоґічної точки. І тому то "Момот Нір" та "Осінньої ночі" — це невиданий досіль в нашій драмі конґльомерат точок. Иноді цілими сторонами одно — два слова — тай зараз ці інтересні вдумливі точки. Герої п. Карпенка — це наче суфлєри, які скрізь підповідають читачеві все тільки перші слова, — а прочу ідейну належність виплачують — точками. Ось зараз початку:
Марта. То ти лягав би. Бо вона видно й сьогодня...
Арсен: Вона приїде... який він (?) скорбний задумливий, як вічність. (Узяв Марту під руку. Мовчать).
Марта: А море...
Арсен: Йому (?) на зустріч пішло... Чуєте? (Слухають. Тиша. Глухий гудок.). Вона!...
Марта: Може...
Арсен: "Леді"... Вона!... Серце... вже віщує, що може ми ще й завтра покинем оцю для нас холодну Америку і... в Україну! Під радісне, блакітне небо! На тихі срібні води... В царство мрій. В гаї. В рідні села. Між задумливі могили степового простору, що все поле, як тим морем безкраю синіє... До злотосяйної долі, до щастя...
Марта: Хотілось би...
Арсен: Так буде!...
Марта: (Рівно) Кайдани і петля... Мара зради і глуму на нас там чекають... І не привезе вона (?) добрих вістей...
Арсен: (з захованим роспачем). Нудьга по Українї в менї кубло починає вити...
Момот: (Заходить. Повний чекання на радісну зустріч). Бачили?!...
І так до самого кінця протягом пяти дій. Тимто й не диво, що при такій гарпаґоновій, у балакучих зазвичай поетів просто нечуввній економії слова ця "траґедія на пять дій" виповнює всього 47. сторінок шіснацятки. Але це не тільки така економія слова. Те можнаби конець кінців порозуміти як спробу драматичної скорописі, як гіпер-модерний вицвіт англійсько-української малослівности та бачити в цьому чудацьке своїми вислідами стремління — творити зразці живої драматичної бесіди, — хоч не знаю, чи не краще нам вчитисяб цеї скорописи сценічної ось у такого, на всякий випадок клясичного майстра короткого діяльоґу, як великий Альфієрі. Та решіткою такого містично-таємного точковання обгортає п. Карпенко не тільки слова своїх — sit venia verbo — героїв, але і їх замисли, вчинки, свої художницькі ціли та ідеї, зза чого читач, почавши від першої, скінчивши на 47 стороні, 47 разів догадується, що істотне на кождій сторінці властиво діється? Бачимо якогось Мамота і якусь Лоґину, якусь Марту і якогось Арсена, якогось Добродія і Марка, ще й зрадника і необхідного у п. Карпенка Діда; дивимося на те, як ці говорячі криві, серпентини, ці людські вирізки і гострі кути, ці псіхольоґічні радіуси та нахабні танґенси сходяться і розходяться, перетинають собі шлях життя і метушаться на нім, иноді попадають в нерозмотуємий поетом ідейний клуб, а иноді гуртуються ніби до якогось дійства, творячи якісь сілюетно начертані, значить — накидані сценічнодраматичні ребуси і кріптограми, ідейні куби і ромбоїди. Властиво воно виходить так, що Лоґина з Марком приїзжають з Европи підчас великої війни до Америки та й подають Момотові, Марті, Арсенові до відома, що на Україні велика революція, що йде до визволення, але треба на те гроша, зза чого і Лоґина вислана якимсь комітетом на те, щоб збірати гроші.
Лоґина. Аж кипить робота. Хоч і під землею, але дні і ночі... А на вас покладають такі надії... Як десь в гуртку згадати ваше імя, то всі аж підростають... За гроші просили цілувати... (Цілує Момота).
Правда це останне більш опереткова, гідна кабаретового шансона драматична ідея, ніж траґічна, але возьмімо все строго поважно і дивімося, що з неї робить автор. Отож у цього Момота є картина, зображуюча Лоґину, дуже гарна, і в яку закоханий на смерть підстаркуватий Момот Нір, якась нечувано могутня духом людина, бо сама каже про себе так:
Момот. Коли мене гнали, що я аж спотикався, падав, то мені в залізо і камінь гартувались: моя віра, моя воля, мрії і надії... (Гублячи стриманність) І нема в горі мого народу такої росколини, в яку б Момот Нір не заглянув. Усього, що є найтяжчого, скуштував мій народ, а з ним...
Добродій. (Рівно, сухо і спокійно, але наче гострим ножем по струні жалю). Самі глядіть не поваліть себе, як це зробив і ваш народ.
Момот. (Нестямно) Через горе, неволю і муки, зором душі сягати навчивсь я так далеко — як орли з-над неба! (Пішов. Ходить. Добродій стоїть, мов вкопаний (?) Дивиться. Мовчанка. Напруженість. Чекання наперерву струни в роспачі. Момот бере Добродія під руку, підводить його до картини пані Лоґини і в тон чеканню). Та ще ось... з нею... З оцим небом...
Та хоч і хвалиться цей преславний Момот собою так гордовито, що Добродій мов вкопаний стає, чуючи це, то проте він цілком так, як і його духовий брат Трохим "З глибини життя" — тільки до того моменту такий бадьорий, поки йому не приходить доказати ділом, хто то такий Момот Нір. А там — зараз ж починається вповні необчислена псіхольоґія модерних нервів та точкованих настроїв, яка для читача стає незабаром семикратно опечатаною тайною. Чуємо іменно, що ця чудова картина пані Лоґини — це весь душевний скарб Момота Ніра, та що він тому з цею картиною ніяк не хоче розлучитися, хоч випадає саме цю картину продати Маркові і тим чином прислужитися народній справі. Це відчитуємо спершу з трудом із хаосу точок у цій драмі, але сливе — це одно. А все, що далі слідує, незрозумілий для читача вир авторових інтенцій. На хвилю можна здогадуватися, що Момот спершу рішається всеж таки продати за дорогу ціну цей образ, але притім ратує траґічну рівень дії так, що плює повен патріотичного (?) обурення Маркові в очі:
Момот. (Нараз) Тьфу! (Одійшов геть. Марко втерається, скалячи од лютости зуби).
Пиши... Адресу... Кому одержати там... (Добродій пише). Так кажете, що й ренеґати? —
після того одначе жалкує (?) за цим і мабуть хоче забити Марка, аби прийти опять в посідання цеї картини, але забиває не його, а свойого сина Арсена, так-же безоглядно і скритовбивчо, як і його попередник Трохим вбиває немічного та неповинного Харитона. Чого осягає Момот тим справді обурюючим злочином — це вже тайна точкованої псіхольоґії автора та його метода сценічного душогубства, яке видається йому наче драматичним козиром першої міри і наче найвищим ідеалом траґедії. По анальоґії до драматичної техніки в штуці "З глибини життя" — це убивство Арсена — ніщо инше, тільки опять якийсь фатальний випадок, який моглиби ми хиба порозуміти при помочі якогось символічного ключа. Такі же таємні та незбагнені для неупередженого, відповідним коментарем не проведеного ума ще і дальніші три випадки в лябіринті цих сцен: відібрання образу у Марка самою Лоґиною за ціну її жіночої достойности, самогубний (?) кінець Лоґини і нечайна смерть Момота. Ідейна доцільність цих смертей є одначе для читача до кінця останніх трьох точок вповні загадковою, а також значіння горячої любови між Лоґиною a Momotom. Головнож, коли читається ось такі відгуки їх почування.
Лоґина. То слухай. Коли ти став між двома огнями — то я, аби звіритись у силі твоєї волі й твого до мене кохання і дійти аж золотих верхів його, — поклялась іти з ним на край світу, колиб він повалив тебе...
(Безтямно цілує Ніра, і увиває його гнучкими обіймами й сама не знає, що і з ним робити).
Момот. (Кріз сон ніби). Ти?
Лоґина. Кохаю.
Момот. А все?...
Лоґина. То був роспал, герць.
Момот. (Зпяніло). Лоґино...
Лоґина. (Укохано дивиться дому в вічі). Я... (Дивляться). Пізнаєш? Та сама... що на бенкеті весни пянила вітри?...
Момот. (Безтямно) Вона... (Злились в одно ціле).
Лоґина. (Зачаровано). А ось і небо... Зорі... сіймо ними... (Нараз, мов орел "про ранок золотий.") О, лєґендо! О, Казко! (Виросли. Стоять — переможно, щасно). О тепер от... на кріваві жнива..."
Слід іменно помітити, що рівнобіжно з містично символічною акцією між Лоґиною і Momotom з одної, а Марком та Добродієм і Дідом з другої сторони, протягом цілої штуки говориться та споминається про велику революцію, великі жнива, та червону Косовицю, чується про Шевченка, Ґонту, а навіть про сейр Рожера Кейзмента, а як вислід цеї апокаліптичної кокетерії з політичною хвилею на Україні, являється кінець кінців такий фінал цеї фантасмаґорії, віддеклямований над трупами Момота, Лоґини та Арсена — таємним Добродієм:
Добродій. (Прислухається до Момотового серця). Устав. (Побожно.) Скінчився. На віки зупинилось велике (?) серце... (Скорбно) Марто... Гості прийшли... Засвітити свічку треба... (Іде до дверей. Остовпів) І ця? [Лоґина ніби] У власній крові? (Побожно схиляє голову над умерлими.) Простіть... (Стоїть з похиленою головою. "Гімн України" на духовій оркестрі, далеко.) Я на Україну... Там поляжу... (Іде. З побожно похиленою головою.) Вийшов. Поуз вікна іде великий народний здвиг. Море людських голів. Радісно мають прапори: червоні, золотоблакитні й чорні. На порозі, перед трупом Арсена — Дід-Став. Стоїть. Лице йому радісне. На устах застиглий усміх Волі. В руках пошматований козацький малиновий Стяг. І з соток людських грудей: "Хай живе Момот Нір! Хай живе Україна!" — пішло далекою луною. Стихло.
Народний здвиг усе йде, і нема йому краю. І радіють за вікнами прапори, радіють люде, радіє й сміється життє...
Бракує ще тільки, щоб відповідно до цього торжественного настрою та малинового стягу ідуча товпа затягнула: "Не пора, не пора" та "Ще не вмерла Україна" і — читальняно-недільний живий образ готовий. І вглибляючися в це більш як наівне, найстарші наші мельодрами пригадуюче закінчення, приходиться з іронічним усміхом спитати, на що було цеї цілої містично-абстрактної комедії з картиною, Дідом, Добродієм, Марком та трьома трупами при кінці, — як що ідейним вислідом цього всього мав бути той живий образ з гімном, окликами, вдохновенною товпою та маючими прапорами?
Ні — це не траґедія. І це взагалі не творчість. Це просто судорожне силкування авторової волі, — та на жаль без відповідної творчої спромоги. І треба сказати, що коли автор і на далі буде гратися такими позірними містицизмами та цим просто кумедним виточковуванням та обгортанням шифрованими решітками своїх провідних ідей, — як що вони в нього є, — то ціла його праця не дасть нам нічого ось так, як не принесла нам нічого і трьома обговореними тут штуками.
Бо і "Осінньої ночі" — це драматична картина, оперуюча в цілости позірно дуже модерними, в ґрунті річи однак перестарілими, просто смішними ефектами — як ось протяжним шумом дерев, появою сірих постатей, жданням на лікаря та повільним конанням одної з виведених людин. Я вже не хочу говорити про те, що з чисто сценічного боку ця річ більш ніж слідує пригадує Матерлінкове "Внутро" і є безумовно його наслідуванням. Але йде мені о те, що з цього сюжета зробив автор? Отже повільне конання старої матері в середині хати, брак лікарської помочі, та ждання на цього далекого Рятівника, — це наче протест проти панщини, яка випиває мужицьку силу та кров. Нехай. Але на що для цеї, більш як буденної, точкованими окликами висказаної гадки ця чужа, матерлінкова обстанова, ці Сірі Постаті і ця Сліпа? Скрізь добачається у п. Карпенка бажання, — дати щось надзвичайно ориґінальне, наче глибоко подумане і глибоко виведене, — але й скрізь добачається в нього незвичайно узкі духові межі, між якими працює його гадка. Головнож звернути би увагу нашого автора на те, що ніщо так не відхиляє читача од письменника, як переконання, що у автора більше точок та темних фраз, як справдішнього символа і справдішньої думки, бo справдішна глибінь ні хитрим виточковуванням, ні мельодраматичними страхіттями та образами, ні насилуваними абстрактами в роді Добродіїв, Дідів та Марків заступити не дасться. В области мистецтва є глибінь, або її нема. Tertium non datur. А всякого рода абстракти, шифри, решітки та придумувані а й запозичувані маски — скорше чи пізнійше являються тим, чим вони справді є.
***
Осіння вистава образів віденської "Sezession", замкнена 8. грудня, не була надто багата на гарні та визначні твори. На загал виявляли виставлені твори замітну, при глибшій увазі некоризно вражаючу розбіжність мотивів, мало сильних кольористичних таланів та й не много справді монументальних концепцій. На великих картонах Фердінанда Андрі бачилося правда монументально подумані тіла, але — на мою гадку без глибшого внутрішного передуховлення, зза чого навіть й попри його "Mutter und Kind", дивно студене висказом, глядачі переходили без тривкішого вражіння. А Альфред Ґерстенбранд це юморист, який найрадше підхоплює на пів карикатурні риси розбавленої товпи тай малює її без всякої принади лінії та краски, недбало киданими сілюетами, наче й бачив і малював би цю сіру товпу скрізь серпанки ціґаретної та алькоголевої мряки у пратерових шинках. Тому й "Sonntag Nachmittag beim Friedhof der Namenlosen" такий властиве чудово ліричний мотив — у нього виходить тільки глумливою сміховинкою, так як і "Beim Künstler’ im Wurstelprater". Цікаво дуже побачити саме у того артиста ескіз: "Ruthenische Wäscherinnen". Де очевидно мотив із тої партії наддунайських левад, де живуть наші українські збігці, і де Ґерстенбранд міг справді бачити українські жінки при пранню. Але техніка пратерових карікатур і тут водить дуже собі безжурною рукою цього художника, і я тішуся, що широкий світ цих українських жінок п. Ґерстенбранда бачити не буде. Поважніше вражіння робить Альойс Гайніш своїми малюнками цвітів, декоративних комнат, затишів (Stilleben) та колишніх ґальових цісарських повозок, — на яких крізь ясніє иноді чарівно пишна краска і здебільшого бездоганний рисунок, — признаки, які чогось не належать до головних знамен сецесійних вистав. Один тільки художник захоплював ними тим разом трохи не на всіх з виставлених образів: Франц Вацік. Це чудовий артист. Це поет і мистець, творець казки і краси, сну і мрії, захвату і чару, таємно чудових красок і таємно вражаючих ліній. Все в нього таємне, чародійне, наче десь в засвітах казки викохане і сотворене: і його люде і звірята, пташки, цвіти, облаки і хмари, дерева і ростини: все має засвітню, чудово невидану лінію. Що за тонкий малюнок вітей і галузей на його "Birkе"! Це наче найглибші нерви в орґанізмі деревини, ці нерви, що є — душею цеї берези, і ми наче чуємо її тихесенький легіт і шепіт, тихесеньку скаргу і мову. А про чисто казкові малюнки Ваціка — требаб хиба книгу писати. Книгу, в якій би говорилося про А.Е.Т. Гофмана і Є.А. По про місяшні ночі і цвинтарні тиші, про закляті княжні і їх любків, але властиве не про них, тільки все про цього одного, цього чарівного мистця:
Франца Ваціка.
Його твори — це й найвартніше з того, що тим разом дала наша вистава. Попри нього як достойного своєю спромогою мисця згадати слід ще тільки Вільгельма Дахауера, якого малюнки — це справді малюнки: стільки в них захвату радісною краскою, а попри то монументальним рисунком. Його "Die Erde und der Regen" — це безумовно архитвір.
Все проче пересіч, або блукання якимись химерними, пів алєґоричними, пів карікатурними розстаями, як ці сумнівні картини Добровського та Фердінанца Кітта.
[Воля, 20.12.1919]
20.12.1919