Покара

 

Ні, не забути тих жахливих днів,

(Згадаєш їх, і в жилах кров холоне)

Як ціанкалій ріс і ріс в ціні,

Як прибирали трупами балкони.

І був це «лік» на все «туземне зло»,

І був це шлях до «щастя» всіх народів...

 

Заклякло з болю місто і село,

І тільки розпач на могилах бродив.

Не віриться, одначе це було:

Це був, на жаль останній крик "культури".

І хилиться під соромом чоло,

І нас тепер сам Фіхте не одурить.

Не віримо! Не по дорозі нам

З гієнами, що на могилах виють.

 

Не простимо!

 

Нас не лякали Гітлера погрози

Ми глузували з «тигрів» і «пантер»;

Та не байдужі нам пекучі сльози

Сиріт, яких з рук гадів батько вмер.

 

Тих сліз пролила Україна море;

Вони серця нам спалюють вогнем.

Забудем рани й голод, що нас морить —

Від сліз сиріт ніколи ми не вснем.

 

Не простимо! — Ви чули, душогуби,

Страшну погрозу зранених сердець?

Жорстокість ваша вас усіх погубить,

Заслужений зготовить вам кінець.

 

Не простимо! — Бо навіть сонце й зорі

Погасли би, загнівані на нас,

І згомоніли б дикі звірі в борі:

Невже можливо цей простити сказ?

 

Не простимо й повіки не забудем,

Бо грянули б з ясних небес громи!

Хоч без чуття в землі лежати будем,

Не простимо і не забудем ми!

 

[Вільна Україна, 19.12.1944]

19.12.1944