Покара
Ні, не забути тих жахливих днів,
(Згадаєш їх, і в жилах кров холоне)
Як ціанкалій ріс і ріс в ціні,
Як прибирали трупами балкони.
І був це «лік» на все «туземне зло»,
І був це шлях до «щастя» всіх народів...
Заклякло з болю місто і село,
І тільки розпач на могилах бродив.
Не віриться, одначе це було:
Це був, на жаль останній крик "культури".
І хилиться під соромом чоло,
І нас тепер сам Фіхте не одурить.
Не віримо! Не по дорозі нам
З гієнами, що на могилах виють.
Не простимо!
Нас не лякали Гітлера погрози
Ми глузували з «тигрів» і «пантер»;
Та не байдужі нам пекучі сльози
Сиріт, яких з рук гадів батько вмер.
Тих сліз пролила Україна море;
Вони серця нам спалюють вогнем.
Забудем рани й голод, що нас морить —
Від сліз сиріт ніколи ми не вснем.
Не простимо! — Ви чули, душогуби,
Страшну погрозу зранених сердець?
Жорстокість ваша вас усіх погубить,
Заслужений зготовить вам кінець.
Не простимо! — Бо навіть сонце й зорі
Погасли би, загнівані на нас,
І згомоніли б дикі звірі в борі:
Невже можливо цей простити сказ?
Не простимо й повіки не забудем,
Бо грянули б з ясних небес громи!
Хоч без чуття в землі лежати будем,
Не простимо і не забудем ми!
[Вільна Україна, 19.12.1944]
19.12.1944