Шульга

Василь МАХНО

Якби ще жили мої мурахи, то вони б першими зрозуміли, чого я приперся сюди з товстою, як житній хліб, книжкою. Бо вона й про них. Про тих, хто жив під кущами смородини. Чим я ділився з ними, окрім цукру? – враженнями від школи та розповідями про шульгавість, що заважала мені, моїм однокласникам та вчителям. Школу я змінював три рази: два роки провчився в Базарі, шість років – у Кривому Розі та два роки в Тернополі. Різні школи, різні класи, різні однокласники – тільки мурахи залишилися тими, що їх залишив під смородиною.

У вересні 2019, вибираючись до Бучача на запрошення літературної резиденції, яку кілька років поспіль влаштовує Центр Шмуеля Аґнона, вирішив заїхати до тої першої – початкової. Тим паче, від Бучача – рукою подати. Мама сказала, що від Джурина дорогу покрито новим асфальтом, але все одно від Палашівки – яма на ямі. Нещодавно їздила – то бачила на власні очі. Попри сумніви, їхати чи не їхати, я вирішив таки їхати. Принаймні побачу подвір’я дитинства та Горб. Цього й вистарчить.

Ще у Нью-Йорку перекинувся кількома листами через фейсбук з Іриною, організаторкою виступу в Чорткові. Я писав, що хотів би заїхати до школи.

«Якось доїдемо, – відповіла Ірина. – Не зима ж?»

«Не зима, – погодився, – але дорога в багатьох місцях розбита...»

«Доїдемо», – весело запевнила Ірина.

З директоркою школи Олександрою Антонівною списалися заздалегідь.

До бучацького Підзамочка за мною заїхав Олег. Зустрілися ми як давні знайомі, бо зналися від попередніх моїх відвідин Чорткова. Вересневе меланхолійне тепло заливавало Бучач. Минуло два дні мого перебування в місті резиденції. Розгледівшись навруги і пантруючи за серпантином кривих бучацьких вуличок, впивався знайомими міськими пейзажами. Почувався гостем? Який я гість? Принаймні, центральну частину міста знаю добре.

Після прильоту на львівське летовище прибув з видавництва кур’єр і вручив для майбутніх презентацій дві пачки щойно виданого роману «Вічний календар» – отого грубого, як житній хліб. У багажнику братового позашляховика книжки приїхали зі мною до Бучача, щоби помандрувати далі – до Базару, Чорткова і Тернополя. Жовті корінці роману, оздоблені саламандрою, пасували до пожовтілої вільгості подільських полів.

Дорогою, поки ми їхали до Базару, Олег розповідав про Швецію.

«А ви бували у Швеції?» – поцікавився.

«Ні, – кажу, – ще не доводилося».

Будівництво нової школи, до якої прямуємо з Олегом, розпочали при кінці 1960-х, а урочисто відкрили перед початком 1972/1973 навчального року. Перший клас я провчився у старій, збудованій за Австро-Угорщини. До «австрійської» ходили дідо, бабця, мама, вуйко і я. Словом, навчалися у ній кілька поколінь базарських школярів. Мій річник виявиться останнім, що провчившись рік у класах з великими вікнами і високими стелями, перейде до нової будівлі типового радянського проєкту. Потрапити на навчання до першого класу зі своїм роком народження мені поталанило не одразу. І хоча дідо приніс до школи усі потрібні документи – метрику, довідку від фельдшерки, якийсь папір про закінчення підготовчої групи, проте записувати мене відмовлялися. У школі посилалися на дурнувате неписане правило – усіх, хто народився після вересня, залишали пересиджувати рік. Переконували, що за цей рік дитина підросте і змужніє. Зріст у мене був цілком нормальний, але природня худорлявість посіяла сумнів, навіть у дідовій голові. Цими сумнівами, після розмови в кабінеті директора, він поділився з бабцею. Похід до школи бабці завершився перемогою – мої документи прийняли. При кінці серпня дідо поїхав до Бучєчи, щоби придбати сірувату вовняну шкільну форму. Куртка нагадувала френч, комірець якої обшивався смужкою білого полотна. Купили, звичайно, портфель, який дідо з бабцею в один голос називали течкою, зошити для письма, каліграфії та математики, чорнильну ручку, запасні пера, баночку з чорнилом, ґумку. За кілька днів до початку навчального року, при кінці серпня, дідо повів мене до Перчака. У Перчака стриглися усі сусіди та їхні діти. Старші жінки, однак, не довіряли жодному перукареві – й самі обтинали собі волосся. Дівчата та молоді жінки робили фризури уже в Чорткові. Чоловіцтво, знаючи, у кого є нікельована машинка, чвалали по суботах до місцевих фризієрів. Де знаходиться школа, я знав, і тому першого вересня з нашої обори мене проводжали дідо, бабця і пес Шарик. Не пригадую, чи я мав якийсь букет для вчительки, чи щоби мама чи тато прийшли зі мною на перший дзвоник. Та поруч їх взагалі не було: мама, вийшовши заміж вдруге, перебувала у Кривому Розі, а тато після розлучення – невідомо де. Кількох учнів, що тепер стали моїми однокласниками, я знав, бо грався з ними на Горбі. Інші мені були невідомі. Нас розсадили за парти: хлопця з дівчиною. І перший урок ми недовірливо приглядалися одне до одного. На великій перерві розвідали місцезнаходження туалету, зауваживши, що старшокласники там покурюють – так, як курили на пастуших вигонах протягом літа. Після першого шкільного дня, отримавши домашнє завдання, я повернувся додому й, не знайшовши на оборі Шарика, пішов спостерігати за мурахами. Про те, що в школі не сподобалося, я їм щиро зізнався. Врізалися у пам’ять, окрім великих вікон і високої стелі, грубі помальовані начорно дерев’яні парти, в яких були видлубані місця для пенала, чорнильниці та ручок. Писали перами і чорнилом. Зошити були поплямлені, руки в синюшних плямах, пальці розпухлі від постійного тиснення і невмілого тримання ручки. Пера від натиску розповзалися, і з’являлися криві лінії замість округлого «а». Отож учень зразка 1971 року щодень носив запасні пера, баночку чорнила, пенал та промокатки.

До всіх моїх нещасть протягом першої чверті додавалася моя шульгавість. Як не витравлювали з мене здатність писати лівою рукою – першого року в старій австрійській школі – все одно ліва рука тягнула по ручку. Не припинялися ці тортури й вдома, бо дідо, пам’ятаючи свою чотирикласну польську школу, взяв собі за моду вчити мене писати правою. Мабуть, у своєму класі я був єдиним шульгою, а тому мене часто пересаджували з парти на парту, бо я заважав іншим учням. Врешті я опинився на останній – сам. Звичайно, що соромився своєї ліворукості, але ця хиба була родинною – таким же шульгою був мамин брат Федьо.

На місці долішнього фільварку будувалася нова школа. Ще на початку сімдесятих біля конюшень пана Респалдізи, перероблених на автомобільні та тракторні гаражі, валялися то там то сям металеві деталі, росла кропива і будяки, а дизельне паливо і солідол з машин і тракторів повиїдали траву на великій бригадній оборі. Тоді ж – коли будували школу на місці зруйнованого фільварку, бо тракторну бригаду перенесли в інше місце, де прибудували заправку – ті гаражі зруйнували. Натомість планувався поруч зі школою стадіон. Зруйнували недбало, бо залишили за собою груди каміння і цегли. Згрубша вивезли, а нас – першачків – приводили збирати камінці та уламки цегли. Пояснювали, що ми вчитимемося у новій школі, а тому потрібно усе навколо прибрати належним чином. Ми збирали камінці, потовчену цеглу, зносячи на купи, які потім хтось з будівельної бригади закине шуфлею на причіп тракторця і повезе на сміттєзвалище біля Ставища. Наступного навчального року, тобто 1972/73, ввели нові правила – всіх примусили писати кульковими ручками. І я помалу почав відвикати від свого шульгівства. Це виглядало так – ложку, патик тримав лівою, а писати почав правою. Мандоліну брав до рук як шульга, мамин баян також, який мені хотілося перекинути коміть головою, бо так було зручніше. І мурах підгодовував цукром, зсипаючи з лівої руки. Змінилися парти і шкільна форма. Замість грубих добротних парт з’явилися нові – схожі на легкі столики на металевій конструкції. Куртка нової форми нагадувала джинсівку.

Як справжній шульга, я копав м’яч тільки лівою. Неподалік шкільного стадіону стовбичила водонапірна вежа, і від сильних ударів м’яч залітав до вежі ув будяки. Бігти туди нікому не хотілося: від воріт далекувато. «Малий, біжи по бальон», – кричав хтось з гравців. І той малий боберок – чи не єдиний споглядач гри, якого, звісно, ніколи не кликали до гурту, – добігає до вежі й пірнає в будякові нетрі, шукаючи там м’яч. Скільки тих м’ячів разом будяковими колючками виносилося з порослих навколо вежі чагарників! Водонапірна вежа й надалі стовбичить. Я це помітив, приїхавши до встановленого шлагбаума, перед яким припаркувався жовтий автобус. Водій стояв позаду і курив. На подвір'ї копошилося кілька учнів, які, побачивши мене, миттю помчали до середини. Побігли сповіщати, що гість прибув. Увійшли до приміщення школи – в загальному коридорі на першому поверсі на мене чекали з короваєм та вітальними словами. У залі на другому поверсі сиділи дорослі, які мене пам’ятали, і школярі, які ніколи, мабуть, мене й не бачили. З чого розпочати? Виручило вікно. З вікна проглядався сеґмент стадіону з тонкою смужкою водонапірної вежі. Я почав з віршів, в яких у протічних водах Джуринки жінки перуть до перших приморозків, до перших ознак радикуліту, про футбол, в якому грають пастушки, назвавши себе бразільцями Пеле і Ґаринчою разом зі своїми коровами, про Покрову, коли біля церкви продавали золоті когутики-карамельки на тесаних паличках, які були й залишаться солодшими за усі солодощі світу. Пригадався хлопець на прізвище Муль, він жив Заводою. Муль був рудим, і це було ще гірше, аніж шульгавість. За що одного разу після школи ми причепилися до Муля – важко тепер сказати. Але гнали його, наче затравленого зайця, вулицями через Джуринку, на мості, зчепившись з ним, ледь не попадали в березневу річку. Муль відбивався від наших нападів. Нас було троє, а він один. Перебігши через міст на заводинський берег, Муль наче розправив крила, бо він був уже на своїй території. Ми боялися бігти за ним далі й лише кричали навздогін щось образливе. Він, поправивши розтебнутий шкільний портфель з відірваною ручкою, відповідав нам також чимось образливим. Мені кричав «Василь-кісиль маймурочка – трясе фостом як курочка». Почувши образливу приповідку, що лунала заводинською вулицею, так хотілося зацідити Мулеві з лівої, але він уже підходив до своєї хати, звідки міг кричати що завгодно.

Інколи дідо, коли я намагався йому допомогти, беручи до рук важкий клевець, казав: «Лівов руков добре сє в сраку шкробати». Я опускав клевець та йшов до своїх мурах, які жили під кущами порічок й смородини. Врешті я навчився писати правою, але ні мурахи, ні дідо уже не потребують моєї помочі.