Слово Євгена Худзика

У Львові творять люди, яких хочеться назвати феноменальними, бо існують всупереч логіці та, здавалося б, здоровому глузду. До таких можна віднести Євгена Худзика. Його багато хто добре знає, хоча чимало здивовано спитає: «Хто це?».  

Театральний режисер Євген Худзик. Фото: Ольга Дмитрів.

Він  — режисер, за освітою, за покликанням і сприйняттям світу. А творить з людьми, які в нього вірять, чи, радше поділяють його життєві переконання. Його цікавлять глибинні речі на стику віри та переконань. Так було завжди. І Євген володіє рідкісною любов’ю до слова. Власне слово стає основою його творінь. У час, коли візуальний ряд стає альфою та омегою театру і слово вже не має великого значення, він, зважаючи і на візуальний ряд, зосереджує свою увагу на слові. Інколи зі слів творить своєрідний мікс, поєднуючи різні тексти, які, здається, не мають ніяких підстав для перетинання.

Сцена з вистави «Крутень. Уривки з книги Йова»  за твором Клайва Стейплза Льюїса.

Такий перетин текстів відбувся у виставі «Крутень. Уривки з книги Йова», яку режисер поставив у Шкільному театрі УКУ «На Симонових стовпах», це — теперішнє його дітище. Вистава побудована як своєрідний діалог між Крутенем — головним персонажем твору Клайва Стейплза Льюїса «Листи Крутеня», і учасниками та свідками російсько-української війни на Донбасі. Поезія Сергія Жадана та Ігоря Козловського, роздуми військового капелана о. Андрія Зелінського та воїна-добровольця, львівського художника Андрія Гуменюка стають дорогою молодих у пізнанні тяжких реалій українського буття. Діалог складний, виведений у площину вертепної скриньки, де переплітається і пекло, і рай. Дійові особи — юнь, яка, можливо, ще й не усвідомлює усю трагічність подій. Слова звучать дзвінко, інколи занадто пафосно, але це не порушує концепції вистави. яка має на меті розповісти про Людину в часі війни.

Сцена з вистави «Крутень. Уривки з книги Йова»  режисера Євгена Худзика.

Євген має чудових однодумців в особах сценографа, художника візуального простору Сергія Савченка, художниць костюмів Ольги Гнатюк та Ольги Гонтар, хореографок Нінель Збері та Дарини Тураш, а також — режисера співу Юрія Йосифовича. Власне Юрій Йосифович робить народні псальми своєрідним музичним «коментарем» цього діалогу. І так народжується поліфонічне дійство, до якого приєднується танок як згущена ілюстрація болю. Усе спрямоване на розкриття «кухні» зла. І десь на півтонах — непереборне бажання її подолати. Така багатовимірність вистави, можливо, у якийсь момент вносить певний хаос у думки, але водночас ще більш підкреслює нестерпність існування у світі ненависті.

Сцена з вистави «Крутень. Уривки з книги Йова» Шкільного театру УКУ «На Симонових стовпах». 

Євген, як істинний християнин, мріє про ідеальний світ, який важко віднайти у наших реальностях, хоч варто прагнути. Усі його вистави, як мрії цей про ідеальний світ. Здається, вони розпочалися ще в студійні часи при театрі Курбаса. Коли економіст за освітою вибрав собі світ любові в театрі. З цієї любові народився Гриць у «Марусі Чурай», перший штубацький крок на сцені. Можливо, Євген відчував, що йому буде тісно в межах однієї ролі. Йому стало цікаво охоплювати безмежжя світу, вкладаючи туди свої світоглядні думки. Він пізнавав світ, продовжуючи бути учнем. В 2006 — 2008 роках — навчався на філософсько-богословському факультеті Українського католицького університету (Львів). У 2004 — 2006 роках — на факультеті театрального мистецтва Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого, (спеціальність — режисура театру і кіно; заочна форма навчання). Дипломна робота — вистава «Вертеп», різдвяна містерія, яку він потім поставить у Львівському академічному театрі імені Леся Курбаса та в Українському католицькому університеті.

Сцена з вистави «Крутень. Уривки з книги Йова».  

Дуже багато йому дала праця зі студентами — спочатку курсу народного артиста України Володимира Кучинського, потім — заслуженого артиста України Олега Стефана. Це був неймовірний досвід — і для студентів, і для Євгена. Вибір драматургії говорив сам за себе. Режисер не боявся взяти до постановки «Майже ніколи не навпаки» Марії Матіос, яку як виставу назвав «Чотири як рідні брати», чи філософські притчі «П'ять стихій» (за дзенськими коанами та текстом Дао де Дзвін), знайшлося місце і для Ліни Костенко, і для «Декамерона» Боккаччо. Для нього була важлива література, як основна рушійна сила вистави.

Усі ці вистави залишилися глядацьким спогадом, на жаль, ніяких глибинних статей не було, тому пам’ять вириває, як спалах, елементи  вистав. Кожна з них мала якусь особливу акторську родзинку, хоча, здається, Євген уважно ставиться до кожної особистості, з якою творить свій театральний світ. Інколи перетинає світи зовсім юних акторів зі зрілими митцями, як це сталося в останній виставі, де поруч з юнню грає Валентина Щербань — заньківчанка, для якої режисер свого часу поставив «Маму Маріцу — дружину Колумба» за твором Марії Матіос, де зібрав досконалу акторську команду: курбасівців Оксану Козакевич та Миколу Березу і тоді ще донеччанина Євгена Чистоклєтова. Цій виставі також судилася коротка доля, але вона, як вишукана скарбничка, хоча серце стискала  болем.

Заньківчанка Валентина Щербань у вистави «Крутень. Уривки з книги Йова».   

Євген уміє говорити про найболючіше з вдячністю, бо кожне випробування сприймає, як Божий дарунок. І добре почуває себе, працюючи зі сучасною драматургією Кліма, який переписує шекспірівську «Дванадцяту ніч» на свій лад. Йому цікаво у цьому світі, бо пошук істини проходить через територію гри, у якій так добре себе почувають актори театру імені Леся Курбаса. А ще була шекспірівська «Зимова казка» за сприяння Британської ради. І «Дихання» Данкана Макміллана — чутлива розмова двох, у якій Євген — не лише режисер, а й актор. Усе в спогадах.

Вистава «Дихання» Данкана Макміллана, у якій Євген Худзик — не лише режисер, а й актор.

У цих спогадах багато згадок про Антонича, бо  Євген тяжіє до доброї поезії. І неодноразово давав змогу своїм вихованцям входити у цей світ.  Наприклад, Шевченко став основою для студентської вистави і Шкільного театру. «Великий льох» — сценічна Голгофа від Євгена Худзика, де слова Шевченка звучать глибинно пророчо. Комусь може здаватися його робота непомітною, бо багато зусиль йде на навчання нових адептів, йому б легше було працювати з професійними акторами. Але він не шукає легких шляхів, втомлюється, вкладає всього себе у Шкільний театр, а хочеться вірити, що сягне й інших вершин.

Фото Анастасії Канарської.