Бути сином знаменитого батька

Розмова з Остапом Патиком, художником

Якби австрійський композитор, піаніст, педагог та видатний організатор культурного життя на Галичині Франц Ксавер Моцарт, який 30 років прожив у Львові, не був сином геніального Вольфганга Амадея Моцарта, можливо, до його  творчості сучасники та наступники поставилися б значно серйозніше. Тим більше, що  цей чоловік писав настільки професійну та не позбавлену творчих знахідок музику, що  й нині вона може цілком сміливо входити до концертних програм.  Але про це ми заговорили тільки недавно  – мати геніальних родичів і справді іноді дуже непросто.

Викладач кафедри дизайну Львівського лісотехнічного університету, львівський живописець та засновник власної студії для дітей та дорослих  Остап Патик теж має честь бути сином знаменитого батька – лауреата Національного премії імені Т. Шевченка Володимира Патика. Або хрест. Бо під впливом магії творчості тата творчість сина теж донедавна не розглядали серйозно. А тим не менше йдеться про цікавого  живописця, який не тільки відшукав у собі сили знайти власну творчу дорогу, а й веде за собою інших. На період цих новорічно-різдвяних свят, до речі,  виставка творів його вихованців працювала в сучасному центрі Митрополита Андрея Шептицького. Про творчість і про силу авторитетів і наша сьогоднішня з Остапом Патиком розмова.

– Художник Роман Турин якось сказав Володимиру Патику: «Шукай, Влодку, своє місто, свій куточок. А знайдеш – і засвітиться воно тобі раз і назавжди, і вже з цим світлом, прояснений, будеш ходити Львовом і малювати його. Шукай до міста свого ключа, чоловіче».   І Володимир Патик знайшов, правда, уже дуже згодом, коли якогось погідного дня піднявся на Високий Замок, і побачив місто не сірим, а сріблясто-попелястим, теплим, підсвіченим та підігрітим то соковитою зеленню, то синьою голубизною снігів. А тобі вдалося знайти до міста власного ключа?

– Маю надію, що так. Але, на жаль, Львів я зараз малюю не так часто, більше – людей чи якісь свої теми. Кожна людина є інакша і кожна має свій шлях. Я теж волію йти власним шляхом у творчості, а не батьковим. Приміром, якщо тато багато малював Карпати, мальовничі куточки центру  та півдня України, то мені більше до вподоби малювати міські пейзажі. І навіть не завжди українські.  Адже є учасником розмаїтих пленерів, багато мандрую світами, І скрізь, куди приїжджаю — чи це Іспанія, Франція, Швейцарія, інші країни – малюю. 

«Єгипет. Полудень», 2008 р.

– Малюєш безпосередньо в середовищі чи зі світлин, які сам і зробив, переміщаючись із пункту А в пункт Б?

– У цьому сенсі за нинішніми мірками я – нетиповий художник. Бо ніякими фото, альбомами чи іншими супутніми речами у власному  малюванні не користуюся. Виходжу виключно із контакту з живою натурою, без якої, як на мене, найгарніша картинка є мертвою.

– Здається, такий підхід до творчості мав і твій батько. Те, що майже не ступаєш на батькові творчі шляхи-дороги – усвідомлений акт спротиву чи щось інше?

– Не особливо над цим замислююся, якщо чесно. Просто переконаний, кожен мусить шукати саме себе, а не намагатися бути, як інший. Навіть коли той інший –  в тому чи іншому сенсі геній.  Ніколи не ставив собі за мету, ані копіювати тата, ані робити щось кардинально інакше, ніж робив він.  Просто малюю так, як  бачу я. І хто більш-менш знає творчість нас обох, сумніву не має, ми – насправді різні. Хоча не відмежовуюся від його впливу на мене не тільки як тата, а цікавого художника з власним баченням і власними ідеалами.

«Середмістя Гельсінкі», 2005 р.

– Щось взяв для себе?

– Бути правдивим і відображати те, що справді захоплює тебе саме.  Відображати максимально чесно, а не щось вигадувати. «Тільки те, що тебе схвилювало, тобі подобається, те малюй», – любив повторювати батько. І сьогодні цей принцип повторюю моїм учням і я. Як постійно говорю і про потребу тренувати око, щоб побачити колір. Насправді це доволі складне завдання, хоч начебто усім здається, а в чому проблема, адже всі маємо очі і всі щось бачимо. Щось – без сумніву, так. Але побачити в певному місці за певних обставин фіолетовий ліс або червону траву – це вже натренованість ока, без якої доброму художникові ну ніяк. Часом  дивимося на реалістичний пейзаж і не розуміємо, в чому його сила і  секрет. А насправді  в тому, що дуже відважно і несподівано покладені кольори там, де хтось інший тих барв просто не розрізнить – чи небо по відношенню до землі зелене з червоними хмарами, чи яскравий жовто-зелений асфальт по відношенню до неба при заході сонця. Помітити цей момент, який вимагає у творчій роботі посилення кольору чи його зміни – якраз у тому і є найбільше мистецтво кольорового бачення світу.

– Таке бачення світу може бути вродженим чи це виключно результат праці над собою? 

– Не хотів би бути категоричним, але мені здається такі речі – все ж таки насамперед досвід, націленість на саме таке сприйняття світу, спостереження за цим світом і усвідомлена тренованість ока. Навіть коли художник не малює, він все одно може в такий спосіб тренуватися, спостерігати, аналізувати, розглядати все в контексті співвідношення неба і землі, що є базовим для будь-якого пейзажу.  Тобто художник той, хто це співвідношення бачить. Якщо колір землі і колір неба в роботі добре поставлені – то  це вже  пейзаж. Якщо ні, то як би добре не було промальовано все решта – дерева, річки, гори, степ чи міська архітектура – це буде тільки мертва картинка. До речі, аби це краще уяснити, допомагає погортати альбоми визнаних колористів. Серед моїх улюблених, приміром, П’єр Боннар, який так умів бавитися кольором, як жоден інший; сусід Матісса Альбер Марке, ім’я якого було, можливо, не настільки гучним, але він був дуже добрим живописцем і дуже делікатно і професійно в кольорі працював, інші. До речі, коли французів по голові мала гупнути чергова криза, і Матісс кинувся купувати золото, щоб ту кризу якось перебути та взявся заохочувати до цього сусіда, Альбер Марке відповів йому: «Ти що не віриш у матіссів? Бо я, наприклад, у свої картини вірю».

«Ліс в Гайдельберзі», 2008 р.

– Але сьогоднішньому обивателю навряд чи щось скажуть прізвища Марке та Боннара,  а от прізвище Матісса  він, принаймні, чув.

– Це вже цілком інша тема – чому одні персоналії залишаються в історії, а про інших – не менш, а подекуди і більш талановитих –  відомо менше. Гра долі, випадковість, вдалий чи невдалий збіг обставин. Та багато причин для цього може бути. І художник, як на мене, не мав би тим дуже гризтися, бо що, куди і до чого –визначиться тільки лише років за 50, як його не стане. Художника має хвилювати інше – що вибрати за важливе у власних підходах до мистецтва. Одні, відповідно, вважають, що живописець має змушувати людей думати, вирішувати якісь філософські проблеми тощо. Я дотримуюся іншої точки зору – художник своїм живописом має змушувати людей відчувати. І це набагато важливіше. Бо ми й так щодня стільки думаємо, що на будь-які відчуття вже просто не залишається ні часу, ні сил, ні місця. Тому живопис має давати людям позитивну емоцію. І ніхто не переконає мене, що я помиляюсь.

– У такому разі від чого залежить успіх художника, і де ти відчуваєш се6е у цій системі координат?

– Успіх – дуже специфічна і відносна річ. Одного художника  можуть краще знати в певній частині суспільства, інший, менше розкручений, може мати набагато вищий авторитет серед фахівців, ще інший буде майже невідомим на рідних теренах, але його картини добре продаватимуться де-інде. Дуже багато також залежить від характеру художника. Є такі творці, що їх скрізь повно, вони пам’ятають дні народження усіх галеристів та членів їхніх сімей, а також тих, хто в той чи інший спосіб впливає на мистецтво, всіх вони привітають і зі всіма привітаються, скрізь запропонують свої роботи і десь обов’язково потраплять. Є ті, хто бере зовнішнім зумисним епатажем. А є художники, які ніде особливо не світяться, але їхні роботи значно цікавіші, глибші і, відповідно, вартісніші. Про себе у цій площині мені доволі складно говорити, але той останній тип митця поки внутрішньо мені наразі найближчий. Дуже критично ставлюся до себе. І вважаю, що, попри вік, тільки кілька років, як почав малювати картини, що вартують, може, вже якогось окремого слова. Приятелі кажуть, що це в мене комплекси. Може, і так… Бо за життя батька я одержав від нього хіба 3-4 похвали і то, коли мені уже минуло сорок. Тато на похвали був дуже скупим, будучи переконаним, що як тільки художника починають хвалити, він починає зазнаватися. А це творчій людині насправді ні до чого.

«Піони на синьому фоні», 2009 р.

– Може, і так. Але якщо митця не хвалити, то він, особливо зі слабшою нервовою системою, може просто зламатися, хоч міг стати справді визначним, якщо не генієм.

– То вже як кому складеться. Я – вистояв (усміхається – авт.), хоча не зламатися і справді було нелегко. Але усвідомив для себе одну дуже важливу річ – не має значення, коли ти «вистрілиш» як художник, а тільки те, як ти прийдеш до фінішу. Встояти, пройти крізь життя і не розгубити, не зрадити себе – це успіх. І це, напевно, найважче.

– Тобі вдалося не сходити з накресленого шляху?

– Не все, на жаль, завжди залежало від мене. Іноді мій рух у житті визначали обставини. В ‘90-х, скажімо, (які були дуже непрості економічно) в мене народилася маленька дитина. Тож мусив відкласти убік пензлі і заробляти на життя – працював у Німеччині таксистом, ким тільки не працював. Потім ніби знову можливість повернутися до малювання. Але життя знову добре дає по голові. І знову необхідність робити щось інше. Кілька років я займався інтер’єрами, навіть архітектурою, поки не повернувся до живопису остаточно. У мого батька натомість живопис, від якого він не відволікався ні на міліметр, був від початку і до кінця. Навіть коли йшлося про якісь нагальні речі. Приміром, тато ніколи не зняв кришку з баняка, який стояв поруч на столі, і не нагрів собі зупи, щоб не переключати свою увагу. А я, скажімо, готувати щось смачненьке (коли є час і натхнення) дуже люблю. Тобто кожен – інакший. І тільки ти сам можеш визначити: зрада чи незрада самого себе у тій чи іншій життєвій ситуації відбулася. 

– Остапе, як воно – бути талановитим сином геніального батька? Як виборсуватися з-під того впливу? Бо люди у таких випадках порівнюють завжди і, як правило, не на користь дитини.  

– Не на користь – це однозначно. З одного боку, всі  кажуть а-я-яй, як йому добре, бо він на всьому готовому: і майстерня є, і професійні поради тощо, хоч ті поради ще треба було вміти почути і потім застосувати. А з іншого, не хочуть розуміти, що якщо велика кількість публіки захоплювалася творчістю Володимира Йосиповича, то багато його колег, якими публіка захоплювалася трохи менше, переживали скриті жалі, заздрість та інші емоції, які жодним чином не впливали на Патика-старшого, але опосередковано могли впливати на мене. Відтак довкола мене виникала відповідна аура, яка часто-густо з реальністю не мала нічого спільного. Будь-який мій успіх розцінювався як успіх не стільки мій, скільки мого батька (бо хіба я можу так намалювати?), а будь-який прокол як привід взяти його під лупу і дуже з того потішитися. Можливо, я не настільки тонкошкірий, але завжди це гостро відчував. І повір, що внутрішньо це шалено  некомфортно! 

«Весна в Батумі», 2011 р.

– Тато розумів це?

– Категорично ні. Він ці речі цілковито не бачив, ними не переймався. Може, скажу зараз банальний приклад, але дерево, яке в полі під вітром і дощем росте саме, має можливості для розвитку кращі, ніж те, біля якого є інші дерева, що начебто захищають його від негоди, але водночас не дають йому достатньо сонця для росту. І тому отой пошук виходу до сонця, до джерела енергії простим у моєму житті ніколи не був. Але я його таки знайшов – у контакті з живою натурою і з усвідомленням самого себе.

«Парк Гауді», 2017 р.

– Ти дуже багато зробив для увіковічнення пам’яті батька: передав частину татового творчого доробку до Національного музею у Львові, зініціював, упорядкував та видав монументальний двотомник малярства та графіки Володимира Патика. Мало чиї діти настільки розуміють значимість своїх геніальних батьків, як і потребу зберегти пам’ять про них не тільки у власному серці, а й для нащадків. 

– Не раз спостерігав ситуацію, коли вмирали ровесники художника, то вмирала і легенда про нього, самі твори десь розсіювалися по світах, а ім’я розчинялося. Я дуже не хотів, щоб так трапилося з Володимиром Патиком, який – окрім того, що був моїм татом – був ще й великим українським Митцем. А тому ще за життя тата я наполіг, щоб кращі його роботи подарувати Національному музею у Львові, особисто відібрав їх – 25 кращих творів живопису і 100 рисунків та допильнував усю процедуру. На той момент, правда, я не мав фінансової можливості належно оформити (у рами, під скло та із паспарту) всі сто рисунків, то роблю це зараз. Маю надію завершити у скорому часі. Ця ініціатива, а також поважний ілюстрований академічний двотомник, 25 примірників якого пішло по всіх наукових бібліотеках України, тепер дозволяють мені  спати спокійно. БО тепер я і справді переконаний –  навіть по десятиліттях чи століттях перебування в іншому вимірі Володимиру Патику у свідомості українців бути. І це мене справді гріє.

«Срібний натюрморт», 2017 р.

– Остапе, ти заснував власну художню школу для дітей та дорослих. Чого чекаєш від своїх учнів та й від себе самого? Яку ціль перед собою ставиш? 

– І знову принагідно згадаю свого батька, якому колись Роман Сельський сказав, що художник має ставити перед собою якнайвищу планку, бо тоді є надія до цієї висоти бодай наблизитися. Професія художника є добра тим, що чим художник старший, тим він кращий професіонал, але меж для його професійного росту не існує.  Відтак моя мета – безупинне самовдосконалення, рух і націленість на те, щоб дарувати іншим не деструкцію та негатив, а доброту та любов. Маю велику надію, що це мені поки що вдається.

Фото Ярини Коваль та з архіву Остапа Патика