Невідомо, як склалася б історія Канзасу, якби конкістадор Франциско Васкес де Коронадо, піддавшись тогочасній міфології про сім золотих міст, знайшов омріяні багатства, а не бідні індіянські поселення, які траплялися на його шляху. Зазирнути в глибинні надра канзаської землі, щоби побачити поклади нафти, конкістадорові не спало на думку, хоча що б це змінило? – йому потрібно було золото, а не якась ропа. Та й як він мав би тоді, у Середньовіччі, це чинити? – роздирати кам’янисту землю голими руками? Принаймні, з Коронадового походу в тих околицях, заселеними індіянцями канза, залишилися мапи, документи і спомини, на основі яких Джордж Паркер Виншип у 1896 році опублікував розвідку «The Coronado Expedition 1540-1542», ретельно описавши, в якому напрямку рухалися авантюристи і шукачі пригод, з ким воювали і які природні перепони їм довелося долати. Окрім всього, залишаючи письмові згадки про ці території, конкістадори мимоволі долучилися до географічних відкриттів.
Франциско Васкес де Коронадо – перший європеєць, який побачив Великий каньйон.
З летовища до університетського готелю мене підвіз сомалієць Абдірагім. З’ясувалося, що я прилетів до Канзас-сіті штату Міссурі, але ж існує також Канзас-сіті штату Канзас, а кордон поміж штатами дивно петляє руслом річки і міськими вулицями. Місцеву заплутаність топоніміки розтлумачив Абдірагім, бо до готелю від летовища їхати приблизно п’ятдесят миль. Достатньо, щоб обговорити усе на світі: про Сомаліленд, про піратів, про втікачів та про війну на сході України. Колись під час Берлінського літературного фестивалю я зустрів сомалійського письменника Нуруддіна Фараха, Абдірагім – другий сомалієць в моєму житті. Каже – дещо з Фарахових творів читав.
Додж виповзає на гору і заїжджає під готельний дашок.
Напередодні повернення до Нью-Йорку після трьохденного перебування в Канзаському університеті на запрошення Департаменту слов’янських літератур і мов з професором Віталієм Чернецьким ми їхали в супроводі канзаської мжички до The Bourgeois Pig. В барі, на наше щастя, відвідувачів було як кіт наплакав. Не знаю, який і чий канзаський кіт плакав, але можна було вибрати будь-яке місце – і я попрямував до вікна. Внутрішній декор «Буржуазної свині» не надто відрізняється від будь-якого іст-вілиджівського бару в Нью-Йорку. І все ж канзаська атмосфера чи то в монотонному дощі, чи у прив’ялій джазовій композиції, що розливалася брунатним пивом, – зберігалася. Замовили джин Bombay Sapphire – вірніше я, бо під час вересневого перельоту до Європи і назад напій посмакував. «Продовжу, – подумав, – дегустацію». В розмові ми зачепилися, звичайно, й за Нью-Йорк. Ні, не для порівняння, а з приводу письменника Вільяма С. Барровза, який мешкав у Ловренсі протягом шістнадцяти років. Ну, як же не пригадати Барровза – одного із гігантів біт-літератури, приятеля Ґінзберґа і Керуака. Фактично Барровз до часу, відколи він став іконою біт-покоління, був просто аутсайдером, контркультурою, покидьком, якого все-таки вибрали членом Американської академії мистецтв та літератури за шаленої підтримки Аллена Ґінзберґа. Як-не-як, випускник Гарварду. Взагалі життєві перипетії Барровза настільки химерні і суперечливі, що його життя нагадує експериментальний роман, метод «нарізок», який письменник використовував у своєму письмі. До сторічного ювілею Барровза на радіостанції NPR запросили до участі в передачі навіть перукаря Марті Олсона, який сповістив слухачам, що одинадцять років поспіль письменник стригся у нього. Рекламуючи себе, перукар сказав, що й тепер може кого-небудь підстригти «під Барровза». У Ловренсі Барровз придбав невеличке бунґало, сюди приїжджатимуть до нього в гості ньюйоркчани Аллен Ґінзберґ та Паті Смит. Чому ексцентричний Барровз заховався в Канзасі – на це існує кілька версій, однак сьогодні Ловренсові є чим пишатися. Хоча Барровз покрив себе не тільки письменницькою славою, себто його вплив на американську літературу визнавали і визнають, але ще й убивством. Так, так... вбивством дружини Джоан Волмер, яке вчинив у Мексиці. Подружжя переїхало до Мексики на початку 1950-х, оскільки обоє зловживали наркотиками. Сам Барровз вірив, що фермерство в Мексиці, де вони вирощуватимуть бавовну, овочі та коноплю, допоможе їм виживати і кайфувати. Чи була це популярна тоді гра в стилі Вільгельма Теля, чи випадковий постріл (цю версію обстоював обвинувачуваний на суді) – й досі однозначної відповіді на обставини цього убивства нема.
В «Буржуазній свині», приглядаючись до місцевих та прислухаючись до їхньої вимови, я намагався знайти яке-небудь підтвердження здогадам: чому Барровз змінив східне узбережжя на центральноамериканську провінцію? Ну так, він багато подорожував, часто змінював міста і континенти. В принципі, він звикав до відсутності: в літературі, в біт-середовищі, в Америці чи в Нью-Йорку. Походив із забезпеченої родини, і ніщо не віщувало життя, сповненого пригод, але слова перевернули його життя.
Не важливо, як він жив – і кого любив. Важливо, що слова тримали його при житті і підтримують зацікавлення ним уже після смерті.
Наступного ранку дорогою до летовища я подумав: ну що ще згадати про Канзас? Ага, Dust in the Wind і Carry on Wayward Son. Принаймні, окрім Барровза і «Буржуазної свині», ці дві пісні.
Ну, хоча б ці дві.
30.11.2019