Словосполучення «їхати до Бучєчи» уявлялося мені, п’ятилітньому, одним словом. А що то за Бучєч? Хто ж то такий? Я не знав. І взагалі де він? Коли в домі мого діда говорилося про Бучєч – це означало, що прокидатися потрібно вдосвіта, що Бучєч – це дорога, автобус або попутка, а потім після повернення додому – кількагодинна розповідь про поїздку з усіма деталями. Бучєч жив у нашому домі, так як Чортків, Язлівці чи Ягільниця. Він був поруч, але для мене тоді ще недосяжний. У вересні 2019 зелена течія Стрипи, меланхолійно пропливаючи через місто разом із лопотінням горличих крил, голубиною зграєю на обвислому над річкою дроті, автомобільними сиґналами, трасканням дверей, перекрикуванням школярів, – повертала мене у мій колись недосяжний Бучач. Я не поспішав. Нарешті, приїхавши до Бучача, можу неспішно вкладати, наче книжки на полиці, дитячі уявлення з теперішніми. Я мешкаю на Підзамочку, за залізничним переїздом. Це околиця міста у напрямку до Тернополя. Мимо готелю цілу ніч товчуться вантажні автомобілі й гуркотять, обминаючи дорожні вирви. Але потягів не чути. Відколи бучацька станція стала кінцевою, то від неї рух тільки в одному напрямку – до Чорткова, тому потяги тут з’являються врядигоди.
То чого ж було їхати до Бучєчи? І чого туди їхали? Та заради торгівлі, що, зрозуміло, невіддільна від історії міста – ні від давньої, ні від довоєнної, ані післявоєнної. Чи то бучацькі торгівці були спритніші за чортківських? Не знаю. Можливо, що при кінці 1960-х, коли «їхатидобучєчи» вперше усвідомлено мною як далека-далека подорож, Бучач продовжував утримувати свою торгівельну першість. Одного разу мене навіть хотіли взяти до Бучача на ринок, але потім передумали. Пів дня я розповідав мурахам свої жалі та уявляв Бучач як незвичне місце на цій землі.
Восени 1969 року демобілізувався з Пермського краю молодший брат моєї мами – Федір. Служив там водієм автомобільного батальйону. Йшов служити три, а відслужив, завдяки хрущовській військовій реформі, два роки та кілька місяців. Повернувся додому в листопаді, коли наші галицькі пагорби було вкрито снігами. Ось чому перше, що він вчинив після того, як став у військкоматі на облік, – подався до Бучача прикупити цивільного одягу. Поїхав в бушлаті та солдатських чоботях. До Бучача від нас їхати було незручно. Якщо б через Язлівці, то до бучацької траси потрібно було дістатися польовою дорогою або ж робити великий гак до Кошиловець. Тому всі добиралися до Джурина, а там, на бучацькій трасі, чекали на рейсовий автобус або ж попутку. Як потім з’ясувалося з Федьової оповіді після повернення з Бучача голіруч, йому сподобався вовняний светр. Сторгувавшись, він купив светр з американської посилки. Продала місцева перекупка. Як американський светр потрапив на бучацький ринковий прилавок, можна лише здогадатися. Тоді почали надходити посилки з-за кордону до родичів від тих, кого під час війни вивезли на примусові роботи до Німеччини. Опинившись в Америці та перебувши перші два десятиліття, нові еміґранти пакували в Україну одяг, шалінові хустки, нитки для вишиття. Американський крам почав з’являтися на ринках. У Бучачі також. Отож, придбавши той американський светр (у нас казали свєдир), Федьо, з його слів, зустрів колєґ з бучацької автошколи, з якими до війська навчався на курсах шоферів. Продавчиня загорнула светр в газету й обмотала шнурком. А Федьо, взявши згорток під паху, разом з дружбанами подався до першого-ліпшого буфету. Куди примандрував завернутий в газету американський светр – невідомо. Останнє, що Федьо пам’ятав, що наче б довіз пакунок до Джурина.
Зима заповідалася довгою і Федьові випадало наступного тижня знову їхати до Бучєчи.
Есе написано в рамках літературної резиденції в Бучачі, що відбувається з ініціативи Літературного центру імені Аґнона та за підтримки фонду «Українсько-єврейська зустріч».
Автор фото – Алекс Нагорний
16.11.2019