З дороги.

 

Іду від тебе. Бачиш: осінь плаче

І тихо ржавий лист мете під ноги.

Ще придоріжне гордиться бодаче

І облак синій знявся здовж дороги...

На зжовклій ниві, що в туман сповита.

Бабине літо ткань пряде майстерну —

Гей! в мені знов збудився волокита.

Іду від тебе — йду — і вже не верну...

 

По стерні пісня блудить невесела,

А в мені туга кличе: мандрувати

На гори, доли, за міста і села,

У дикі дебри, де не видно хати,

Гей мандрувати в світ без пляну й ціли —

Ніхто мене не кликав на пращання,

Тільки за містом верби зашуміли

Мельодію сумну, — як моє кохання...

 

Ніщо з собою не беру в дорогу,

Лише про тебе спомин, моя доле,

На мою туру, втому і знемогу

Пільгою буде шлях пустий і поле

Таке як море без меж і без краю —

І зжовклі бори і зоряні ночі —

І сіра птаха, що зблукалась в гаю —

І твої добрі, ясні, тихі очі...

 

За мною з листя шелестом несеться:

Ніхто ніде не жде тебе в гостину!

Іду. Дорога в синю віддаль вється...

Гей, може стріну затишну долину,

Смерком огонь розложу, заспіваю,

Задивлюсь в грань, як дужається з тьмою,

Згадаю літо — і тебе згадаю

І сподівання ці, — що вже за мною...

Згадаю й казку про царя старого,

Що знав дівчину з ясною косою;

Та налякався щастя, втік від нього,

Втік нічю в світ; казали: згинув в бою...

А по нім плакав край, други і жінка,

Дівчина теж з жалем його згадала

Та як велить відвічна поведінка:

Його слідами — з другим мандрувала...

 

Іду від тебе. Там мене чекає,

Спокійна осінь в золоті і крови,

Там мені тиху думу заспіває

В ржаву хустину вбраний верх діброви,

Там ранки стріну такі як опалі

І довгих, довгих мряк ліліові смуги —

І рябини усміхнені коралі —

Й смерки залиті опарами туги...

 

Іду. На стрічу добрий вечір лине,

Лягають тіни — світ мов тафля моря,

А надомною небо темносине

І серед хмар одна вечірня зоря.

Гей зоре моя, добра, ясна зоре!

Будь ти одна зі мною серед ночі.

Хоч я моряк, що без стерна на море

Виплив й несеться в даль, у світ, за очі —

 

Хоч може кручі ждуть мене зрадливі

І вир підводний здружиться зо мною,

Попливу далі в сонцю, в мряці, зливі

На світа край — лиш ти будь надомною...

А згаснеш ти, і тьма заллє простори,

Не задрожу й не зібюся з дороги;

Меніж байдуже: доли це чи гори,

Чи битий шлях чи дикі перелоги...

 

_________

 

Й посилаю це письмо з дороги

Сухе, й колюче як онте бодаче...

Тут осінь зжовклий лист мете під ноги

Й разом зо мною — за тобою плаче...

Tемніє небо, вкрите бурунами...

Гей, хто з нас збагне долю прехимерну?

Шелестить зжовкле листя під ногами,

Що йду від тебе — і до тебе верну...

 

[Вперед! 09.11.1919]

09.11.1919