Цїлий вчерашний похорон бл. п. Омеляна Огоновского був свідоцтвом великої почести для покійного, щиро відчуваної скрізь на широкій нашій земли — був свідоцтвом і великого узнаня та вдяки для покійника за єго працї, за єго патріотичне посвяченє для справи народної. Хто тілько міг, поспішав з близька і з далека віддати послїдню прислугу високозаслуженому мужеви, а хто не міг прибути на похорон, духом витав над свіжою могилою, о чім свідчать ті многі наспівші телєґрами з різних сторін Руси і України, вінцї на домовину покійного від Галичан, Буковинцїв і Українцїв закордоньских та й промови надгробні, серед котрих зрушило кождого Русина до глубини серця сердечне слово брата Українця, першій раз почуте у нас при таких нагодах, — вкінци тота величність, якої надала похоронови поважна а щира участь нашого духовенства під проводом достойного архієрея. Взагалї вчерашний похорон бл. п. Омеляна Огоновского був свідоцтвом, що Русь-Україна уміє бути вдячною тому, хто єї любить і для неї посвячує труди свого житя...
__________
О відправі похоронній в церкві ми вже де-що вчера написали. По чинї єрейского похорону, підчас котрого Впр. митрополит читав литургію, відслужив пралат о. Білецкій соборну службу Божу, а відтак наступило послїдне цїлованіє. Проповідь в церкви виголосив о. сов. Алексей Тороньскій, член головного видїлу "Просвіти".
Чин похоронний в церкві скінчив ся по 1-ій годинї і наступила перерва, щоби духовеньство могло випочати та щоб довершили ся підготовленя до походу похоронного. Улиця Руска незабавом заповнилась людьми так, що всякій рух комунікаційний був здержаний. Численна публика, депутації з вінцями вижидали походу.
О годинї 2½ приїхав Впреосв. митрополит Спльвестер і по відправі в церкві винесено домовину. Хор питомцїв відспівав жалібну пісню: "Тихій вітер". Похід зачав ся двигати. Чоло походу було при кінци Ринку, а домовина перед Волоскою церквою... В походї по хоругвах поступала рядами молодїж рускої ґімназії під проводом директора і професорів, за нею дївчата з заведеня Василіянок під проводом учительок, а відтак депутації з вінцями в такім порядку: Руско-народні товариства — напись на лентї: Заслуженому членови; — Буковиньскі народні рускі товариства: Найщирійшому дїячеви на ниві рускої науки: — Народна Рада: Дорогому членови; — Від Українцїв: Омелянови Огоновскому; — Станиславівскі народні товариства: Знаменитому ученому; — Коломия: Великому Труженикови; — Філія рогатиньска: Незабутному голові "Просвіти"; — стрийска філія "Просвіти": Знаменитому провідникови; — перемиска філія "Просвіти": Високоповажаному голові тов. Просвіта; — Русини тернопільскі: Світочеви народному; — Академичне тов. "Baтра": Найдорожшому професорови; — Товариство "Зоря": Заслуженому Членови; — Русини самбірскі; — Руске товариство педаґоґічне: Свому почетному членови; — Артисти руского театру: Керманичу "Просвіти" д-рови Омелянови Огоновскому; — Рускі богослови: Дорогому професорови; — Руска Бесїда: Свому основателеви; — Наукове товариство им. Шевченка: Мужеви науки і свому почетному членови; — Товариство "Просвіта": Свому довголїтному голові. При кождім вінци поступали депутації. В депутаціях брали участь найзнаменитші Русини дотичних місцевостій. Вінець рогатиньскої філії "Просвіти" несли селяне.
По депутаціях з вінцями ишов хор питомцїв і невтомимо через цїлу дорогу співав жалібні піснї і приспіви при читаню євангелій перед домами Божими, попри котрі переходив похід. За хором поступало руске духовеньство дуже численно. Крім всїх священиків львівских були також священики з околицї Львова і подальших сторін, відтак оба митрати львівскої капітули оо. Сїнгалевич і Білецкій і прочі крилошане капітули львівскої в своїх фіолетових колпаках, з Перемишля крилошане Подолиньскій і Чехович, а з Станиславова крил. Гробельскій. Весь той собор духовеньства окружав Впреосв. митрополита Сильвестра, котрий проводив походови похоронному від церкви Успеньскої аж до могили, відчитував численні євангелія і відправив над могилою надгробну панахиду.
За духовеньством — чорна металева домовина з тїлом покійника. Не зложено єї на жалібний віз, бо покійний мав щирих почитателїв і вдячних синів духових, котрих бажанєм було понести сей дорогій тягар на своїх плечах. Тож і несла домовину молодїж академична, світска і духовна, переміняючись по черзї, а від воріт кладовища аж до могили несли єї члени родини. По обох боках домовини удержували сторожу почетну члени академичного товариства "Ватра", перепоясавши на знак жалоби грудь багряними лентами повитими чорною крепою.
За домовиною ступала родина, відтак йшла депутація університету [ректор і декани факультетів з відзнаками], перед котрою несено берла академичні повиті чорною крепою, вкінци великій здвиг публики. По-за публикою їхав жалібний віз, запряжений четвернею, а на нїм зложено вінцї: Від редакції "Зорі": Авторови україньско-рускої літератури; — Od wydziału filozoficznego Uniwersytetu Lwowskiego: ks. prof. Emilja nowi Ogonowskiemu; від родини: Найдорожшому мужеви — жена; Найлучшому Татови і Дїдови — дїти і внуки; Дорогому Братови — сестра і братя.
Похід похоронний, двигнувши ся з місця о годинї 3-ій, прибув на кладовище по пів до пятої. По улицях громадилась численна публика і приглядалась величавому походови. Перед воротами кладовища уставилась по обох боках молодїж шкільна, а за воротами депутації з вінцями, та в сей спосіб віддаючи послїдну честь, пропустили поміж себе похід на місце вічного супочинку.
Серед надгробної панахиди промовив [в присутности архієрея і духовеньства в ризах] о. Данило Танячкевич сими словами:
"Сія єсть побіда.." слова св. Апостола любви, Євангелиста Іоана. Побожна жалобна громадо! братя! други! Сторож сельских гробів св. руского Сіона приношу віночок на сей дорогій гріб. Ми побіджаємо гробами! Vicisti! Ти побідив Омеляне! Ти побідив, слуго св. руского Сіона — вірою. Ти побідив учителю — правдою! Ти побідив лицарю-провіднику — словом-трудом! Так! Ти побідило наше рідне, забуте слово в трудї Омеляна, — слово, що ним оспівані, оплакані тисячу лїт ген-там мої гроби,— слово "дѣйственно", що проникає кости "мозги", — ти отвираєш, ти висипуєш гроби, — ти побідило слово!
Де-ж заслужщина того труду батька-лицаря Омеляна? Прикрила св. мати, рідний Сіон, єго дороге лице китайкою, заслугою лицарскою, а тисяч сердець щирих єго отулило. Велика, жалібна громада зібрала ся на сей сумний-сумний обхід, а тисячі-тисячі вірних душ на Руси-Українї оплакують сей день, сей гріб. Чи не заслужщина? Но се за мало, за мало такої заслужщини! Ти опечалена родино, дружино, дїти, братя! Вирване головне огниво з Вашого родинного ланьцуха, — чую Ваш біль, якій роздирає серце Ваше, коли такій скарб дорогій складаєте в сиру землю. Злучіть той ланьцух родинний любовію найтїснїйше, бо на Руси-Українї не має бути незгідних родин, но любячі, святі родини.
Ви, провідники народу! дайте єдність, єдність мисли, єдність труду, в вірі і силї.
Ти, дорога молодежи мого народу, прийми духа, — о! я знаю того духа, котрий оживляв тих лицарів нових, сих нових могил, духа батька Омеляна, — жий для світла, жий для труду для Твого народу!
Нехай на тобі, моя земле рідна, ширять ся правда, світло і праця. Віра і любов нехай стережуть гробів твоїх заслужених тружеників-лицарів. То буде належна правдива заслужщина для батька Омеляна.
Утверджай ся ти дорогій гробе Омелянів, шири ся місто незабутних святих гробів, нехай над вами гостить воскресний дух народу і уносить ся побідна піснь, яку наша мати св., рускій Сіон за полягших в вірі і трудї дїтей своїх співає: "Вічная память!"
По промові о. Танячкевича запечатано гріб, архієрей і духовеньство зняли ризи — і почались дальші промови.
Першу промову від громади народовцїв мав виголосити [як ми вчера звістили] проф. Вол. Шухевич, але в послїдній хвили відступив слово прибувшому з Відня послови Ол. Барвіньскому і той так промовив:
"Вельми сумна і важка настала година! Се бо тяжко опечалена мати-Русь складає на вічний супокій тлїнні останки одного з найлїпших синів своїх, складає жертву — одну з тих несчислених, які невмолима смерть останними роками з-посеред невеликої рускої громади так часто стала забирати. Дорога се жертва, несподївана і невіджалувана втрата для рускої громади! Перед двома тижнями попрощав я покійного Омеляна в повній ще силї, з живими надїями і виглядами на богате жниво на поли єго невсипучої працї наукової, просвітної і громадяньскої, а нинї довелось менї так рано, так несподївано сповняти сей сумний обовязок станути над єго могилою.
Не було нї одної важнїйшої справи громадскої, яка-б обійшла ся без участи покійного Омеляна. Дорогоцїнною була єго щиро-патріотична порада, важкій єго рішучій голос, смілий, певний і ясний єго погляд, а хоч віком і становищем вирізнював ся з-посеред рускої молодої переважно громади, зберегав усе щирі, приязні і привітливі відносини як старша братія до молодшої.
Нема нї одного товариства або института руского, в котрім не мав би участи пок. Омелян, а вже-ж з повною саможертвою трудив ся покійник на просвітно-науковому поли, в товаристві "Просвіта", котрого був довголїтним головою, в науковім товаристві им. Шевченка, яко директора фільольоґічної секції і в рускім товаристві педаґоґічнім. Отже в признаню єго великих заслуг, єго невтомимої і хосенної працї на тім поли, визначили єго згадані товариства найвисшою почестію, именували єго своїм почесним членом.
Покійник все умів погодити важкі обовязки громадскі, трудну задачу керманича просвітного з становищем трудовника науки і професора рускої мови і письменства в університетї. Більш четвертини столїтя стояв він на тім становищи яко справдїшний світоч, що прояснював і освічував нам широкій а простий шлях наших національно-просвітних і научних змагань, що розганяв темряву, якою противники самостійного розвитку культурного україньско-руского народу силкують ся затемнити наші идеали!
Правда визволить нас! Се був прінцип исповідуваний покійником, хоч за-для щирої і рішучої правди доводилось єму зносити з різних сторін напасти і пакости. Він голосив те слово правди і науки не тілько з катедри університетскої, але з муравельною пильностію і запопадливостію збирав розсипані жемчуги нашої милозвучної мови і зложив в наукову систему яко окремішної і самостійної посестри між иншими славяньскими. Він першій забрав ся написати на широкі розміри заложену исторію нашого письменства і з безприкладною пильностю доводив уже до кінця сю величезну працю, не випускаючи пера з рук, коли несподївана смерть перетяла пасмо єго житя. Як хоробрий воєвода з прапором у руцї до останка боронить свого становища, так покійний яко провідник і світоч наших просвітно-научних змагань не випустив пера з костенїючої вже руки.
Не стало серед рускої громади мужа чистих і взнеслих идеалів руско-національних, провідника руско-народних товариств, не стало невсипучого трудовника на ниві рускої просвіти і науки, не стало знаменитого професора-просвітителя рускої молодежи. Україна-Русь плаче нинї по втратї найлїпшого свого сина. Менї довело ся именем руских народних товариств яко исповідникови идей єго, яко помічникови-товаришеви по працї сповнити нинї сей сумний обовязок, кинути грудку сирої землицї на могилу дорогого покійника, котрий ту землю нашу, той нарід так горячо, так щиро любив, для него весь свій вік аж до скону ревно трудив ся. Бери ж собі, руска громадо, приклад з єго трудолюбивого житя, бережи пильно ті идеї, які він весь свій вік визнавав і голосив, не змиливши з дороги, а тим здвигнеш єму нерукотворний памятник, зівєш єму вінець слави незвялений. Прощай же, наш батьку Омеляне, Твоя слава не вмре не поляже, вона стане славна, як далеко у руске віконце сягати ме просвітний промінь! Нехай Тобі та земля пером, котру Ти так щиро любив!
Потім в имени сенату університетского промовив декан фільософічного видїлу проф. Пузина по польски. В сердечній промові звеличав він покійного яко знамениту силу професорску і яко трудолюбивого ученого писателя.
Відтак промовив проф. Мих. Грушевскій тими словами:
"І я з жалібним поклоном приходжу до труни Твоєї, з жалем від далеких земляків закордонських. На всему просторі краю нашого, над Днїпром-Словутою, над Чорним морем, під кригою повитими горами Кавказскими знали Тебе, шанували заслуги Твої, цїнували Твою працю неустанну, Твоє посвячінє щире! Нинї старий Кіїв велить менї коло труни Твоєї, робітниче славний, висловити той жаль тяжкій, яким провожає він Тебе в далеку дорогу. Черниговцї переказують зложити их глибоке співчутє в сїй втратї. Степи українські мають тут також свого заступника. По всїй землї рускій сумно лунає звістка про смерть Твою, болем відбиваєть ся в кожному серцї, і гірка, пекуча сльоза падає на труну Твою з очей матери-Руси. Най же легко лежить над Тобою рідна руська земля!"
Опісля промовив проф. Иван Верхратскій за товариство "Просвіту" отсею трохи довшою річію.
"Розняло ся чорноє могили лоно, щоб захланути на віки вічні серце, що било для добра народу! Нїт вже межи живучими Омеляна Огоновского, нїт провідника, що тихою, совістною працею промощував дорогу на запоруку лучшої долї своєму народу! Ми, що привикли від лїт довгих бачити межи нами благородне, повне Любови і смиренности лице Омеляна Огоновского, що привикли дивити ся на благодатні наслїдки єго невтомимої працї — ледве можемо погодити ся з сумною дїйстностію: нїт вже Омеляна!
Довелось нам в протязї недовгого часу оплакувати страту таких народовцїв, як: Володимир Ганкевич, Володимир Навроцкій, Гнат Рожаньскій, Володимир Барвіньскій, Евгеній Желеховскій, Корниль Сушкевич, Осип Барвіньскій, Олександер Огоновскій, Дамян Гладилович, Юліян Целевич, а тепер знов один з нашого круга зступає в таємну країну тїней — а всї они по-рано опустили поприще своєго дїланя. Рідшають ряди поборників народних і сумнїйше стає а сумнїйше... Безперечно, утрата кождого нашого дїятеля важка і ми відчули єї глубоко — однакож нинїшній удар из всїх може найважшій і поїть серце наше найтяжшим смутком.
Несподївано, неждано навістило Русь нашу нове горе: сердечний бо провідник наш ледви кілька днїв болїв, а в недїлю з-рана навіть здавалось, що єму получшає, тимчасом в полудне того самого дня смерть неумолима, безмилостна, забрала люблячого отця родинї і осиротила не лишень тїснїйшій круг родинний, але осиротила весь край, цїлу Русь. І понїс ся тяжкій вопль печали по-над Сяном, по-над Бугом, по-над Днїстром, по-над Прутом і ген дальше по-над Днїпром на степи широкополі і на могили-гори, і всюди викликав гомін не ложного жалю родимцїв по важкій утратї.
Омелян Огоновскій вже в ґімназії яко учитель реліґії, руского язика і фільольоґії клясичної [від р. 1858 до 1867] положив значні заслуги. Єго пильність і точність в сповнюваню обовязків дїлала благодатно на повірену єму молодїж, котру він вів з отцївскою добротою і рідким тактом педаґоґічним. Літературна дїятельність Омеляна Огоновского розпочинає ся вже від р. 1860; він писав поезії, розскази, зладив "Третю читанку для шкіл народних", написав р. 1864 в 5 дїях драму "Федько Острожскій" [р. 1882 перероблену] Року 1864 в "Народнім Домі" єго "Привітом" инавґуровано урочисте отворенє святинї рускої Мельпомени. Те все доказує, що брав він і тогдї живу участь в житю народнім.
Обширнїйше для дїятельности поле отворилось Омелянови Огоновскому, коли то р. 1867 обняв суплєнтуру на катедрі руского язика і літератури в університетї львівскім, де р. 1870 заименований зістав звичайним професором. Віддаючись совістно дослїдам нашої давної і нової літератури, Омелян Огоновскій ступав рішучо на шляху народнім і від тої мети не схибив він на волос до кінця своєї жизни. Духова звязь, звязь літературна Галичини з Україною була провідною думкою у всїх єго починах. Омелян Огоновскій обнимав горячим серцем всю Русь: цїлий край заселений 20-міліонним мало-руским народом. Розбираючи науково давні наші памятники, він рівночасно звертав пильну увагу на живучій язик народний, яко найдорожшу спадчину нашого народу. Появилась численні єго працї наукові, розвідки і розбори критичні в засягу нашої літератури, працї язикословні, як "Слово о полку Игореві", преважна праця Studien auf dem Gebiete der ruthenisehen Sprache (1880), обємисте дїло "Исторія літератури рускої", котрого к великому жалю не судилось покійникови вже докінчити. Яко член кореспондуючій академії наук в Кракові він написав "О przyimkаch w językach staroslowieńskim, ruskim i polskim" [1877. Т. V], "O ważniejszych właściwościach języka ruskiego" [1883. Tom X]. В Яґіча "Архив-i" помістив "Einige Bamerkungen uber die Sprache der altpol. Sophienbibel" [т. IV]. В своїй студії "Kleinrussen" [Енцикльопедія Ершь-Ґрубера] він запізнав ширшій світ з нашим народом під взглядом етноґрафічним, дїєвим і літературно-историчним.
Також і для літератури шкіл середних трудив ся покійник успішно. і так зладив після Шульца граматику і вправи латиньскі, написав граматику руского язика і дуже цїнну книжку "Хрестоматія староруска".
Руску драматичну словесність збогатив двома працями [окрім згаданої в горі "Федько Острожскій" ще й "Галька Острожска"].
Згадати ще належить про критично оброблене, повне виданє "Кобзаря" в двох томах р. 1893.
Побіч совістних, головно наукових праць Омелян Огоновскій трудив ся також для меншого брата. Він був одним з перших заложителїв товариства "Просвіти", в котрого видїлї працював через 26 років, а від 18 лїт був головою того-ж товариства. В добрих і злих хвилях він непохитно стояв при народнім прапорі і не дав поколибатись нїяким клеветам і підступам. Він зладив від 1875 до 1886 р. пять книжочок популярних, з котрих именно замітні "Житє Тараса Шевченка" 1876 і "Маркіян Шашкевич" 1886.
Омелян Огоновскій до самих послїдних хвиль свого житя трудив ся для просвіти і науки. Смерть перетяла косою нитку жизни того мужа в самім розгарі єго працї. Товариство "Просвіта" тратить в покійнику не лишень своєго "голову", але заразом і ревнїйшого робітника рядовича, котрий відданий цїлою душею товариству трудив ся невсипущо для добра народу.
Омелян Огоновскій виступив яко дїятель в часах, коли то що-до просвіти народу були гадки більше відмінні і подїлені, нїж тепер. Тож не дивота, що з самого початку, а і послї від противників давались чути несправедливі докори. Однакож укоєнєм для его серця була ся відрадна обставина, що судилось єму, именно в пізнїйших роках жизни, бачити воплощену свою идею, що численні єго ученики збільшали руску интеліґенцію повну самопізнаня і свідому обовязків для свого народу. Небеса зволили єму дожити 25-лїтного ювілею "Просвіти", а бачучи прояви розбудженого житя народного, прямуючого свідомо до опредїленої мети, він міг з радостію сказати: "на світ займає ся!"
Так, на світ займає ся! А тим світом зоріли кроткі Твої слова любові і науки. Они то плинули з серця, досягнули серця і роздули святий пламень любови к народу, а Тобі воздвигли памятник нерукотворний!
Честь протоє Тобі великій наш народолюбче! честь учителю народу! Перст покриє небавом Твої тлїнні останки, але дух Твій все витати ме між нами, він ободряти-ме нас до дальшої працї для народу, на все, що добре, красне і честне. — Твій посїв не згине, він приняв ся в тисячах сердець Твоїх учеників і пламенить святим огнем правди і науки!
Складаю тут на Твоїм гробі в неутуленім жалю вінець товариства "Просвіта". Мала се ознака вдяки і почитаня, яку оказує товариство Тобі, своєму бувшому "голові" і найчільнїйшому мужеви дїятелеви. В исторії нашого змаганя духового, в исторії розвитку "товариства "Просвіти" имя Омеляна Огоновского незатертими сіяти-ме буквами. Прощай! Занеси перед престол Всевишнього мольбу за вірний рускій нарід! Прощай щирий труженику, прощай провіднику наш! Память Твоя від рода в род!"
Передпослїдний промовив Буковинець посол Єротей Пігуляк тими словами:
"Матерія і идея, то нероздїльні понятя всего истнуючого. Тратити одно значить вбивати і друге, а піднесенєм одного здоймаєсь і друге. Лиш народи, що свідомі своєї народної идеї являють себе і суть дїйсно людскими народами, що владїють своїми природними силами після власної волї.
Через довгі віки вкриває Русь темна пітьма невіжества, безсиля і неволї, Русь стратила идею рускости, завмер колись живий дух галицко і буковиньско-руского орґанізму. По довгих віках збудив ся рускій ґеній у Маркіяні Шашкевичу, встав безсмертний, найшов затрачену животворну идею народну, найшов рускість, здоймив єї в гору і вказав Руси на ню: "сим побідиш!" Але рускій нарід закостенїв, не в силї поняти тої великої идеї в цїлости. Треба було когось, щоби пізнав спосіб впоюваня того живодавчого лїку у завмерлий нарід. Власне отсе поняв великій талант покійного Омеляна, котрого тлїнні останки лежать перед нами, і взяв ся без проволоки до невсипущої мозольної працї. Він пізнав швидко велику живодавчу силу идеї рускости, пізнав ясно, що без неї ми вічними рабами, а идея рускости — се житє, сила і воля. Через трицять лїт лляв він живодавчу идею рускости у живе серце завмерлого народного орґанізму, крапельку за краплею. І з тих крапель зробилась невгамована струя, що наповнює жили і пнеть ся чим-раз сильнїйше у найдальші закутки руского тїла та оживляє і будить Єго до нового житя. А що праця єго не даремна була і що она оживила і порвала за собою неодні складові части великого тїла руского і по найдальших закутках Руси, де вже не дасть ся вбити живодавчій дух народної идеї, на се довід — вінець отсей, зрошений сльозою буковиньскої Руси над гробом великого єї сина, котрого дух взносить ся над нами і накликає, взиває, молить і заклинає все, що жиє, що не завмерло, не скаменїло, все, що хоть крихітку руске, — приложити рук до пробудженя народу, до впоюваня в него идеї рускости.
Ратуймо нашу затрачену идею народну, нашу народну честь, нашу народну волю! Се заповіт великого покійного, котрому най буде вічная память!"
Промови закінчив в имени молодежи академичної п. О. Макарушка таким словом:
"Оттой муж пережив найлїпше свої лїта на земли, котрого оплакували над могилою єго громадяне" — сказав один старинний мудрець. А хто-ж з посеред нас не оплакував би Тебе, невіджалований наш Омеляне?! Но кому з громадян годить ся, кому вільно більше зросити Твою могилу гіркими слїзми, як не молодїжи, тій молодїжи, котрій ти присвячував через довгі лїта свою цїлу истоту, свою силу, свою душу а своє серце золоте. і чому-ж Ти так скоро, так ненадїйно осиротив нас, своїх дїтей духових, батьку наш любимий? і хто-ж від тепер присвічувати нам буде самими найкрасшими прикметами серця й душі? хто невтомною трудолюбивостю, хто незрівнаною скромностью і вирозумілостью для чужих думок — хто помагати батьківскою опікою, порадою й зичливостью? Ах! як тяжко, як тяжко погодитись нам з тою думкою, що вже на віки застило те серце, котре все било горячою любовію до нас; що вже на віки замовкли ті уста, котрі нам що день голосили исторію розвою нашої рідної мови і исторію змагань умственнихь нашого народу від перших часів єго духового житя. З яким тяжким серцем вступати-мемо тепер в святиню наук, де вже не гомонїти-муть так ясні, так приступні і повні змісту виклади Твої. З Твоєї катедри плили богатою струєю лишень позитивні добутки науки без шумних зворотів, без фраз, добутки певні, до котрих Ти дійшов совістною працею на тій просторій ниві нашого письменьства, де крім Тебе не було й не буде так скоро рівного тобі робітника. З 34 лїт своїх учительских тяжких трудів перебув ти 27 лїт на університетї і за той час видав на поли висчої науки по над 30 дїл і розправ, котрим тілько разів признанє складали посторонні, поважні учені мужі славяньского світа. Но незавидна наша доля не позволила Тобі докінчити найбільше просторого найповажнїйшого і для Руси найбільше пожаданого дїла: исторії нашої літератури, призначеної в першій мірі для молодежи, що посвячаєсь студіям над родинним письменством. Тож нехай Твій дух благословить на труд тяжкій тих людій, що Твою працю дальше поведуть; нехай витає між сими, що ставити собі будуть у примір Твою трудолюбивість; нехай глядить на тих, що все будуть почитати Твоє имя, озарюване нїколи непомерклою авреолею незабутнього спомину, любови та вдячности не затертої. Не покидай нас, батьку, но сплативши земли спільний всїм смертельним довг, загрівай духом своїм опечалену молодїж свою, до ревної працї для добра вітчини, котру Ти так горячо, так палко любив, і любов ту свою лишень дїлами ствердив. Почивай же в мирі, наш невіджалуваний світочу і учителю, а земля, орошена нашими гіркими, жалкими слїзми, нехай Тебе пером вкриває!"
Многочисленна публика, майже чисто руска, густим валом окруживши могилу, вислухала промови з великою увагою і видимо переймала ся глубоко гадками, що плили з уст бесїдників.
По послїдній промові вже при змерку спущено домовину з дорогими мощами в челюсть гробу... на вічний супочинок. Висипано могилу — одну з тих, до котрих не заросте стежка!
[Дѣло, 31.10.1894]
31.10.1894