Річниця! А в очах смуток, у серці зневіра. Місто синьо-голубих чи малинових хоругов, по мурах чорні плякати. За ідейну молодь, що полягла. Вічна їй память! А з нами? Що буде з нами живими? Чи й нам ставити памятник по помершій волі, по зривах сердець, по огнях очий?
Чи дати напись: "Державна зрада", — "Чорна, злодійська зрада"? "Купка старшин галицької армії з ґенералом Тарнавським на чолі, за допомогою старих реакціонерів галицьких москвофілів, які за царських часів допомагали чорносотенцеви ґрафу Бобрінському нищити Галичину, вирішила перейти до добровольчої московської армії ґен. Денікіна, віддали Денікінови все галицьке військо з гарматами, всією зброєю та військовим і державним майном"?
А ми, спід-народ, що не творимо історії, хоч є її сирівцем, що у кліщах та огнях великих днів на жарі обертається, цілий горячий від бажання виплисти з кітла твердою, густою масою готового металю — в розпуку падемо, що буде з нами, що буде з нас? Чи й нам кинутися одним на одних вибухом сил замкненого кітла? Чи й нам сповнити останній акт розпуки і розстріляти власну любов брата до брата, як зрадницю лукаву, що цілий рік нашим тілом кормилася, нашою жертвою впивалася і накінци сказала: "Ти не мій..." а твоя "Соборна"... то іграшка?!
І читав я раз і другий і третий ту страшну скаргу "Державна зрада" і... успокоювався. Перед моїми очима виринала сильветка Тарнавського. Я його й в очи небачив. Я чув про нього богато, ще як про австрійського офіцира, як він був батьком нашим жовнірам на італійськім фронті, як він був вождом нашим стрільцям, як його водила по усіх кадрах думка одна, велика думка — Україна.
І я недочитався ніде у маніфесті, щоби він зрадив "думку".
А переді мною виринула сильветка Петлюри. І його я в очи небачив. Та чув про нього — много чув. А над усіми його ділами летіла "думка" — Україна. Велика думка, що понад пропасть летіла. А за нею все в гору і в гору летіли люди Тарнавський — Петлюра. —
Думка пропасть перелетіла, а люди? Люди невидержали зору пропасти і уступили. Один крок лише уступили. Та за тим кроком стояв Денікін і Тарнавський упав у його руки. Та за тим кроком стояла Варшава і Петлюра упав у її обійми.
А думка летить! Її незрадив ніхто — ніхто! Бо вона себе зрадити не дасть нікому. Вона летить високо... високо понад людьми.
"Не скує душі живої
і слова живого".
Хто смільчак, нехай підіймається її схопити. А хто слабий її доторкнеться, тому вона розум і життя відбере. Хтож її опанує, то й великим стає. Не він — а думка в нім.
Вороги тішаться, що ми розбиті. Так! Люди розбиті. Думка ні!
Таж і у них люди розбивалися, летючи з під вижин думки і в "Тарґовіцу" й під Маційовичі. Таж і вони ховали колись розбитки людські, що звалися Костюшком. Та думка сподобала собі смільчака, і під його імя скрилася.
І хоч державної Польщі не було, більш сотки літ не було, хоч у руках дітий думки не було видимої праці, що звесь власна власть і посада своя добра, то думка жива була. І виринала вона у каміню, що памятником звався і виростала нагло на деревині, що парком назвався і в його лице втулилася на тисячах тисячі образів, у книжку словом вкрадалася, думка в лету гонена і нездогонена ворогами. Аж у Пілсудськім знайшла собі пару. І у підземелля Росії вона ним кидала — і через Х-ий павільон перелітала і у Маґдебурську вязницю з ним пішла, — а він уже її не кинув, ні вона його.
Бо він "думки" не зрадив. А що у жертву тій думці впало і війська і гармат і воєнного майна!
Це дрібниця. Хто це великою ціною назве, той говорить у зриві хвилевого власного болю, який вивів мрію на щирий день і мрію очи запекли від дійсного світла. А у тім світлі явилася думка воплочена у людях така окровавлена, поранена, аж нежива на пропасти дні.
І їм увиділося, що так виглядає думка. А тимчасом це лиш люди так виглядають, що за думкою полетіли і поранилися. Думкаж сама остала ціла і летить — летить верхами душ, сильна і певно, що сяде на шпилях будучности.
"Встане правда, встане воля"!
Бо за нею летить народ. Увесь народ! Це не перо з вірлиного крила, що звеся Тарнавський чи Петлюра, яке у сильному розмахови крил вирвалося і летить іграшкою вихрів світових у пропасть минулого. Орел летить — а його імя: воля, сильна непереможна воля добитися свободи, — сісти в свойому гнізді!
Я бачив хору жінку. Лікарі кивали журливо головами над нею. Цеж грудочка землі, така марна, бліда, з напруженими від утоми жилами! Лиш очи її горіли. Анемія, невроза, казали лікарі. Не працювати, ліки вживати, добрі страви їсти. Муж і громадка дітий стояли у болю над нею. Умреш? Серця — серця Мами і жінки питали. А вона усміхнулася і сказала: "Не журіться! Я хочу жити і мушу жити, бо я мушу бачити Україну". А думка схилилася цілючою силою над її тілом і воно оздоровіло.
Народе! Дай вірлови, своїй волі, лице тої жінки і лети!
Жертв не бійся!
Від великої думки "самоозначення народів" Вільзон мало з ума не зійшов. Та він оцілів, за те міліони людий гине для тої думки. Бо між міліонами безіменних думка його одного собі сподобала, одного великого і першого. А другим буде той, що ту думку воплотить у тіло живе, у орґанізм живий, на якого чолі буде написано:
"в своїй хаті — своя правда"!
Але того великого шукає думка між міліонами.
Народе, вір, вона його найде і жертва міліонів виплатиться, хочби тою жертвою була кров і смерть.
Читаю маніфест:
Тарнавський відступив військо і т. д. Читаю депешу: Петлюра відступив землю. І не лячно мені. Бо земля, українська земля не посунулася ані на волос близше Варшави. Ні одна порошина її не піднялася, щоб стати підніжком Москви. Вони мусять самі до неї іти і її взяти. І щож з того — що взяли?
Вірте! Землі не все одно, хто її обіймав. Недаром у ній тілько мозґів закопано, тілько сердець загребено, тілько очий і сліз і сміху всипано. Через тілько віків!
Вона уміє розпізнати через мертвих живих людий.
Порох землі з землею розмовляє. У землі мертві оживають і кажуть, хто "нею" жиє, а хто "з неї".
Свої серця від ворожих вона розпізнає. Вжеж були землі під чужою владою. Сотки літ вони до неї примилювалися і просили будь моєю! А на далекій чужині, чи у підземеллях вязьниць тихо плакали "свої" любимці. А земля сльози своїх розпізнала. Мовчки розпізнала, у сльозах погребаних очий. Тиха, спокійна вона нараз затряслася і скинула коханця чужого з грудий своїх, а дітий прикликала у рай свободи.
Земля чужому не віддалася і не віддасться, бо вона думки не зміняє, велика благословенна рідна земля.
Любіть її у время люте, усі любіть! Тай між собою любов пестіть!
Тямте, що то не любов, а нужда розорила закон. Убога рідня сіла за стіл. Діти голодні лакомо їдять. Діти убогі за куском хліба заглядають, що в брата устах опинився. І крик повстав. Він зїв більше хліба один кусок. І з того стіл розлітається! І любов кане із голодних очий на землю, щоби її вороги потоптали і зрілище мали?
"Як свої діти Її розпинають"—
Її думку соборну? Того небуде! Коли думка одна, то й серце одно, у всіх, у міліонів одно!
Любіть Її, ту думку Соборну, працею будного дня. А той будний день, жадає від нас: Голодного накормити; нагого приодіти; хорого і тих, що у вязницях сидять, відвидіти, знеможеного скріпити; зневіреному віру вернути найвисшим виразом любови, особистою жертвою життя і гроша.
А від себе гоніть лиш самолюбів і тих ще гоніть гнівом святим, що думку продали, як одіж стерту продається. Лиш тих гоніть і вірте, що думка не вмре — не поляже!
Син думки.
[Нова Рада, 27.11.1919]
27.11.1919