Параска Гоголь.

 

У заглубині підгіря, що від пожовклих лип жевріла з далека як золота церковна чаша, віяло вже осеню. З соняшними хвилями чергувалися невгамовні дощі. У загайниках гриби не давали себе настолочити ізза хрусталів леду, що вівся їм у серце. Як станути на цвинтарнім горбочку присілка "Unser Frau am Sand", біля Ґмінду видно мов на плахті розстелені всі стежки, що падуть там з лісів у низ. Що дня і що години йшли тудою галицькі виселенці, у руках кийок від собак, через плечі верета мандрівника. Карі і голубі очі томилися розкішю чужої, немилосерної обильности, зорями копиць по стернисках, повстяною блакітю спілих слив в темній зелени віття. Кашель старух похожий був на плач дітий, кинених в лісову гущу.

 

Одного такого дня зпоміж ліщини і свербивуса майнула знакома постать. Пізнала мене з далека і бігла веселими збічями, аж червона полосатенька фота і статочний киптар з сафяновими розшитками брали за очі, як полумя. Це була Параска Гоголь, найлучша шевкиня Покутя, що я саме ждала її до себе.

 

Звиталися ми як сестри, а мені приємно було видіти, не знаю котрий вже раз, як її плоске, негарне обличе дише погодою і різвить все довкола, наче та керничка у полі, сиві очі з оріховими смужечками всміхаютсься з лагідною силою і як все з молодиці радіє: упруге тіло і киптар і фота яскрава, зухвало-зваблива, як сама повна собою молодість. З обновленою цікавостю моєї приязни я замітила, що Параска порушуєтся крихітку незручно а через те незвичайно мило, як сей, котрого імя носить, гоголь, качечка степова.

 

— Ходім-те Парасочко д’ хаті, треба вам огрітись, пообідаєм.

 

— Oт-се жменя горішків, щоб не попадати голіруч на новосілля.

 

Входимо в хату. Тут натоплено, страва готова, але з чужої обстановки йде нехіть, і нагло торкнений жаль за чимось невловимим обвиваєсь кругом серця. Сідаємо проти себе, мовчимо хвилю.

 

— Щось видиться мені Парасочко, що ми усі скитанини не пережиємо.

 

— Бог з вами, любо, — розсміялася дзвінко, як з доброго жарту. — Чим лучше чоловіка тисне, тим він пружнійший робиться.

 

Крізь вікно видно скошені поля і хмари що нависають над ними. Голос Параски засновується легкою імлою.

 

— Я лишилася в тяготі, чоловіка взяли до войска, у вісімнадцять неділь по ньому найшлася дитинка. Коли б він жив, то навколо світа шукав би за мною. Нема його й не буде і дитинка наче мені тільки звиділася. А я ще живу і хочу колись знов бути в Петрові на своїм обійстю.

 

— Чи думали ми коли небого, що нас доля пожене в таку далеч?

 

— Чому не думали? Як он — та війна мала вчинитися, то худоба віщувала перед чоловіка, рикала, аж сум побирав, що пастухів брати муть від неї, що смерть недалеко, побійця... Котюжка клала голову до землі, слухала і все розуміла. А люди й собі гей задуріли — прийде сусід д' сусіду і не знає що казати... Кожде гостем в хаті крутилося.

 

Начеряла ложкою з легенька, з честю, хвалила це і друге а помітивши мою увагу до картин, що у кількох штрихах її слів пестріли перед моїми очима, наче дань з квіток за гостину, призадумано збирала краски до нових. Як вставши від стола ми розлякувались, вона усіла в проміню осівного тепла, що омрачене просівалося крізь сито шиб і оповідала далі:

 

— Прийшло то — то, й ніхто ся в селі не втримав, кождий ішов де очі несуть, аби далі. Завернула й я дитину в оцес сардак, та йду з людьми в ліс. Кулі так вівкають як кані перед дожджем, щось трахнуло в мене, іду далі, а се кров капотить по плечу.. Мій кум тащив міх муки, то я ододвинула сардак, кажу:

 

— Куме Йване, гляньте ко на моє плече!..

 

Він як узрить, як метне собою в ліс!

 

Саму мене лишив, так керви злякався...

 

На силу тягнуся вперед, не озираюся на дитину — певно вмерло, бо ані не щеберне... А воно тільки боялося сильно, біле як мгла, очі в одну міру... Стрінувся побережник, каже:

 

— Тобі що Параско? Чого ти так пожовкла?

 

— Ой мене, дядику, куля вдарила, не донесу я себе д' сестрам...

 

— Давай тут сирото, дитину, бо меш вмирати.

 

Взяв дитину на одну руку, мене обхопив другою, притягнув нас до своєї хати. Я лежала цілі сутки в горячці такій, що світа не спізнавала. Другого дня з ранку прочумала трішки — чую, наскочили купою жовніри і наші люди. Ті копають шанці, а тамті стріляють поза людей. Гляджу по хаті: побережника нема... Полізла я через поріг на четверінках, один раз руками, другий раз зубами дитину держу. Аж на третім селі своїх найшла. Була ніч, уже всі спали на лані. А лан був мочар, пропасниця вхопила, з дрожі кинуло в піт, аж хустка мокра.

 

На другий день займили нас жовніри і погнали. Хто мав воли, хто коні а хто самотяж. Везли хліби, лудинє, бараболю. Як я не просилася, ніхто на фіру не взяв. Одною водою жила а від Петрова аж до горів, — а так до нас ці гори, як он-де... хмарка мроїть! Вісімнацять миль мус було йти... Ой панечко, як тіло від поту сіклося! Бо то ми самі сорочки прядем, наші ткачі тчуть, ряднина груба, кождий рубець як зубами муляє. Йду, ніхто не знає як я терплю. Набрали собі люди на фіри квасолі, хліба, солонини, а я нічого: вийшла з ліса гола як свята. Той каже: — я собі ще взяв! а ця говорить: — я собі те взяла! А ти-ж Параско, що?

 

— А я, кажу, дитину собі взяла.

 

Йшли ми без спочинку, варти обмінювалися і гнали, а прийде ніч, випросимося, то люди постають дорогою, хто палицею підопреться, а хто й так передрімається, стоячи. Всю дорогу порохами обкурило, худібка рикає, діти кричать, як ніч так день.

 

Пригнали нас до Ворохти, стали те пекло на залізницю заладовувати. Богато нас тоді вже нестало, падали люди ходячи як мухи, де там вже смерть попала, в лісі, в полі, чи при дорозі... Такого гайвороня летіло за нами, як на весілля.

 

А в Ворохті мама стягнули з себе крайочку, та корову нашу увязали на ній, повели. Продали жидам, що вже ждали нас там як галич, за сотку банок. Корова була з телятком, саме на порі, то мама шкодувала по вагонах її збавляти. Як лялька була, що на молоко добра, що на телята...

 

Приїхали ми через тиждень на Морави до цегольні, бодай не згадувати... Потім цілою купою кинули нас на Ґвінти. Я не здужала від тої давньої рани, ховалася по людських возах, щоби дохтори не завдали за доски. Як медвідь на маржину, так на христіянина шпиталь. Я так тоді слабіла!... що вздру, як обід несуть, то завюся коцом, аби мене тота пара не обійшла...

 

— Жива ще ваша Параска? — Що раз питають люди мойого дєдя.

 

Вони відповідають щось тихцем, бо голосу не чути.

 

Бог поміг, прочумала я.

 

А тато були босі, на Моравах хтось чоботи їм вкрав, ще й фіру одної хворої вдовиці пантрували де кілька ночий на дожджеви, стали від захолоди нездужати. В бараці студено, прийде вечір, онучі на грудях грію, померзлі ноги татови обкручую. В четвер на силу зігнали їх жовніри до купелі а в недію їх поховали.

 

Ще тогідь, як збирали до войська старих, я так побиваюся, аж на очі не виджу. А вони кажуть:

 

— Тай йди дурне, мене шандарі не озмуть, за мнов червяки глядать...

 

Правду говорили!

 

У суботу біжить дівка від тата!

 

— Вже йдіть, убирайте!

 

Найшли ми шматя, купили шапку, мама мали ще слюбну перемітку свою і мою. Підстелили під тіло скатертину зі стола як водиться, накрили татови руки маминою переміткою а моєю ноги йому обвили. А забора, того червоного, не віддиралисмо. В нас кажуть, що не мож давати з забором у яму, бо увесь рід за мерлим забереться. Наші мама не дерли перемітки.

 

— Хай кличуть нас з собою до одного! — казали.

 

Ходжу, руки ломлю, не знаю, де ся подіти...

 

— Через чужу фіру пішли тато в гріб!

 

На другу ніч снять ся вони мені:

 

— Ти собі Параско, — кажуть, — не жалуй, що мама дали забір, бо я лиш Василька собі возму, більше нікого не трону. Дуже до дитини змилувані були...

 

А дитина мов ніколи нічого, граєть ся, кокотить…

 

— Де дідо, Василечку?

 

— Нема діда — каже, дід пай-пай!

 

У Доці Нижник захоріла дівчинка і вона ховала її у кожусі на хорах у церкві цілі дві неділі. Аж раз не встерегла ся — дохтір переймив, записав. Доця розіслилась, (дуже осудлива жінка була), тай каже:

 

— Абож то одно тілько хоре? Як беруть моє, най беруть усі!

 

Казав шпитальським дівкам, щоб клали градуси дітям на нашому бараці. Мойому Василькови сам поклав. Йно приступив, так напудило ся маленьке, скричало, затріпотало і зараз ґрадуси стрибнули в гору.

 

(Конець буде.)

 

[Нова Рада, 29.10.1919]

 

(Конець).

 

Каже він до мене:

 

— Дай дитину, бо тебе озмуть до арешту і всім Гоголям не дадуть їсти.

 

А я кажу:

 

— Або то я маю сина, що не ставив ся до бранки на той час?

 

Він ще пристає:

 

— Віддай, по доброму говорю, бо будеш заперта. То дитина дорога, жовнір з неї має бути, розумієш?

 

Я йому тоді:

 

— Тобі зась до мене! Як я вісімнадцять миль несла сю дитину, у плече ранена, то не було форшпана під мене, а тепер є санітети під мою дитину?

 

Буркнув мене в тої люти як звір, погнав.

 

— Буркай, це буркай, не дам!

 

Так ся та дитина тої сварки напудила ся, що як тільки хочу йому сорочечку розстібнути, воно за руки мене ловить не дає.

 

У неділю обідали ми, мій Василько все ложку мені з рук озме, сам їсть, лиш аби-м му зачернула з мисчини. Він так весело дивиться, аж я кажу:

 

— Мой дівки, чого не обзиваєтесь до дитини?

 

Тільки я ці слова, а воно зразу подивилось в одну міру, як на тих полях у Петрові, зітхнуло як старе, а сльози з очий аж до вушка капотять.

 

— Нене, кажу — дивіть, як Василько зівяв... Щось мене тороп бере... чи не вмирати хоче?

 

— Та йди дурна, дитина щось зазріла і міркує по дитинячи, а ти гинеш!

 

Поклала я його, на соломі, а він легенько потягнувсь — і холоне...

 

Як не заголосить мама тоді, як не зломить руки! A Нaстя, найменша сестра плаче вмліває:

 

— Василечку, не лишай нас, ой не кидай, зазулько! Та вона тебе ранена принесла в такий дальний світ, а ти умираєш?

 

Відплакала його Настя, ще з годину дивив ся...

 

Потому прийшла дядина, подала свічечку, тоді воно тихенько зажмурилось і вснуло на віки. Як би хто руками задушив!

 

Пошила я сорочечку з крижма, крайчиною оперізала, з ялинки гильок сестри принесли, позліткою вбрали, лежить мій Василько, такий делікатний!

 

Я тоді для цісаревоі уставки вишивала, дуже поспішали мене пани, то я всю ніч дзьобала такі ниточки, як волосочки, дяк читає псалтиру при Василькови, а я дзьобаю... І лавочки вивела рівненькі, зібрала білими нитками, а зашила чорними.

 

Наче тільки приснилась мені та дитина...

 

Прийшла я з похоронів така безсила, що вже не годна скинути з себе чобіт. Чую, горячка мене ломить, плече розболіло ся... Зараз побіля мене сів наш дозорець, смикає вуси:

 

— Ой щось ти небого дуже горяча, треба мендувати санітетам... Може-б ти прийшла до мене побалакати, то я горівки тобі дам? Ти розумна молодиця.

 

— Та я горяча, бо ще жию. Ідіть геть, що вам до мене за право?

 

Блимнув до мене очима як сотона.

 

— Я нинька маю право до тебе, бо ти пашиш як грань.

 

Зачув мій стрик тоту пересправку, прийшов. На силу шибеник відстав.

 

Я дуже плакала за тою дитиною, ніяк не могла вгамуватися. Йду я раз дорогою, а той сам дохтір мені на зустріч:

 

— Щось у тебе очі червоні, молодице! Будеш мала віспу. Ти в сотнім бараці, я памятаю.

 

Загомоніло між нашим родом, як в улию.

 

— Їдь та їдь! Приписуй ся на роботи, куди хоч, на Чехію, на Мораву. Тут тебе борзо зо світа зженуть за татом та дитинкою!

 

Їхали люди, поїхала й я.

 

Є на тій Чехії фільварок, Колозорки, з Бріксу невилазна дорога болотами. Йно ми зітхнули до Бога, що дах над головою, ті що там вже були на роботі, скричали з порога в один голос:

 

— Людоньки, волілиби-сте посідати під колію, зачім мали вас до того пана везти. Бо коби то пан, а то жидівський посіпака. У нього ніхто не вдержить ся, і він собі добре на тiм профітує. Прийдуть одні з Ґвінтів, оброблять весну, не зможуть вибути, втечуть, заліг пропаде. То зараз пришлють других, із Хоцня оброблять caпaнє. Вольсберґ обійде жнива, а Ґая осінь. Ніхто зразу не дістає собі плати, цілий місяць роботи на заліг для себе "справець" відтягає. А потому голодом морить, нагаями пряжить, поки не втече нещасне нічю, лісами, у які там дебри, щоб шандарі не переймили, бо контракт переломлений і пан на втікача право має. А тамтой собі радісінький, що даром оброблена весна, літо, осінь, що робітник не переводить ся... Чого ще вас тут, люди добрі!

 

Знаєм вже, який наш пан, але пробуєм.

 

Як йдемо на сійбу з міхами насіня, такими, що з плечий висять до самої землі, то як хто припочине, справець залізною "біґою" підганяє. Бє, бє, до вечера аж сам умліває. О Боже, він нашим людям виклинає, як тільки сам хоче і на нього права нема!

 

Як трафив ся день дощевий, то пан посилав нас камінь розбивати. Бо то там у них є декотрі такі поля, як цвинтарі, — камінюки здоровенні, гей копиці, а такі гладкі, достоту ті, що в Прутови на самому дні. Казали Чехи, що колись туди йшло море і понаносило тоті велетні.

 

Той пан, що його фільварок був, будував собі палату на одній горі, на високому виступні, поміж хвої і струмочки. Ми сей камінь товкли на лані зубчатими залізними палками і виносили на плечах у верх на підвалини.

 

Прийшов Великдень, а справець з біґою у дверях:

 

— Ану, виходь сяка-така! (Самі жінки були).

 

— Не підем нинька пане справець, бо в нас свято, що в році найбільше. А як будете гнати на роботу, то всі ідем від вас!...

 

Став червоний як жар, трохи під ним трава не йметь ся:

 

— Пождіть! Я через годину шандарів на вас пущу!

 

Ми на Великдень тото каміня у кошілях на гору носили.

 

Такий плач був, Боже наш!

 

Перебула я в тому Єгипті два місяці, а тоді одної ночі без плати, без паперів, простоволоса втекла. І от знов я рік на Ґмінді, шиткою проживаю.

 

— Десь ви тих узорів сотками знаєте Параско?

 

Усміхнулася трішки май гордо:

 

— Я їм сама ліку не тямую! Якби хотів числити, го-го! Самих переміточних є двісті! А ще яка сила силенна всяких, всячних. Драбинкові, колені, грушкові, дзьобані мачком, прунечкові, чорнобривки, крилаки, гуцулочки, полушевкові, мачкові серединки, чотири рожі, петрушкові, лапками, гребінчасті. За день-би не переговорив. А єсть також, пані знають? узір "Великдень"... Бо тоді одній дівці в Колозорках прийшло на думку серед плачу таке шитво як малюнок, дуже ми його собі сподобали... Ой, я таку маю охоту до шитки, що то раз! Як дома пряли дівчата, то я все кажу:

 

— Живенько прядіть, гей, бо я хочу шити та й дуже!

 

Смеркало. У печі з тиха палахкотів огонь, біла скатерть на столі займалася приязним світлом, по шибах капали сиві перли роси.

 

Параска розпросталася мрійно, стиснула кріпкі руки жменями і говорила в пів голоса:

 

— Ex, так мене движе, так мене движе! Всю роботу на світі поїла-б... Десь там поле банує за мнов, бжілки ждуть по лісови кужіль у коморі павутинням знялась... Колиб домів! Земля в нас не така як тут суха та пісна, моя нивка як медом змазана, чого схочу, всього дасть...

 

— Погоріло, кажете? У лісі смерек скільки! Сувої в ямах погнили, отару гей фуфелиця звіяла? Пусте... ще тонших полотен напряду, овечок ще веселійших викохаю.

 

Сміялася, хитаючи упруге тіло на ходу, як гоголь, качечка степова. Кріпка, всетривка, з надміром сил, що бралися у тисячний раз скроїти нове життя на згарищах минулого.

 

__________

 

Я дивилась на мою гостю, мов торкнена небесним видивом, — стрепенулася в мені душа до дна і видала з себе тон чистий та високий, як "Аллилуя" на досвіті тої святої ночі, коли народ йде з церковного притвору кликати Христа з небесного безкраю. Се-ж бо стояла передімною не гоpоденьська молодиця-шевкиня, а невміруща Україна моя, тисяч літ бита, за коси до землі волочена по тюрмах і гаремах, по чужих полях, не плачена робітниця босоніжка... Мені сплили до сepця що найкращі слова, за простибіг розсипані по світі і ними я витала, знемогаючи від щастя мою на смерть обречену любов.

 

Не крачте галки під чужим небом, соловій дзвінкої співає!

 

[Нова Рада, 30.10.1919]

 

30.10.1919