Не буду приховувати, що я не вважав за потрібне відгукуватися на смерть українського поета й путінського прихильника Віталія Коротича саме тому, що я вже присвятив йому великий текст на цих шпальтах – тоді, коли стало відомо про багаторічне співробітництво письменника із КДБ СРСР.
Дискусія щодо особистості Віталія Коротича, яка розгорнулася у соціальних мережах – і навколо мого минулорічного тексту – мене також не стільки здивувала, скільки збентежила. Я, в принципі, звик до того, що у питаннях моральності ми завжди ходимо по крихкому льоду. Як, втім, і в питаннях ідентичності. Добре, російські чи там російськомовні шанувальники Коротича, для яких він був суто головним редактором «Огонька» – а його українська творчість за визначенням не існувала, бо залишалася дуже далеко, «у провінції». Але українська аудиторія, яка намагалася виправдати будь-які претензії до поета тим, що він написав незабутні вірші і заслужив на повагу – це десь за межею добра і зла. Тим більше, що єдиним незабутнім віршем, який цитують як доказ непересічного хисту, залишається «Останнє прохання старого лірника».
І тут я скажу українським шанувальникам творчості Коротича одну неполіткоректну річ. Я не маю нічого проти «Останнього прохання». Але більшість з вас знає й цінує цей вірш через призму російської культури. Якби його не переклала Юнна Моріц, якби він не став піснею російського барда Сєргєя Нікітіна – ви б і гадки не мали про цей непоганий твір. І тоді і для вас Коротич залишався б лише головним редактором перебудовного «Огонька».
Але я вважав цю полеміку досить банальною до того моменту, коли побачив фотографії з похорону поета. На цьому похороні людини, яку багато хто вважає важливою постаттю в українській поезії, а ще більше людей – одним із головних рушіїв змін у Радянському Союзі, не було практично нікого, окрім близьких родичів.
Ну і ще було троє колег і друзів, яких я можу й назвати. Це колишній перший секретар ЦК ВЛКСМ та комсомолу України Віктор Мироненко, колишній головний редактор того ж «Огонька» Віктор Лошак та колишній фотокореспондент цього видання Юрій Феклістов.
Більше не прийшов ніхто. І на цьому дискусії про значущість Коротича для російського чи українського суспільства можна було б і припинити.
Розумієте, я був на багатьох церемоніях прощань з українськими поетами і діячами культури. Я досі не можу забути, як тримав за руку Дмитра Павличка біля труни Івана Драча – ніби прощався з усіма тими, хто був цілою епохою моєї молодості. І Дмитро Васильович, і Іван Федорович були складними людьми, які жили в непросту епоху. В цьому житті були помилки – можливо, хтось скаже, що були навіть зради і, звісно ж, моральні компроміси. Єдине, кого вони не зраджували ніколи – так це Україну.
Я можу піти ще далі вглиб часу й згадати себе школярем на похороні Миколи Бажана. Бажан – класичний приклад компромісів із злом. Але я впевнений, що він, як і багато хто з його сучасників, міг виправдовувати ці компроміси тим, що без них української культури просто не було б – і не було б що розвивати, коли час компромісів добіг би кінця.
Те, що призвело до порожнечі в житті Коротича – це навіть не те, що він співпрацював із «конторою», і точно не те, що в часи перебудови залишив Україну (як ми тепер дізналися, просто тому, що хотів врятуватися від наслідків Чорнобиля). Головне – це те, що інстинкт пристосуванства продиктував йому підтримку знищення своєї Батьківщини.
Це якась трагедія гамсунівського масштабу – і вона, до речі, не виправдовується ніяким похилим віком: великий Гамсун підтримував Адольфа Гітлера й окупацію Норвегії також вже дуже немолодою людиною, що й дало можливість після війни відправити письменника не до вʼязниці, а до божевільні. Але, на наше щастя, це трагедія Коротича, а не наша з вами просто тому, що Віталій Олексійович – зовсім не Гамсун, а людина достатньо скромного літературного доробку. Якісь його вірші, поза сумнівом, в українській культурі залишаться – а сам він зникне, зіщулиться. Як на власному похороні: коли українці не прийшли, бо він їх зрадив, і їх там вже й немає, – а росіяни не прийшли, бо він для них чужий і нецікавий.
В день його похорону одна співрозмовниця сказала мені, що вважає найбільшою трагедією людини самотність. Але що таке самотність для письменника, для поета, для того, хто віддає свій творчий хист іншим? Коли до тебе байдужа сімʼя – чи коли до тебе байдужий народ?
Я б не хотів, щоб мене ховали отак.
05.10.2025