У назві – цитата із театральної класики. Але під знаком питання. Як узагалі під великим знаком питання перебуває тривалий час вирішення конфлікту між творчим складом ДП «Національний академічний український драматичний театр ім. Марії Заньковецької» та його адміністрацією.
Третейським суддею у розв’язанні цієї патової ситуації актори вбачають міністерство культури, до якого й звертаються (після численних, на жаль, залишених без розгляду, звернень до інших вищих державний інстанцій) із проханням скерувати до театру «ревізора». Цими словами завершується звернення, ухвалене на зборах у театрі 9 жовтня:
«Просимо Вас скерувати до Національного Академічного Українського Драматичного театру ім. Марії Заньковецької комплексну перевірку, за результатами якої прийняти рішення щодо законності дій генерального директора та щодо належного виконання Мацяком Андрієм Олександровичем своїх посадових обов'язків, передбачених укладеним з ним контрактом».
Окрім того у листі, адресованому Міністру культури, молоді та спорту України Володимиру Бородянському, йдеться і про нагальну потребу укладення Колективного договору, процес підписання котрого гальмує керівник підприємства:
«Колективний договір укладений між адміністрацією та працівниками у 2008 році не забезпечує гарантій прав працівника в умовах змін в Законі України «Про театри і театральну справу», у якому відсутні гарантії для працівника, які б захищали його від необґрунтованого звільнення (припинення чи не продовження дії контракту).
Адміністрація театру всіляко затягує обговорення колективного договору, а станом на сьогоднішній день генеральним директором-художнім керівником театру А. Мацяком зупинений процес обговорення та укладення такого договору, у відсутність якого, генеральний директор театру А. Мацяк отримав абсолютні повноваження на свій власний розсуд, попираючи Закон, приймати рішення, щодо звільнення працівників, їх преміювання, використання праці працівника в позаурочний час. Тим самим отримав абсолютні важелі впливу на людей, які працюють в театрі, маніпулюючи загрозою звільнення або не нарахування надбавок, або за маніпулятивними скаргами орендарів депреміювання працівників».
Ох, ті вже оренди! Можу хіба поділитися із читачами своїм нерозумінням того, як можна перетворювати театр на банальний фуршетний кабак, так наче правдивих ресторанів у місті бракує! А ще зізнатися, що підготовка корпоративу педіатрів цоканням начиння та виставлянням звукової й світлової апаратури нещодавно добряче заважала мені як пересічній глядачці дивитися виставу з першого балкона. Хоча на цих фуршетах театр начебто й заробляє, однак не всі суми коштів за оренду йдуть через касу (про що згадано в аудиті й окремо вказано у листі до міністра).
Прошу не дивуватися слову «підприємство», ужитому на означення театру. Це цілком коректна, ба навіть офіційна назва. Адже за Статутом театр ім. М. Заньковецької є Державним Підприємством, тобто заснованим державою задля отримання прибутку. Відповідно до цього і працює, надаючи послуги споживачам чи то виставами й концертами, чи то обслуговуванням інших культурно-мистецьких заходів, чи то орендою приміщення, обладнання, реквізиту тощо. Відтак, саме отриманими прибутками й визначається рентабельність підприємства та ефективність роботи його адміністрації. Із цим у теорії все зрозуміло.
Однак на практиці такої ясності нема, що засвідчують результати аудиту. Власне аудити кількох попередніх років вказують на систематичні порушення й недоліки адміністрування (неефективність використання коштів та неправомірність виплат чи, навпаки, невиплат – лише одна із них).
Утім найсумніше навіть не це, а намагання зробити так, щоб викрите не стало надбанням загалу, тобто оті, з одного боку, окозамилювання, а з іншого боку, «замащування», до яких вдаються адміністрація й бухгалтерія. Реально йдеться про не гребування корупційними схемами і хабарями, що однозначно – явища огидні й неприпустимі.
І, як класика жанру, на викриття зловживань адміністрація відповідає репресіями тим, хто відстоює свої законні права. Директор виносить догани, погрожує звільненням з роботи або не укладеннями контрактів, – адже має у своєму арсеналі чимало засобів до «пацифікації», наданих за повноваженнями в межах чинного законодавства.
Хотілося б вірити у те, що закон, який передбачає такі одноосібні повноваження, орієнтовано на керівників мудрих, шляхетних, самопосвятних. Але поправка на людську недосконалість (якщо порушення можливе, то воно неодмінно станеться) і передовсім статистика аудитів показують, настільки небезпечною виявляється повнота влади, зосереджена в одних руках, що вміють створювати не тільки особисту вигоду, а й систему кругової поруки.
Кому було вигідно, щоб директор, який таким робом урядував 20 років, і далі залишався у своєму кріслі? Хтось же його рекомендував, обирав, призначав. Звісно, що так. Висуваючи свою кандидатуру на конкурс, Андрій Мацяк заручився рекомендацією голови облради, який за твердженням політологів, є провідником владних рішень із центру, що перебуває за межами легітимного владного органу (мова про одіозні корупційні «обійми» відомих в області братів). Іншу рекомендацію директору театру надав ректор ЛНУ ім. І.Франка на прохання декана факультету культури і мистецтв цього навчального закладу на тій підставі, що університет є у партнерських стосунках із згаданим театром (там грає не тільки професура, а й мають сценічний вишкіл студенти та випускники факультету).
Решта відповідальності за призначення гендиректора лежить на членах конкурсної комісії. Саме тих, які відмовилися брати до уваги інформацію про задокументовані порушення, здійснені за урядування Андрія Мацяка. Саме тих, котрі не могли бути в тій комісії через конфлікт інтересів. Саме тих, які голосували за Мацяка, а тепер отримують від нього пропозицію співпраці. Формально ж відповідальний міністр культури, який підписав директорський контракт. Але всі вони можуть покликатися на те, що не причетні до якихсь минулих чи можливих у майбутньому негідних вчинків керівника театру, адже той є автономним у своїй господарській та творчій політиці. Хоча віддавна відомо: хочеш пізнати людину – довір їй владу.
Власне, про що, коли не про славу, владу і гроші, може взагалі йтися ? Ну ж, не варіант – cherchez la femme! Але комусь таки вигідно обставляти театральний конфлікт саме такими мотиваціями сторін, самому залишаючись неначе стороннім спостерігачем. Та чи аж таким уже безстороннім? Ні. У той час коли головний режисер театру Федір Стригун змушений відеозверненнями виправдовуватися у тому, що він не рветься до влади, із академічної висоти своєї університетської посади декан радить студентам-акторам не встрягати в протестні акції артистів, бо це призведе до того, що директор театру відмовить вузу в сценічній практиці. Водночас професор стверджує: його особисто цілком влаштовує саме цей генеральний директор-художній керівник.
При цьому зашугані студенти можуть навіть не здогадуватися про те, що змагальність між персонажами-однолітками є давньою і сягає іще парткомівських часів. Тепер же в позі не вийшлого із сценічної ролі нобеліата так вигідно позиціонувати все як боротьбу прогресивного й закостенілого. А хто ж не хоче прилучитися до прогресивного? Щоправда, у чому саме полягає прогресивність корупції, ніхто студентам відкрито не тлумачить, просто дає урок старого як світ «ти мені, я тобі».
Утім, сучасним студентам варто таки знати: справжнім ядром гідності й силою актуального заньківчанського протистояння директорському самочинству виявилися колишні студенти професора, його перший випуск, який залишився працювати в театрі два десятиліття тому. Оці теперішні сорокарічні усвідомили: старші авторитети вже не допоможуть і їм самим треба визначати для себе, чи ставати на бік правди, чи відмовчуватися ув очікуванні директорських милостей.
Із вражень від профспілкових зборів, які через протидію адміністрації, не збирають кворуму: актори різного віку вболівають за ансамблевість та переживають катарсис солідарності:
Ірина Швайківська: Хочу вибачитися за акторів, зокрема, за акторів мого покоління. Мені соромно. Коли ми були молоді, дивилися на старших акторів і дивувалися, вони такі велетні, стільки всього досягли, а не мають сміливості сказати правду, щоб за нас заступитися. І от ми вже в тому віці, коли маємо сказати своє слово. Хлопці, я дякую вам, вашому поколінню, якому зараз 40-45. Дякую за сміливість. Коли був Майдані, а потім він перейшов на фронт і розгорнулася волонтерська допомога, я усвідомлювала всю аморальність тої ситуації: один плаче, другий скаче, один воює, а другий жирує. У нас війна, а ми займаємося дідько зна чим, якоюсь дивною роботою, яка не несе свого прямого призначення. Погана мораль у нашому театрі, ми самознищуємося, ми втрачаємо колектив, а акторське мистецтво – колективне. Про яке мистецтво може йти мова, коли колективу нема, коли кожен боїться за себе? Ми повинні стояти в авангарді. Ми не просто є люди, а ті, які повинні за собою вести. Якщо актор не має власної позиції і сміливості висловити цю позицію, то він не має права виходити на сцену. Тому що інакше – він паяц, кривляка, імітатор, але не Людина-Актор! Це не правда, що театр починається з «вєшалки», гардеробу. Ні, справжній театр розпочинається із Актора. Я поважаю Славка Кіргача за сміливість і чесність. Не розумію ситуації, яка зараз відбувається. Обов’язок кожного з нас підписати колективний договір, над яким так ретельно працювала профспілка, щоб усі були захищеними. Нехай кожен проявить свою совість. Хочу, щоб наша маленька заньківчанська Україна зробила внесок своєї маленької лепти в загальну боротьбу за нашу державу.
Януш Юхницький: Сумно, моторошно, некомфортно від того, що не всі члени колективу розуміють важливість того, що відбувається. Адміністрація уневажила напрацювання робочої комісії профкому щодо проекту Колективного договору, а було ж 80 % узгоджених позицій, голосували за кожним пунктом, є протоколи, де зазначено навіть кількість голосів за кожен пункт! Робота була зроблена титанічна, – це крик душі: виходить, марно ми працювали, дискутували, вирішували! На нас просто наплювали! Тепер дирекція надіслала для обговорення у відділах, цехах, дільницях свій варіант проекту з чистого листа, зігнорувавши наші спільні поправки. Та що ж це таке! Нащо ж ми працювали? Воно мені треба, так напружуватися, щоб вмерти? Але я вболіваю за театр. І, слава Богу, що молодь в нас непроста, отако за що-небудь її не візьмеш, за копійку тут ніхто не продасться, а якщо продасться, то буде мати на совісті. Не красти, не брехати – біблійні заповіді, але адміністрація за ними не живе. Коли обирали директора, казали: який гарний театр, а тепер: та то рутина, пообсідали, треба гнати. І там, і тут – брехня! Та як це можливо, щоб так керувати? Або ми переможемо, або я не буду працювати в такому театрі! Не за нагороди чи вигоди працюють тут актори, а вірою і правдою служать глядачеві. Тішуся, що є така молодь, із якою я маю честь бути знайомим, що можу нарівні говорити із ними в гримерці: весело, відкрито! Але прикро від того, що якісь часи грядуть нехороші…
Дмитро Каршневич: Хочу подякувати від серця, від душі всім тим, які стали на захист Ярослава Кіргача. Вважаю, що це було дуже непросто зробити. Всі ми маємо свої залежності від Андрія Олександровича, у когось вони більші, у когось менші. Глупа сміливість – то не велика чеснота, усі ми маємо дітей, за яких відповідальні, а тому залежні від своєї роботи. Коли в іншій професії можна піти й вибрати інше місце праці, то для актора це вузький світ. Я – за контрактну систему, конкурси. Але я проти того, щоби тим звільняли з професії людину неугодну. Ми всі (ті хто лояльні, і хто нелояльні) знаємо, що Ярослава Кіргача звільнили не через творчі моменти, а тому, що він подав позов до суду. Саме тому! Про що тут можна домовитися? Як можна домовлятися із Путиним? Я за реформування театру, але проти репресій. Чому реформування починається з людини, яка стільки років пропрацювала в театрі? Кому як не нам розуміти профпридатність колеги? А чому за ці роки в театрі не змінили жодного керівника? Коли нагнуть увесь колектив, то яке може бути реформування? Ситуація із новим проектом колективного договору, створена для затягування часу, але так, щоб профком не міг сказати, що дирекція вчинила саботаж. А це так є. Бо коли у комісії виявилося більше совісних людей, ніж думали нагорі, й одна людина, якій я вдячний за це, проголосувала так, як вважала за потрібне, щоб захистити своїх працівників, адміністрація побачила, що текст договору вислизає з-під її контролю, тому вдалася до саботажу. Зараз йдеться навіть не про те, що ми хочемо укласти адекватну колективну угоду, а про те, що ми хочемо захиститися від конкретної людини, яка поводить себе неадекватно. Те, що вчинено із Кіргачем, це репресії. І як мені, коли його виганяють, виходити на сцену і грати про якісь чесноти? Як, коли звільнили колегу за його громадську активність? Хочу, щоб Андрій Олександрович мені це в очі сказав!
Степан Глова: Не знав, що нас так гнутимуть. Страх опанував колективом. Страх – це злочин, гріх! Усього й треба, щоб виконувати закон, букву закону. Корифеї також спасаються від страху, тому вони прийняли іншу сторону.
Орест Огородник: Це якийсь біг по колу. Усе обставлено, як якийсь маразм. Тупикова ситуація. Усі байдужі до долі театру. Якщо людина байдужа, то рішення за неї приймають інші. На всіх виборах це працює. Оскільки більшість працівників на збори не прийшла, вона інертна й байдужа. Тому, до певної міри, все що далі відбуватиметься – у наших руках. На ситуації із Кірчагем не зупинятимуся, бо нема юридичних підстав це звільнення опротестовувати. Але є питання моральності і совісті. Оскільки нам було сказано, що розмова буде в тільки площині юридичній, тобто паперового листування, то також розумію, що домовлятися не вийде...
Прикметно, що зважившись на відкрите висловлення своєї позиції, актори й самі незабаром наразилися – «за порушення трудової дисципліни» ! – на директорські догани, зняття премій та інших доплат на час дії стягнення, а також на заувагу, що догана вплине на не продовження контракту із ними. При чому із макіавеллівським (поділяй та владарюй) розрахунком догани оголосили не всім протестувальникам, а через одного (так, щоб інші боялися й облишили опір).
Сказати, що казуїстика адміністративної кваліфікації акцій солідарності та моральної підтримки звільненого колеги приголомшила, – не сказати нічого. Бо насправді трудової дисципліни не порушували, адже не зривали виробничого процесу, вчасно приходили на репетиції й вистави, грали з повагою до глядача і потім із довірою до нього ж зверталися зі сцени, як то робили сотні разів перед цим, скажімо, коли дякували організаторам гастролей, господарям фестивалів, меценатам тощо…
У пориві солідарності говорили про наболіле відверто. Такої ж відвертості хотіли би досягнути й у прямому діалозі з директором. Однак той уникає зборів, що їх скликає профком, як уникає й загальних прес-конференцій із присутністю представників усіх сторін конфлікту. Проте вибіркове спілкування директора із пресою тільки зраджує його упередженість, а звідси випливає й те, що його пресові коментарі актори називають брехливими, не маючи перед ким викласти свої резони. Тому так сподіваються на «ревізора», який почув би їх і припинив зволікання адміністрації щодо укладення Колективної угоди. І це був би нехай не консенсус, але вже компроміс…
Натомість скептики позбавлені оптимізму, бо візит так очікуваного «ревізора» може завершитися уже апробованим бухгалтерським «замащенням». Більше того, зважаючи на те, що акторський склад – лише третина працівників театру, директор може вдатися до заведення у колектив троянського коня – заснування «вільної» профспілки своїх прибічників( профспілка тих, хто не в профспілці, – сумно жартує Орест Огородник), що переважатиме чисельністю акторів, та й по всьому, бо все буде в межах чинного законодавства…
Однак ніхто не каже: «Не тратьте, куме, сили». Навпаки: так не хочеться, щоб наяв відбулася сцена втоми пікетувальників із заньківчанської вистави «Соло для мідних труб», коли під зливою розходяться люди із мегафонами, залишається тільки один стійкий чоловік із плакатом (тривала пауза …і зал вибухає оплесками!), та за якусь хвилю той самотній також зневірено складає свій транспарант і йде геть… А що зневіра? Вона також гріх.
Фото: Gal-info
24.10.2019