Золотий том Високої Осені

Збірка поезій Богдана Стельмаха “Лірика”

Дійшовши певних меж свойого многотрудного віку, один із відомих українських поетів, чия молодість припала на політичну “відлигу” совєтчини 60-х років XX століття, а творче довголіття сягнуло 30-ліття української Незалежності й квадрансу століття XXI, зладнав до друку у львівському видавництві “Сполом”, де зазвичай останнім часом виходили його попередні книжки, чималий за обсягом (600-сторінковий!) том вибраних поезій під лаконічною, але влучно промовистою назвою “Богдан Стельмах. Лірика”.

Збірка побачила світ 2023 року і заповідалася як ювілейна, бо ж соленізант, який народився у лихоліття Другої світової війни 2 жовтня 1943 року в селі Туркотині Золочівського району на Львівщині, того року обходив своє 80-ліття, а відтак книжка мала стати ефектною репрезентанткою його творчого набутку.

Михайло Безпалків. Портрет поета замолоду.

Тож одразу вартує відзначити естетику поліграфічного вистрою цього видання: хоча й офсетний папір та чорно-білі фото, а проте кожен розділ чи смисловий блок ілюструють відповідні графічні мініятюри: чи то Володимирова монета з княжим аверсом і тризубним реверсом; чи монета з пшеничним колосом під гаслом “Свобода, Рівність, Братерство”; чи печатка козацького герба, де оружний козак із мушкетом; чи зображення Каменяра із-під різця Сергія Литвиненка на Франковій могилі; чи сфрагістика, що закарбувала спомин про Чорнобильську атомну аварію зображенням лелек та Дзвона пам’яті під написом “Трагедія. Подвиг. Застереження”; чи туге гроно виткого винограду в кількох різних варіаціях; а чи й просто яворовий або кленовий осінній листок...

Золотий том Високої Осені небо читає променем.

Отой листок дав колір і рівноважноформатній (квадрат 16х16 см) оправі, — прикрашає ж ошатну палітурку золоте тиснення зарамкованих літер. Саме від такої колористики й виникає стійка асоціація цієї книжки із восковою щільниковою чарункою, ущерть наповненою під осінню пору пахучим медом поезії, що його дбайливо призбирав для вдячного читача, невтомно літаючи весь вік над квітним лугом рідної мови, майстер Слова. А ще це справді колір тієї пори року, що привела у світ поета під сузір’ям Панни й так співзвучна йому за тональністю, упереваж мінорною, але глибинно прочутою як певна філософема альфи і омеги. Тому не буде перебільшенням сказати, що “золото осені” — не трюїзм, не дешева сухозлітка чи сусальна кічова банальність, а та одна з наріжних образно-символічних ремінісценсій, чий сталий лейтмотив всякчас проступає по-іншому в ліриці Богдана Стельмаха.

Поет, перекладач і драматург Богдан Стельмах у 1970-х.

Власне, означуючи збірку за літературним родом “Лірика”, автор одразу ж дає зрозуміти, з яких саме творів її укомпоновано, отож назва стає камертоном і тим нотним ключем, під яким звучатимуть заримовані поетові емоції, розкриватимуться звірливо його настрої й почуття, вихлюпуватимуться нестримно схвильованість й переживання як реакція на життєву дійсність, переплавляючи це все в дійсність літературну, що за своїм впливом на людську психіку є нічим незгірш реальнішою за першу.

А коли згадати, що до ліричних жанрів належать елегії, сонети, оди, станси, романси, балади, пісні тощо, — то всіх їх можна надибати у згаданому томі. Особливо рясно там останніх, та воно й не дивно, адже Богдан Стельмах має вже давно усталене реноме поета-пісняра і його досконала поетична майстерність просто й ненадсадно розкриває питомі характеристики лірики, які ритмомелодикою ріднять її із музикою. Автору пощастило в різний час співпрацювати із такими відомими вітчизняними композиторами, як Володимир Івасюк, Ігор Білозір, Богдан-Юрій Янівський, Юрій Саєнко, Вячеслав Полянський, Михайло Мануляк, Мирослав Скорик, Віктор Камінський, Богдана Фроляк, Богдан Сегін та інші. І ця спільна творчість стала окрасою не тільки самобутньої української естради в часи її найвищого розквіту, а й сцен драматичних, лялькових та оперних театрів (у театрах України йшли і йдуть вистави за п’єсами Богдана Стельмаха, він автор кількох оперних лібрето, серед яких і “Мойсей” за поемою Івана Франка).

Богдан Стельмах із співачками Оксаною Білозір та Софією Фединою.

Структурно збірку становлять два великі розділи: “Під каменем долі” і “ На винограднику утіх”, які цілком могли би побачити світ окремими книжками, але об’єднані під однією обкладинкою дають нам можливість стереоскопічного погляду на духовний світ автора творів оригінальних і перекладних (у доробку поета огром перекладів та переспівів українською мовою вершинних зразків світової лірики, — і тільки дещиця їх подана у другому розділі тому).

За авторським означенням, “Під каменем долі” — лірика громадянська та розмислова, а “На винограднику утіх” — лірика інтимна та пейзажна. Утім, і там, і там — відомі нам пісні чи автобіографічні портрети автора: у першому розділі — на тлі історичного часу та його буремних подій; у другому — в камерній, приватній атмосфері життя родинного, сімейного, подружнього (з праархаїчного розуміння саме в чуття родини закорінена ментальність народу, яка здатна виткати полотно національної картини світу).

На порозі дому Богдана Стельмаха на День поезії барди віншують натхнення.

Звісно, збірку поезій можна читати, починаючи з будь-якої сторінки, хоч ворожити собі на ній на щодень!))). Але, ведучи посторінково читача за власною драматургією, автор-педант хронологічно послідовно вибудовує горизонти історичної ретроспекції, що суть віховими для формування нашої національної ідентичности. Стартує від “Вежі” (як наявно історичної, так і символічної “вежі істини”), від “понурих племен, що молились на грім і на воду”, у “Спогаді” сягає тих часів, “коли ми ще були камінням/ а може й травою зеленою/ і пасли нас да й попасали тури половії/ рогами погуркуючи об крем’яні стовбури/ старовини...” А далі — шляхом із варяг у греки; проз скіфів, яким зайшлі ковалі клеплють меч і незрячого бога війни; проз хвищу стріл, що дев’ять сотень літ тому усіяла поля побіля Звенигорода; доріженькою від Києва, де “стояла Анна славна” перед виданням заміж за корону Франції; валами довкіл Путивля, де зигзицею ячала Ярославна — жона князя Ігоря; згарищами татарської навали з “Балади про обгорілу птицю”; січею з монголами на Калці Короля Данила і далі, й далі: “Козацьке поле? Княже поле?/ Тепер ніхто вже й не згадає,/ Як то стріла у грудях коле,/ Коли на неї крук сідає...”

То ж далі у пісенно-баладній парадигмі, запозиченій із усної народно-поетичної творчості, автор звертається до доби козаччини віршами “Пісня отамана”, “Козацьке море”, “Балада про Марусю Чурай”, “Богдан”, “Пляшева під Берестечком”, “Козацький ювілей”, “На мосту під Батурином”, уривками з драматичної поеми “Гетьман” про Івана Мазепу. А потім авторова уявна дорога робить крутий скрут від східних степів до гірських теренів, де до своєї умовної Карпатської рапсодії поет вичаровує “Космацьку баладу”, “Передсмертя Довбуша”, “Коломийку”, “Дзвінку”, “Карпатську баладу”, “Суботній етюд”, “Мольфара” тощо, щоб згодом спуститися на Поділля (“Кармелюк”), а далі — ізнов на наддніпрянську Україну текстом вірша “Шлях” як “вістрям віщої дороги” до Тараса.

Обкладинка книжки Богдана Стельмаха "Тарас".

І тут слід зупинитися. Застановитися, щоб усвідомити, якою магістрально програмною й наскрізною є Шевченкіана у творчості Богдана Стельмаха, починаючи від дитячих спогадів:

Скільки себе пам’ятаю,

Завше світили мені

Вікна в задумі розмаю

І рушники на стіні.

В тиші світлиці урочій

Серцем читало дитя

Сині Шевченкові очі

І золоте вишиття.

Це із уступу до славнозвісної “Світлиці”, але ж є й “Небо”, і “Гора”, і “Прапор волі”, і “Повертайте мене Україні”, і ціла драматична поема-тетралогія “Тарас” — по суті віршована біографія Шевченка (ясна річ, що у цій збірці лиш фрагментами), свого часу конгеніально поставлена театральними режисерами на сценах різних українських міст (доземний уклін вам, незабутні й так завчасу тойбічні Сергії — Проскурня і Брижань)!

Театральний режисер Сергій Проскурня і драматург Богдан Стельмах.

Також є у збірці (бо куди ж без нього збагнути переломний момент виборювання Незалежності наприкінці 80-х — початку 90-х рр.) і не менш славнозвісний “Пам’ятник”, завдяки радикально-публіцистичному заклику якого “насипати нещадно квітчасту могилу/ В тому місці , до хочемо мати його”, у самому центрі Львова таки згодом постав пам’ятник Кобзареві, ознаменувавши демократичні зрушення і крах колоніальної системи!

Як казати поправді, то Богдан Стельмах — таки виразний поет Шевченкової традиції. Перейнявши її і з Шевченкової літературної спадщини (одне джерело), і, за взірцем того ж Шевченка, — із живої народної мови та пісенної творчості (джерело друге), наш сучасник мережить свої здебільша силаботонічні рядки, надихаючись тими темами, що й його великий попередник, журячись долею-недолею й виклично протистоячи їй. Виростав без батька, засланого в ГУЛАГ, за патріотизм та вільнолюбний дух ще замолоду зазнав і принижень, і нагінок, і солдатчини, і заборони друку, але писав, творив усупереч несприятливим обставинам, “продирався до Шевченка/ під шубравським свистом”...

Афіша вистави "Тарас" за двома першими частинами поетичної тетралогії.

Шануючи Шевченка як Пророка за те, “Що присвятив усе життя своє/ Тому, чого всім нам найбільше треба;/ Ти Україні та її синам/ Праотчу мову повернув, а нам/ Вона вже повертає душі”, Богдан Стельмах втілює Кобзареву візію України в віршах “Під Києвом, на березі Дніпра”, “Пісня про Дніпро”, “В далину на останніх крижинах” та інших.

“То ж як, о Боже, зберегти своє?

Тут не поможе хвацьке “гея-гоя”!

Потрібна тут свята і чесна зброя,

Що ланцюги неволі розібʼє.

Ця зброя — слово. Славу України

Плекаю я в душі свого хлопчини

І присягаю, що настане час,

Коли спадуть з нас пута, кліті, сіті,

І ми народом станем, і у світі

Безсмертне слово обезсмертить нас.”

(“Доля: два сонети. З драматичної поеми-тетралогії “Тарас”)

“І переможе правда. Переможе

Ніким не редагований “Кобзар”.

Зросте народ, а зрісши, вдячно зможе

Збагнути цей неоціненний дар. —

Здійметься наше небо височенно,

Опершись на граніт його долонь!..

Стоїть, як мур, поет Тарас Шевченко —

Тарас Залізо і Тарас Вогонь.”

(“Небо”)

“Україна — одна,

і мова її — одна,

І даремно шукати

в болоті двомовності дна.

Україна — одна,

і одні в України — ми,

що під каменем долі

були, є і будемо людьми.”

(“Україна — одна”)

“На синьо-жовтій нашій відпускній —

Опальний герб — ініціал Шевченка.”

(“Прапор волі”)

"Але є в нас широка державна нива — нива мрії, нива ідеї!.."

Та не Шевченком єдиним. Для автора золотого тому “Лірики” провідними постатями є й інші класики, галерею яких він подає читачеві: Маркіян Шашкевич (“Роман Безпалків малює Шашкевича”), Іван Франко (“Гостинець”, “Франкове подвір’я”, “Не пора”, що завершується такими критичними словами: “Поки ділять вас конфесії/ Та партійні шахраї,/ Не поможуть вам поезії —/ Ні Франкові, ні мої”. ), Леся Українка (“Вовкулака” і “Повінь”, у якій поет зізнається : “Ларисо Петрівно, я не-чоловік,/ Я — вами розірвана гребля”. ), Стефаник (“Стефаникові вікна”) і звісно ж вельми йому суголосий Богдан-Ігор Антонич (“Антонич” і “Книга Лева”, в якій антитезно наведено моторошну картину політичного насилля репресивних структур, які криваво розганяли у Львові в березні й жовтні 1989 року віча демократичних сил).

Іще однією постаттю-дороговказом в українській історії XX cт. Богдан Стельмах змальовує владику Андрея Шептицького в ескізі поеми у піснях та речитативах “Андрей”, яка так само, як тетралогія про Шевченка, розгортає сторінки біографії Князя Церкви, версифікуючи із дивовижною достеменністю цілком реальні документи, як то тексти митрополичих проповідей чи послання вірним.

Лідер гурту "Плач Єремії" Тарас Чубай і приятель його батька Богдан Стельмах.

Другу світову війну, яка розпанахала навпіл XX століття, Богдан Стельмах у сильних образах, що самохіть западають рядками у пам’ять, міфологізував своєю “Думою про найдовшу ніч” вже давно , але оскільки цей твір також програмний, то й без нього збірка “Лірика” не склалася б, тим паче, що воєнні картини із повномасштабним вторгненням рф в Україну в усьому бруталізмі гвалтовного нападу танкових навал, окупацій, полонів, кривавого протистояння наяв ожили в нашій дійсності : “Закипало залізо/ Впереміш з юнаками...”, і, неначе спливши з віщого поетичного дзеркала, стали не про минуле, а про теперішнє.

А хіба не нинішнім днем можна датувати “Пісню” з присвятою Д. Павличкові, яка була написана первісно про Афган? —

“В мирні дні на віні

Воювати трудно. —

Чи тобі, чи мені

Це залізне трумно?”

Чи “Повстанську пісню” з драматичної поеми “Вовки любові”? —

“Чуєш, мамо, чуєш то вже война,

Чуєш, то вже война,

Гаєм — гей!

В моїм серці рана невигойна,

Рана невигойна,

Гаєм, гаєм — гей!”

Абсолютно так само з екстраполяцією на сьогодення звучить високий патос у віршах “Шухевич” і “Монологи Шухевича” з драматичної поеми “Атентат” :

“ Непереможні! Пресвята Покрова

Збирає нас сьогодні тут і там —

В Карпатах, на Волині, на Поділлі —

На всіх повсталих землях українських —

При святі наших перших роковин,

Аби благословити на відвагу,

Щоб день і ніч оружно ми стояли

Супроти зайд, що топчуть нашу землю,

Що нищать і грабують наш народ.

Ми щойно разом відспівали Гимн,

В якому є найвища наша правда,

Що Україна нам — понад усе.

Повстанці! Хлопці! Друзі! Вояки!

Зродились ми великої години

Не для поразок, а для перемог.

Тому отут у нас на Україні

Перемогти повинні тільки ми! —

Задля спокою наших матерів,

Дружин, сестер, братів молодших наших,

Задля спокою наших діточок,

Задля віками плеканих набутків —

Історії, релігії, звичаїв,

Задля держави рідної!.. Нема

Обов’язку святішого для воїна,

Благословенного священним знаком долі,

Аніж обов’язок не зрадити в житті

Того благословення! Навіть смерть

У переможнім поступі не сміє

Спинити наших лав, як не спинила

Нікого з тих, що полягли давніше...

Вони довіку з нами; кожен з вас

Торкається безсмертної душі

Свойого бойового попередника —

І не одного! — Їх бо тисячі!

Вони нам, друзі, не дадуть програти.

Вони безсмертні й ми безсмертні з ними.

І разом нас сьогодні — легіон!”

Наслухаючи минувшину, думаючи про майбутнє.

У тих повстанцях, натхненних закликами Романа Шухевича, боролися проти московських зайд і кревні поетові Стельмахи, виведені у вірші “Повстанці”:

“Василь, Іван, Петро — мої стриї,

Мої брати — Михайло та Олекса

Поклали буйні голови свої

В надії, що на нас прийде полегша.

Вони були красиві, як вогні,

І молоді, як грабчуки узлісні.

Вони донині світяться мені,

Як п’ять уступів упівської пісні”.

Ця родова пам’ять про перезахоронених у селищі Глиняни полеглих українських повстанців, серед яких і четверо Стельмахів з Туркотина, набатно стугонить поетовим серцем і автобіографічним віршем “Бандерівці”:

“Хто як не ми? Коли, якщо не нині?

Кого провчати, як не вражу чадь?!

В могилі братській — у глинянській глині

Про це мені брати мої кричать.

А ще в тій глині, у кривавім глеї,

Устами героїчної доби

Кричать брати, що нам в ім’я ідеї

Єднатись треба духом боротьби.”

Уособленням згаданої об’єднавчої ідеї поет змальовує у віршах полеглих національних героїв: українських січових стрільців, полковника Коновальця, крутянців. Доповнюють шерег полеглих, над якими варто насипати стрілецькі могили пам’яті, й митці: Симоненко, Тютюнник, Близнець, Івасюк, Миколайчук, Стус, Чорновіл, Білозір...

"Вважай, Україно, вважай, не дайся Москві одурити!"

Загалом мало в кого із літераторів сучасності стільки неперевистражданого болю в поезії за всіма полеглими ("Тисячі народу/ Нам зі світа стерті,/ Як прийшли зі сходу/ Чорні смерчі смерті!..") від усіх геноцидальних практик совєтчини: окупацій, голодоморів, репресій, депортацій, радіоактивного й мовного труєння, замовних убивств ( “отака історія рідного народу”)... Ось назви цих тренів: “На вічну пам’ять Чорноволові”, “Пам’яті І. Білозора”, “Весняний вирій”, “Без тебе”, “Попеляста перепілко”, “Сонетний триптих”, “Зона”, “Пісня про перепела”, “Виліпив дядько”, “Батьків сон”, “Вічний суд”, “Мовою собак і автоматів”, “Етап”, “Вірші про Україну”, “Дума про свічку”, “Вічна мелодія” (на музику М. Скорика) та чимало інших, бо:

“Вже люди радять, щоб не брав до серця,

А я — беру.

І ссе мене і, видко, не нассеться,

Покіль не вмру.”

Уповаючи на вищу й вічну справедливість Творця, поет у “Думі про нагороду” просить: “А можна душі тих,/ Що полягли за нас , усіх — до раю?”, “За Білозора, за Івасюка/ Убивників нехай знайде відомста”, “Скарай, хто убивав/ Бойчишина, Гонгадзе, Чорновола...”. При цьому відкидаючи можливості інших винагород від Всевишнього для себе у вигляді орденів, дипломів, грошей, коштовностей, визнання чи безсмертя, уточнює:

“Моя мета — не многії літа

І не медальки золота пір’їна,

А справедливість Господа свята —

Аби збулась нарешті Україна!”

День поезії у Львові: Богдан Стельмах і юні читачі його книжок.

Є у цій збірці сторінки, які позбавляють її будь-якого ювілейного пишномовного апломбу. Бо по суті стають обірваними сторінками календаря початку теперішнього воєнного лихоліття (“Небесна сотня”, “Жити на Майдані” ):

“Жити на Майдані — в серці України,

Як в кривавій рані.

Попри автомати, попри карабіни —

Жити на Майдані.

Жити на Майдані під прицілом грому —

На межі, на грані

І ніколи більше не прийти додому —

Вмерти на Майдані”.

А далі за тим обірваним календарем нашого життя — “Раненько -рано”, “Перстень з кулі”, “Між двома блокпостами”, “Летів листок”, “На фронті”, “ Не бійся, сину куль, я їх закляв”, “В полях під містами”, “Життя прожити”, “Алилуя” і ті особливі, що їх без сліз читати ну ніяк не можна, — “Приїхала Дзвіня” та “Перемога”, де глибини горя дітей, удів і матерів бездонні...

Поети Юрій Андрухович і Богдан Стельмах.

Утім Богдан Стельмах добре знає, що на фронті не менш за звитяжну зброю, важить пісня бадьора, тому неначе вслід за поетами усусусівської “Пресової квартири” пише “Веселу пісню”, сповнений теплої іронії “Оберіг” і глузливого сарказму “Зловили укри москаля”. Чи варто й казати, якими запотребуваними є на концертах авторські рецитації “Заповіді Катона” чи “Не вір москалеві”! Вони також про війну простими словами.

“Вибухають знов гранати

В хащах полину,

То про що ж мені співати,

Як не про війну.

Свищуть кулі, б’ють гармати —

Тішать сатану,

То про що ж мені співати,

Як не про війну.

Хтось може казати, що то лишень гола декларативність, римований продукт маскульту й маніпулятивної публіцистики, але поет наполягає: ні, — таки громадянська лірика, “і що мовлене мною — не всує”! І потверджує це потугою свого таланту, який злютовує і ліризм, і драматизм, і трагізм ув одно. Зрештою, коли вже на то зайшло, тільки талант і є мірилом справжнього мистецтва, а все решта — від лукавого.

Нелукава ця лірика вищої проби. Золотий том можна вважати антологією віршових розмірів й рисунків ритму. Його поліметрія — це як крона осіннього явора, що вражає потужною багряно-зеленою барвною масою, а приглянешся, — вона із окремих листочків, різних та не однакових, і всі — мов коштовні самоцвіти. Ці метри — двоскладові ямби та трохеї, трискладові дактилі, анапести й амфібрахії — із внутрішніми римами (не кажучи вже про зовнішні!) формують пружні строфи, які нераз авторове перо спеціяльно усікає задля додаткової виразності. Проте чудовими є й верлібри, зокрема з пронизливого своєю прозорістю простоти циклу “Ми з мамою”...

Фахівцям наступних поколінь, які досліджуватимуть феномен творчості Богдана Стельмаха, буде на чому зосередитися, розшифровуючи герменевтичну колористику його образів і фантазійну символіку рослин, тварин, птахів і комах та інших химерних прояв земного й позасвітнього бестіарію, що постають двоякими іпостасями віщого знаку та його декоративної еманації, як на гуцульських писанках, творячи міфічний всесвіт у просторі вірша. Так, усе це відверті поетизми. Як і правда те, що вони не в тренді, про що журиться сам автор:

“За літом останній сумний журавель од’ячав...

Сумний...

од’ячав...

Але змилуйтесь, як це не модно!..”

Але поетові, наділеному даром бачити світ в кольорах і тональностях, своє робить, наслухаючи органне звучання світу:

“Пишу свої книги: весна, вечори, солов’ї...

Крім цього хорали усякого іншого птаства;

Воно залітає, буває, у вірші мої,

Щебече і манить мене, сіромаху, AD ASTRA.”

Богдан Стельмах: "Чи чуєш, брате, як співає сад?"

Прочиняючи двері до робітні майстра, можемо також аналітичним оком побачити і його невтомний філологічний труд: так багата поезія Богдана Стельмаха на мовні виражальні засоби, що постає нічим іншим, як доказовою базою прикладів до енциклопедії художніх тропів. Та із усіх її стилістичних фігур — метафор, порівнянь, метонімій і синекдох, епітетів і оксиморонів, гіпербол і літот, алегорій і персоніфікацій, анафор і епіфор, перифразів, градацій, інверсій, риторичних окликів і питань тощо — чи не найкоштовнішими видаються алітерації й асонанси, якими виткано текстиль на шати самої Краси (нехай там хто які б поняття вкладав у це слово). Але автор — не кабінетний теоретик, він — живий практик, співець. Тож співає, як дихає, природно, не лізучи за словом у кишеню та не мудруючи над тим, що є хлібом для літературознавців, іно випробовує на слух пластичну здатність мови звучати істою музикою:

“Зерно зорі зійшло на небесі”

“Вже тріскотить вечірній космос

Сухою глицею зірок”

“Дванадцять зерен і віск, і срібло

І тихий посвист вечірнім серпнем”

“Колядували княжі корони”

“Як оси свищуть острі стріли”

“Вижинають в житі да й викошують”

“ Віджартували житія жертовні козаки”

“Неводоньки до водоньки, до води”

“Круто крекчуть крони кедрів,

На корі ясніє крига”

“Я стою, мов Гостомель, стою, мов Херсон”

“Чорні смерчі смерті”

“вужем в чуже”

“лискуча ліскова палиця”

“ Відшепелявить суміш шовковиста”

“Дніпром розпуки в Чорне море сліз”

“Запався порепаний перепел

в прах перетруєних піль”

“Залопотить зелений сад

Високо вивільга засвище”

“Осіла осінь мрякою густою”

“А третій перевертень прагне продати”

“Румовище храму у хаосі брил”

“Покаяльно клячить на коліні”

“Ковила ласкава ковалів лоскоче,

сивим скіфам сняться сороміцькі сни”

“Тягли воли додому пізню втому”

“Дотліло літо, спопеліло.

Який ослизлий серпня схил!”

“Осанна осені! Осанна!

Золотолисто сяє сад.

В саду усміхнена Оксана”

“І струни промінців, і промениста мерва”

“Скриньку серпня дорізьблює Косів”

“Напровесні, під проліскові зблиски”

“Метелик молиться на мальві —

Мохнатий монах махаон”

“В намисті слив синіє пізній сад”

“Оси сумної сиротливий скін”

“На листя опале сріблиста осіла роса”

“Перепелиноперий попіл поля”

“Мов срібна сталь стрімких стилетів”

“Роса нап’ється місячного соку”

“За дощем, за щемом, за плачем”

“І сірий смуток і сади безлисті”

“У смерековий присмерковий бір”

“І опахала папороті пахли

Початком прохолоди...”

“Оповістив траву, що скоро осінь”

“Феєрверками руж та рож”

“Повійку приплітаю повільно

у звій вінка

тебе увінчати”

“Луна відлунює луні”

“І квіти півоній, мов біло-рожева симфонія”

“Іржавіє широкий лист горіха”

“Молились молоденькі молодиці”

“Я тихо відчалю далі,

Мій відчаю, клятий госте”

“Вигасає осінь, як Опішня”

“Порожніють болота і плеса”

“Поки тісна нас не ковтне оселя”

І нарешті абсолютний елегійно музичний шедевр Верленового кшталту, а чи Антоничевого, чия антрацитна збірка “Пісня про незнищенність матерії” поряд із Лукашевими перекладами Лорки справила наприкінці 1960-х неабиякий вплив на формування смаку і творчої манери Богдана Стельмаха :

“Ось осінь оточили орди ос:

Спивають синій сік зі слив солодких

І золотий — зі спасівок сипких.

Осіннє сонце п’ють останні оси,

Щоб згодом ним зігріти сірі кубла

Під сволоками визимнілих клунь —

Над запашним і лоскітливим сіном...”

Поетичний доробок Богдана Стельмаха.

У музичну рахубу варто додати також не тільки вʼязанку авторських естрадних пісень, що прикрашають другий розділ збірки, а й чималий оберемок (73!) переспівів неаполітанських пісень, зокрема тих славнозвісних “Вернись в Сорренто”, Санта Лючія” та “О сестро сонця!”, у яких поет сягнув вершин поєднання смислового перекладу й звукописного із мелодією серенад. А все тому, що музикальність є імпліцитною питомою ціхою поезії Богдана Стельмаха.

Понад то розділ “На винограднику утіх” містить і “Японські строфи”, де сповнені запаморочливого еротизму п’ятирядкові поетичні мініятюри, які за кількістю складів відповідають формулі 5-7-5-7-7, постають ув очу читача драстичними до нестями зримими картинами, стилізованими під японську класичну образотворчість.

А вивершують усю збірку укладені із циклів “Жага кохання” й “Початок радісних пісень” не менш еротичні за далекосхідні, але філігранно відточені в іншій версифікаційній манері “Мотиви Давнього Єгипту”.

Заздрю майбутнім читачам елегантного золотого тому, яким іще належить відкрити для себе невимовну втіху звучання цієї чарівної музичної скриньки — самоцінної книжки, що сяє оправою і світиться мудрим змістом. А авторові бажаю: “Високої осені, Майстре! Бо коли озирнетеся на пройдений шлях, то побачите, що Петрос уже перейшли, а до Говерли вашої слави й визнання лишилося йно пів кроку!”