Олег Кіндій поєднує душпастирське життя з викладанням в Українському католицькому університеті. Паралельно він досліджує екологічно-богословські питання, які наразі в Україні тільки починають розвиватися. У розмові із Антоніною Чундак отець Олег пояснив, у чому духовна цінність турботи про Боже творіння, що робить Українська греко-католицька церква в напрямку збереження природи та які релігійні традиції допоможуть переінакшити споживацьке мислення.
– Моїм першим науковим зацікавленням була історія ранньої Церкви. Цій ділянці я присвятив свої докторські студії і досі вважаю це важливим етапом відродження і створення доброї наукової галузі. Однак давно помітив, що в сучасному вченні нашої Церкви замало уваги присвячено викликам сьогодення. Втім, найбільші таємниці Божі розкриваються там, де є Божий дотик з людськими проблемами.
Ми живемо в постіндустріальний час, де технології дуже розвинені, а техногенність завдає неймовірної шкоди для довкілля. Для себе ж я хотів з’ясувати: які в традиції Церкви є напрацьовані підходи до питання стосунків людини і природи. Якщо в Античності природа виступала як загрозливий для життя людини фактор і людина була слабкою перед природними стихіями, то тепер вони помінялись місцями: людина стала могутньою, а природа беззахисною. Коли я почав вивчати це питання, то зрозумів, що проблема стосунків виринає саме у цій площині і саме тепер Земля потребує захисту від людини. Дбаючи про природу, ми насправді продовжуємо турбуватися про слабких та відкинутих людей, оскільки бачимо, що занечищення природи впливає на здоров’я людей, підвищення смертності, ракові хвороби тощо. Я почав про це замислюватись і відкривати ділянку, яку називаємо екобогослов’ям.
За історію людства в нас траплялось чимало екологічних катастроф. Ще в античні часи виникала необхідність цілими народами переселятися з однієї землю на іншу через те, що люди безвідповідально поводились із природою, виснажували її своєю діяльністю. Коли населення нашої планети сягнуло великих розмірів, уже не стало куди переселятись та куди розширюватись.
У 60-х роках була відома теорія Ґайя, за якою Земля сама собі зможе дати раду – боротися з забрудненням та очистити воду, повітря тощо. Цю думку спростували науковці, як тільки вона з’явилась, адже втручання людей в складну систему взаємозв’язків у світі природи, споживацький характер поведінки людей щодо природи настільки руйнівний, що його негайно потрібно міняти. Я не хочу бути фальшивим пророком майбутнього, але часто лунали і лунають припущення серед деяких богословів, що сім покарань, описані в книзі Одкровення, стосуються безпосередньо екологічної катастрофи. Я схильний сприймати принаймні цю частину книги Одкровення радше символічно, не прямо. Не думаю, що Земля остаточно припинить існування через екологічну кризу, але такий шанс є. Людина має вибір: або знищити саму себе, або навести порядок і жити довго й благословенно.
З християнської точки зору, є кілька варіантів кінця світу. Перший, апокаліптичний, притаманний багатьом протестантським церквам; він є у Біблії, де багато сказано про те, що світ закінчиться всепоглинаючим вогнем і катастрофами. Але це не єдина версія кінця світу. Друга, притаманна православним церквам, – світ закінчиться преображенням, переходом з однієї краси в іншу, з матеріальної у вищу. Я порівнюю ці два варіанти-екстреми зі смертю людини: вона може померти катастрофічно або відійти тихо, плавно перейти в інший світ. Це давня антична і середньовічна мудрість: пам’ятай про смерть – і краще зрозумієш, як бути щасливим. Треба вчитися дивитися у майбутнє – не лише на 10 чи навіть 100 років, а й у перспективу вічності. Екобогослов’я у цьому випадку є унікальною ділянкою для дослідження і рефлексії, через яку Бог може промовити до людини, допомогти їй навернутися, почати думати про вічне і зрозуміти, що майбутнє – не лише духовне. Наша тілесність покликана трансформуватись, перейти від смерті до воскресіння, а подібно до нашого тіла, весь світ має померти і воскреснути.
У царині екобогослов’я мене як дослідника найбільше переймають дві теми.
Перша – більше теоретична. Ідеться про ставлення до Землі, любов до неї та розуміння її як частинки себе, щоб збагнути: творіння має не інструментальну цінність, якою можна скористатись, а внутрішню, онтологічну цінність. Коли сучасна людина це добре усвідомить, вона буде зовсім інакше поводитись. Різні економічні підходи нам про це нагадують, але в реальному житті все виходить інше. До прикладу, цілі сталого розвитку ООН включають системний розвиток, а це і про регенерування ресурсів Землі: посприяти, щоб планета отримала змогу відновлювати свої запаси. Вона вичерпується настільки швидко, що дані різних досліджень показують: ми споживаємо харчі своїх дітей. Зрештою, Земля цінна не тільки тому, що ми можемо її використати, а й своєю красою, звуками та формами – це одна з основ християнської думки.
Друга тема стосується давньої традиції аскези, яка може стати сильною противагою сучасного споживацтва. Але цю аскезу слід розуміти не як самобичування чи відмову від чогось потрібного людині, а як збалансований спосіб життя, тобто споживання добра землі настільки, наскільки людині потрібно. Переважно людина споживає більше, ніж їй потрібно. Окрім раціонального, що базується на тверезій оцінці своїх потреб, таке рішення є внутрішньо духовним. Треба зважати, що, споживаючи плоди, ми маємо давати яблуні встигнути відновитися.
Християнська догматика завжди відстоювала високу цінність сотвореного світу. Давній богослов Єфрем Сирійський колись висловив думку: коли Бог творив світ, він дивився у дзеркало. Це означає, що увесь світ є відображенням Бога. В Євангелії від Йованна сказано: «Так Бог полюбив світ, що Сина свого єдинородного віддав». Ми думаємо, що йдеться про людину, заради якої Він прийшов, воплотився, пройшов через смерть і воскресіння. Але основна суть така: Бог полюбив світ, ціле створіння, не тільки людину, а й землю і воду, і всі планети та всесвіт.
Різні церкви мають свої підходи до ставлення до природи. Наприклад, серед окремих протестантських церков домінує погляд на світ як інструмент, що сотворений лише для користі людини. Здебільшого у католицькій церкві до 70-80 років минулого століття такий погляд також домінував. При цьому цікаво, що з 60-х років лідером вивчення екопитань була Грецька православна церква. Вселенський патріарх Вартоломей дуже голосно заявляв про необхідність відповідних студій, спонсорував кораблі по Середземномор’ю, на які запрошував богословів, науковців-екологів, політиків, щоб ті протягом кількох тижнів, майже не сходячи на берег, роздумували про порятунок світу.
Коли розвивалась так звана католицька соціальна доктрина, в її центрі була людина, а природа залишалась 6-7 питанням. Своєрідне екологічне навернення церкви відбулось, коли Папа Франциск видав свою енцикліку "Laudato Si’". До цього такі питання були маргіналізовані. Католицька церква усе надолужує, нарощуючи добру динаміку змін.
У своїх лекціях студентам я не раз говорив, що першим екобогословом на наших українських землях слід вважати Андрея Шептицького, який закуповував ліси і забезпечував нагляд за їхнім використанням, зберігаючи таким чином цілі території від економічного споживання. У той час українські Карпати інтенсивно використовували австрійські меблеві компанії. Прикладом еко-ініціатив Шептицького є заповідник Розточчя – земля з унікальною флорою та фауною. Зважаючи на те, що таку практику закупівлі лісів заради їхнього збереження здійснювали вже в 19 столітті, мусимо повертатися до цих ініціатив, підсилювати їх та загострювати увагу на цій проблематиці, паралельно переймаючи досвід колег за кордоном.
В Україні ми зараз маємо неймовірний потенціал, але перебуваємо тільки на початковій стадії його реалізації. Суспільство має зацікавлення до цієї проблематики, і Церква, з її авторитетом на західних територіях, вживає відповідних заходів. До прикладу, коли запрошує людей не використовувати пластикові вінки. На сьогоднішній день плідно працює Екобюро УГКЦ, яке збирає власну бібліотеку відповідної літератури, пропонує долучитись до екорелігійної хресної дороги, співпрацює з потужними західноєвропейськими центрами, сама є ініціатором добрих природозберігальних проєктів. Крім того, екобюро має референта в кожній єпархії, який моніторить питання захисту природи і доносить до людей інформацію, заохочує до відповідної поведінки, стає каналом та рентранслятором ідей. На початку вересня молимось за збереження Божого творіння – це свого часу запровадив Любомир Гузар, назвавши цей день Днем Землі.
Я певен, що люди в нас давно дозріли до потреби екологічного способу життя, і вірю в те, що локальна громада, наділена самоповагою, талантом, розумом і фінансовими ресурсами, здатна все вирішувати самостійно. Я не вірю, що держава повинна опікуватись усім сама чи що це питання одної чи двох політичних партій. Часом буває, що рішення різних громад відрізняються – це теж добре, адже головне, аби вони були ефективні.
Підготувала Антоніна Чундак
24.10.2019