На Франкову труну, сповиту козацькою китайкою, належало було покласти біля золотої ліри й лаврового вінка — блискучий меч, бо Франко був не тільки великий поет, володар людського серця, але й борець за правду й свободу, борець за вселюдські ідеали...
Девіз Франка був: "Життя — це вічна боротьба!" І він боровся через ціле життя своє з ворогами світла, поступу та свободи. На фалянґи ворогів він кидався, немов ранений лев, рубав мечем на право й ліво, промощував дорогу й провадив за собою лєґіони смілих войовників. Хоча густі стріли осипували його, хоча кров соктіла з його ран, він з рук не випускав меча; він з гордим чолом, з відкритим шоломом, з козацьким завзяттям, з горячим серцем молодця, вперед ішов невтомно, инших до бою загрівав і співав гучну пісню побіди.
За народнього героя, за борця за правду й свободу почитає Івана Франка й наше галицьке селянство. Воно з подивом глядить на нього, як на другого Шевченка, як на свого пророка й апостола і зі слезою радости в очах хилить перед ним чола, поорані журбою.
По при ту велику пошану Франко не був [...] в очах галицького селянства; він був їхнім оборонцем, приятелем, — рідним братом. Франко з крови і кости селянин. Він не скривав свого походження, противно, гордився ним. Світло здобув він собі не коштом ласки польського маґната, як уже над його труною злобно набрехав один вшехполяк*), лише коштом хлопських мозолів та кровавого хлопського поту, коштом власної надлюдської праці та енерґії. Він тямив це добре й уважав не тілько потребою серця, але й простим обовязком сплатити довг, затягнений у селянства. І він сплатив цей довг з лихварським процентом. І ніколи не жалував своїх заходів та трудів для селян, бо вірив, що наша ліпша будуччина у простім народі і що праця, серцем присвячена простому народови, ніколи не піде на марне.
Франко, немов сторожевий журавель, стояв чуйно на сторожі хлопських інтересів. Хто бив хлопа, цей бив і Франка. Терпів хлоп, терпів і Франко. Франко свої груди наставляв в обороні селян і боронив їх, як орел, що захищає від загину молодих орлят. Франка водили жандарми під баґнетами, Франко сидів по тюрмах, Франко жертвував своєю карієрою, і ніяка сила не зуміла погасити в нім любови до селянина.
Ця любов знайшла собі русло в багатьох творах, статтях та розвідках Франка. В своїх творах розкривав наш поет оком обсерватора та психольоґа хлопську душу, зображував її прояви майстерно та з вирозумілістю безсторонного суддї малював гірку обстановку галицького селянського життя і вчив нас відноситися до селянина гуманно, в любовю. В статтях та розвідках показував він ропячіся рани нашого селянства й давав ліки на їх загоєння. Одночасно вчив він селян у своїх писаннях захоплюватися вселюдськими ідеалами та загрівав до здобуття їх.
Світла, як найбільше світла, бажав поет дати селянам. Як знавець хлопської душі він розумів добре, що на неї найбільший вплив має живе слово, і тому пішов він у село, особисто, пропаґувати свої задушевні ідеї, будити галицьке селянство з глубокого сну.
Майже нема закутка в східній Галичині, в якім не промовлявби Франко з публичної трибуни. І не демаґоґія, не ворохобня селян до бунту, були на душі в нашого поета, він ішов у село сповнити святий горожанський обовязок, учив селян боротися за свої права, ніс світло селянам. Девіз: "Чиста справа потребує чистих способів" — горів золотими буквами на прапорі Франка.
На трибуну виходив Франко без афектації, повільною ходою, майже несміло. Він окидав публіку синьо-сталевими очима й говорив рівним, спокійним голосом, без ораторських ефектів і жестикуляції; промовляв, хочби й до найбільшого здвигу народу, так, якби оповідав щось інтересне в кружку сімї або добрих приятелів. Від часу до часу очі блищали в нього тихими огниками, на високім, яснім чолі виступали морщинки, обличчя скрашувала легка усмішка. А з уст плили й плили слова, націховані глибокою мудрістю, залізною, переконуючою льоґікою, гумором і колючою іронією. З початку царила довкола бесідника тишина; згодом хвилі народу оживлялися, рухалися, немов золотисті колоси від подуву вітру, — давалися чути: голосні притакування, щирий сміх, гнів і грімкі оплески. Франко вмів трафити до селянського серця. Він розумів селянина й селянин розумів його. Дісонансів не було між ними.
Кипуча діяльність Франка на селі проявляється около 1890 року й треває менше більше до 1897 року, включно. Почин до тої діяльности дала нашому поетови боротьба, яка розгорілася між народовцями й сторонниками Михайла Драгоманова, т. зв. радикалами, на тлі польсько-української угоди, що знайшла свій вираз у політичнім credo Романчука, проголошенім 25 листопада 1890 року. Радикали повели тоді гостру критику проти союза народовців з урядом та польською шляхтою, "уміреного лібералізму", замаркованої Романчуком "вірности для греко-католицької церкви" та вузкого націоналізму ("народні святощі") і пропаґували зі свого боку: самостійну хлопську орґанізацію, антиклєрикальний курс і соціяльні та економічні постуляти. Ради здобуття собі симпатій для своїх кличів і піддержки їх народніми масами, радикали, а за ними й народовці, пішли в село, розвинули там партійну аґітацію й занялися орґанізацією селянства. А одним із найбільше блискучих аґітаторів радикальної пapтiї та орґанізаторів галицького села, являється саме — Іван Франко.
*) "Gazeta Polska", Moskwa, 1916, Nr. 140.
(Продоження буде.)
[Вперед! 23.10.1919]
(Докінчення.)
Живе слово видає незабаром бажані овочі. Досі сіра, пасивна маса робиться активною, орґанізується, набирається просвіти й бореться за національні права.
Під ту пору, коли та маса стоїть уже, так сказати б на своїх власних, кріпких ногах, — надходять вибори до парляменту. Раніше антипатичні селяне тепер підносять свої голови гордо, радять на вічах і ставлять своїх кандидатів. Такої зухвалости з боку "рoсzciwych" селян не сподівалися ні ґр. Казимір Бадені, тодішний галицький намісник, ні польська шляхта. Ґр. Бадені скипів лютим гнівом і урадив з польською шляхтою залізним кулаком задавити народню волю та спинити народній рух. Старости дістали відповідні інструкції, військо та жандармерію поставлено до їх розпорядимости. Вибори розпочалися у марті 1897 року й Бадені пустив у рух свою пекольну машину. Яку ролю відіграв залізний кулак ґр. Бадені і як боролися хлопи за свої права, ярким доказом — хлопські жертви: карабінові кулі вбили тоді десятьох людей, баґнети поранили трицять людей, посаджено в тюрму поверх 900 людей. Здавалося, що залізний кулак зітре на порох народню масу, але не стало йому на те сили: він не встиг навіть задавити народньої волі й не був у силі спинити народнього руху. Селяне поставили на своїй і вибрали кількох своїх независимих послів, народній рух не тільки, що не припинився, але ще більше розгорівся, поширився й поглубився.
В 1897 році висунули були селяне на чоло й кандидатуру свого вожда — Франка. Селяне пішли лавою, й віддали на ньогo голоси. [...] і з парламентарної трибуни метати отрутні стріли на нього, його адміністрацію й польську шляхту? Цего було-б уже за багато і власти рішучо не могли допустити до такого "скандалу". Не помогло насильство, не помогла виборча штука й на місце Франка зістав вибраний послом вправді не поляк, але все-ж таки "угодовець". Бадені тріюмфував. Та одної пімсти було йому за мало, він побоявся, щоб Франко не сіяв герезії на університеті й запер йому дорогу до катедри приватного доцента української літератури.
В добавок лиха накинулася на нашого поета рівночасно майже ціла Польща за статтю "Поет зради" і він втратив заробіток у польських ґазетах та журналах. У тім критичнім для Франка часі проф. Михайло Грушевський, який прогнав з "Наукового Товариства ім. Шевченка" політику, поставив українську науку на твердий ґрунт і зорґанізував наукову та літературну роботу, — запрошує його до співробітництва у згаданім Товаристві і Франко від 1898 року приносить в жертву своє золоте серце та свій великий розум — українській науці та літературі, не покидаючи при тім ролі борця за вселюдські ідеали.
Від 1898 року не чути, що правда, Франка на селі, але проте його популярність між галицьким народом не паде, противно росте. Як не аґітували проти нею клєрикальні елєменти (називали на вічах жидом, антихристом, безбожником і т. д.), на ніщо здалась їх аґітація, вони не в силі були зірвати з його голови вінка, який власними руками сплів йому народ. Селяне добре розуміли, що зробив для них Франко і знали за що мають почитати його. Вони не тільки на ювилейних празниках віддавали йому глибокий поклін, але, коли б тільки не появився він селі, вони все витали його з великою пошаною, теплими словами, цвітами й деклямацією його творів.
З творів Франка мають найбільшу популярність на селі "Захар Беркут", "Лис Микита", "Панські жарти" та книжечка про панщину (вид. "Просвіти"). "Захар Беркут" учить наше селянство патріотизму, "Лис Микита" вчить його політичної мудрости, а "Панські жарти" й згадана книжечка вчать його цінити свободу. В останніх часах робилися заходи, щоб поширити на селі "Мойсея". Цей твір одначе показався селянам трудним для зрозуміння. Коли видасться "Мойсея" з приступним, у популярній формі написаним коментарем, тоді радо будуть йогом читати. З пісень Франка пісня "Не пора" співається на рівні з національним гимном "Ще не вмерла". Є надія, що небавом і инші твори Франка будуть переходити з рук до рук нашого селянства.
Які прикмети Франка найбільше ціняться селянами, свідчать три анекдоти, що ходять по селах. Ми репродукуємо їх так, як вони збереглись у нашій памяти.
Якось раз — оповідають — Франко мав якесь діло до священика. Замісь просто до кімнати, він зайшов у кухню. Слуги не знали Франка, казали йому, що священик занятий і веліли підождати. Франко сів на лавку і чекав. Одна з дівчат окинула оком поета, побачила на нім невибагливу одежу, і відізвалася до него: "Добрий чоловіче, не дармовали-б, сідайте з нами та помагайте теребити бульбу!" Франко не надумувався довго, присівся до служби, тай завівши з нею веселу гутірку, зробив так, як веліла дівчина. Саме, коли поет кинув обібрану з лушпини картоплю до миски і брався до другої, надійшов священик. "Що ви робите?.. — питає поета засоромлений отець духовний, — як же ж можна?... чому не зайшли просто до мене?"
"Ну, щож, — відповідає спокійно поет. — Мені не сталось нічого злого, не дармував, помагав готовити картоплю на вечерю..." І задоволений пішов з священиком попід руки в світлицю. Другий анекдот говорить про те, як один староста намовляв Франка, щоби той перестав аґітувати, взявся до більше користної праці, а буде мати такий золотий ковнір, як він. На те засміявся іронічно поет і відповів йому: "У вас золотий ковнір, а в мене золоте серце і мені більше не треба!..." Третий анекдот відноситься до риґороза Франка на доктора слявістики. Коли Франко здавав іспит на вченого у Відні, — так оповідав один мужик иншим, — то прийшов на той екзамен сам цісар. Цісар, мудрці і Франко позасідали за зелений стіл і мудрці стали завдавати Франкови питання, що знали найтрудніщі. Він відповідав їм розумно, не надумуючись. Тоді опустили мудрці голови й були в клопоті яке ще завдати йому питання, на яке поет не вмівби відповісти. Цісар зрозумів про що йде річ і сказав: "А тепер, Франко, сідай на те місце, де професори, а вони нехай сідають на твоє місце і ти завдавай їм питання!" Сталося так, як хотів цісар. Франко завдав одно, друге, третє питання, а Німці де-де не втнуть ні одного, тільки отворили губи. Тоді Цісар засміявся, похвалив Франка й дав йому золотий перстень з великим бриліянтом.
З наведених анекдотів виходить, що галицьке село підкреслило у Франковім характері: простоту, непохитність духа, золоте серце і великий розум. Характеристика, як бачимо, нелегка й трафна, і нам прийшлось сказати не мало слів для доповнення її.
Коли найкращим мірилом слави поета, його популярність на селі, то Іван Франко, як такий, що здобув її за життя, запевнив собі безсмертну славу в українськім народі і буде "панувати, поки живуть люде" і буде жити в українській памяти "поки сонце з неба сяє".
[Вперед! 24.10.1919]
24.10.1919