Сафарлі Е. Дім, де жевріє світло / Ельчін Сафарлі; перекл. Алла Долгая. – К. : Форс Україна, 2019. – 288 с.
Коли враження від 26-го Форуму видавців ще надихають, але вже поволі вивітрюються, варто відтворити цей спогад-емоцію: у напівтемряві Першого театру хтось усміхається сцені, хтось ховає сльози, хтось затримує дихання, щоби почути трохи більше, ніж сказано. Переповнений зал аплодує йому голосно і щиро…
Сучасний азербайджанський письменник і журналіст Ельчін Сафарлі, один із почесних гостей цьогорічного Форуму, уже досить давно здобув популярність у багатьох країнах. Упродовж останніх років він знайомить читачів з культурою, традиціями і побутом Сходу, вибудовуючи романтичні сюжети, описуючи карколомні переплетіння людських доль.
До Львова Ельчін Сафарлі приїхав презентувати новий роман «Дім, де жевріє світло» (український переклад – видавництво «BookChef»). Додам, що уже два його романи побачили світ українською: «Про море мені розкажи» (2017) і «Чекай удома, коли повернуся» (2018). Обидві ці книжки переклав Євген Плясецький.
Чи не кожна історія потребує свого прологу. «Зустріч із душевним письменником Сходу» (як було анонсовано у програмі) неможлива, мабуть, без любові до самого Сходу, без відчуття наближення до цього унікального соціокультурного простору. Автор народився в Баку, живе в Стамбулі, багато подорожує, – так стиль його письма увібрав у себе ландшафтну й ментальну розмаїтість, синтезував культурні поля Азії й Європи, збагатився елементами різнорідних світоглядів і світовідчуттів. Такий «мультикультуралізм письма» не є деструктивним, адже має у собі рухоме ядро творчості – укоріненість у рідній звичаєвості, у традиціях, з яких виріс письменник Сафарлі.
Дебютував він 2008 року романом «Солодка сіль Босфору»: події відбуваються у Туреччині, молодий і дещо наївний герой прагне знайти кохання у загадковому Стамбулі. Вжитий оксиморон у назві твору чи не найточніше передає всю подвійність цих почуттів – часто духовно складних і печально нерозділених, цілковито незбагненних, наче одночасне смакування солі і цукру. Публіка успішно прийняла цей роман, що заохотило журналіста-письменника порадувати читачів новими книжками, найвідоміші серед них: «Мені тебе обіцяли» (2010), «Нема спогадів без тебе» (2010), «Легенди Босфору» (2012), «Якщо би ти знав» (2012), «Я хочу додому» (2015) та ін. Ці та інші повісті й романи у російському перекладі були у вільному доступі на багатьох бук-сайтах, що дозволило шанувальницям письменника підписувати власні фото у соцмережах красивими і щемкими цитатами з творів Ельчіна Сафарлі.
Пригадую, із яким захопленням дочитувала «Мені тебе обіцяли», як співпереживала героям, як іноді ловила себе на думці, що чоловік не може так писати, так глибоко зазирати у лабіринти жіночої психіки, так докладно розповідати про те, що відчуває жінка в певні моменти свого інтимного життя.
Роман «Нема спогадів без тебе» відкрив мені секрет того, що делікатність і витонченість речень, імпульсивність окремих абзаців, впевненість слів у фразах – свідчать про майстерність автора, не відстороненість, а навпаки – зближення зі світом читача. Тут хочеться згадати ще й оповідання «На розі її круглого будинку» (2009), що ніби й має усі ознаки lovestory, та є радше любов’ю-як-історією, яку читач(ка) може і має переживати, як щось абсолютно нескінченне.
У багатьох творах Ельчін Сафарлі використовує гендерну наративну гру – він-чоловік розповідає (себе) як вона-жінка. Ба більше, розповідає так, що навіть до найменших дрібниць ти починаєш вірити у все сказане і відчуте. І тільки обкладинка переконує – «ага, попалася! Це написав чоловік!». Не кожному, навіть дуже яскравому й талановитому авторові, вдається написати так, щоби його «жіноч(н)ості» повірили, як довіряли флоберівському зізнанню «Мадам Боварі – це я!».
У презентованому романі «Дім, де жевріє світло» розповідь веде якраз героїня Ані, жінка на схилку літ, але з юною трепетною душею. До слова, цю книжку письменник присвятив своїй бабусі Ганні Павлівні, згадуючи радісні миті свого дитинства, бо ж «є таке щастя: ти і твоє життя. Це не повториться».
Життя Ані «протікає» (метафора текучості наповнює собою увесь текст: тут течуть дні, роки, спогади, вода, навіть зварений джем Ані теж виливається-витікає в банки) в маленькому французькому містечку на морському узбережжі. «Усередині мене завжди існував незримий простір – кімната з краєвидом на море, куди я поверталася до себе» (с.20) – саме у цій кімнаті Ані береться до дескрипції свого життя через епістолярій (тут оприсутнюється Вулфівська ідея-фікс «власної кімнати» (для) письма).
Жінка у свої сімдесят два роки починає епістолярний діалог з умовно-існуючою адресаткою – дівчинкою Флорою, яку називає своєю далекою онучкою. «Флоро, я приїхала до міста біля моря […] Я тут. У домі з великим вікном. Сиджу біля нього, споглядаю воду, пишу тобі. Довго шукала місце, де почну писати тобі листи. Одного разу вони опиняться в тебе, сподіваюся, ти прочитаєш їх і піднімеш келих. «A la vie!» (с.9).
Ані звикла до спогадів, у вільні хвилини жінка згадує всі складнощі свого життя, всі радощі, яких теж було чимало, тому вона обирає зараз – «спостерігати за морем, писати листи й варити джеми» (с.19), адже усе «найвагоміше – завжди тихе, неспішне» (с.24). Звісно, трохи божевільна затія – кинути звичний спосіб життя, вирушити в мандри, але «якщо незатишно, боляче, треба зірватися з насидженого місця, вибігти на берег і пірнути в океан. Єдина умова – любов. Усе решта – відмовки» (с.29).
Ані розповідає Флорі про любов, як про щось надто просте у своїй великості, це як «почута молитва, в якій немає слів, лише море» (с.35). Легкими рухами олівця Ані малює любовні силуети минулого: чоловік Франк, від якого пішла, коли дочці Сарі виповнилося шістнадцять, нове кохання Борис, завдяки якому пізнала, що любов – це «бути в долонях Бога» (с.35). І чи хтось зрозуміє їх (?!) – це бентежне море і цю «жінку-художницю, яка завмерла перед акварельним аркушем – вона ось-ось зробить сімнадцятий начерк, сподіваючись, що бажаний образ не вислизне. Я переймаюся за неї, але не заважатиму, це її історія» (с.111).
Дилема вибору між порятунком цілісності родини і справжністю почуттів до Бориса перевернула її звичне життя. Бо «комусь зручніше мучитися там, де немає любові, аніж ставати щасливою там, куди кличе серце» (с.62), бо «коли ти зустрінеш і пізнаєш себе, то зустрінеш і пізнаєш того, з ким захочеш заспівати улюблених пісень і заварити не одне горнятко кави» (с. 106). Бо любов – це не завдання, яке треба виконати заради якоїсь чужої оцінки. За переконанням Ані, любов – це готувати теплі джеми, щоби зігріти чийсь ранок, це залишати світло в домі, коли навколо пітьма, це бути поруч з ним дитиною і вірити в дива, це ритм улюбленого танцю, в якому «свобода, почуття нескінченності, сміливість в обіймах, відкрите серце…» (с. 193). А ще любов – це знати, що «десь там, над хмарами, хтось і тебе, і мене дуже любить, якщо допоміг нам зустрітися» (с.198). Бо ж направду, «Флоро, так важливо знайти «своїх». Тих, з якими створюватимеш незліченну кількість сузір’їв у своєму космосі» (с.93).
Ельчін Сафарлі вустами своєї героїні Ані рекомендує: «слухай серце, у ньому мапи головних маршрутів» (с.59), «рухайся зі звичної гавані до нових берегів. До них ти припливеш уже іншою людиною» (с.81). До речі, проблеми інакшости доволі активно прописані в цьому романі: пошук інакшого, осягнення себе через ін(ак)шого, образи інакших – сирота Галім з дитячого будинку та гомосексуальний син подруги Ані Неллі. Тому це також про прийняття, про «дозволь людям бути собою, а не тобою» (с.121).
Кожен день Ані – в очікуванні. Сподіваючись, що Сара пробачить їй і таки приїде. А разом з нею – маленька-доросла Флора – «я так упевнено називаю тебе Флорою, немов була на твоїх хрестинах. Мені чомусь здається, що тебе звуть саме так» (с.221). Кожен день Ані – це спогад про втрату, про «неможливість зустрічі з тим, кому зробив боляче» (34). Адже біль – «скрізь однаковий. І біля моря, і біля багатоповерхівки. І в тридцять, і в сімдесят п’ять» (с.66).
Чи зустрінуться ці жінки? Чи зуміють вибачити і вибачитися за втрачені роки? Чи Сара дозволить матері знову бути поруч? Чи юна (не)Флора зрадіє «загубленій» бабусі Ані? Ми ж самі вибираємо, як каже автор, «куди рухатися – до любові чи страху» (с. 247). І всі ці листи, написані тремтячою рукою бабусі Ані – чи не єдиний доказ того, що письмо – чи не єдине можливе позачасове наближення до тих, які не з нами: «Бути з тобою. Хай не фізично, але хоча б так, крізь чорнило, папір і щось невидиме, що між рядків» (с. 102).
… Це добра книжка для осіннього читання і споглядання Світу. Книга, яка «допоможе знайти дорогу додому. Туди, де тепло, спокійно, пахне смачним і легко мріяти про море, якщо раптом воно не за вікном» (с.129). Книжка, що вчить l’art de vivre – «отримувати задоволення щодня від кожної дрібниці» (с.43).
Тут можна знайти рецепти улюблених смаколиків (джемів, печива, духмяних напоїв – і всі вони з нотками екзотичних східних спецій і приправ), тут варто шукати рецепти любові до життя на кожен день. Тут звучать голоси рідних людей і атмосферна французька музика, яка творить неповторний аудіообразний малюнок твору: «Quand on sera deux» Джо Дассен, «Paris en colère» Мірей Матьє, «La vie en rose» і «Padam, padam» Едіт Піаф, «La bicyclette» Ів Монтан, «Tombe la neige» Сальваторе Адамо...
Якщо вам бентежно цієї пори і ви шукаєте трохи світла у кінці осінніх жовтнево-листопадових вечорів-тунелів, то читайте Сафарлі. Тут відчинені навстіж вікна – у море і в людські душі. Бабуся Ані теж вас запрошує: «Приїздіть мерщій. Адреса на конверті. Правий берег, будинок із великим вікном, де жевріє світло» (с.174).
18.10.2019