«Ми успадковуємо жіночі тіла і можливість щось змінити»: розмова зі словацькою поеткою Ольгою Глуштіковою
За кілька останніх десятиліть у словацькій літературі (так само, як і в українській) з’явилося чимало жіночих постатей, творчість яких не лише заслуговує уваги завдяки оригінальній стилістиці та самобутній поетиці, а й стає справжнім соціокультурним маніфестом жіночих одкровень. Поезія для багатьох авторок слугує делікатним зазиранням у власну інтимність, можливістю пізнання своєї тілесності й чуттєвості, способом осмислити свою жіночу екзистенцію у новому ХХІ столітті.
Серед розмаїття ідейних пошуків і письменницьких репрезентацій у сучасній словацькій літературі своєю автентичністю, укоріненістю в символіку традицій, ґрунт пам’яті, колективну історію та родинний міф вирізняється творчість Ольги Глуштікової (Oľga Gluštíková, нар. 1987). Поетка, публіцистка, журналістка, медійниця, народжена на півночі Словаччини, нині живе і працює у Братиславі. Авторка трьох поетичних збірок: «Схована у деревах» (2013), «Атлас біологічних жінок» (2017), «Північні міфи» (2024).
У недавній розмові з Ольгою ми обговорили регіональну специфіку її творчості, жіночі теми в літературі, вічні стереотипи й упередження, пов’язані з жінками, і таємниці дівочої шафи.
— Чи пам’ятаєш, коли саме почала писати?
— На уроці фізичного виховання. Мені було 11 років, я росла хворобливою дитиною, і лікар заборонив мені фізичні навантаження. Весь клас займався в коридорі, бо в школі тоді не було спортзалу. Я сиділа на лавці, сумно спостерігаючи за дітьми, які бігали, стрибали. З папером і ручкою в руках я створила тоді свій перший римований текст. Навіть не уявляєш, який він був жахливий і недосконалий...
— Ти народилася в оравському регіоні, росла серед гірських пейзажів півночі, серед традицій того краю, звичаїв і ритуалів горян. Твоя збірка «Північні міфи» оповідає про специфіку такого життя, його правила, таємниці. Чому тобі важливо розповісти про цей «інакший», периферійний вимір побутування, далекий від благ цивілізації, від урбаністичного впорядкованого життя?
— Сьогодні у словацькому селі старий світ стикається з новим, традиції — з прогресом. Життя на «краю світу», у «голодній долині» (так зазвичай кажуть про регіон Орава у Словаччині) навчило нас, що для кращого майбутнього мусимо виїжджати або починати з нуля. Що все ми маємо придумати самі, побудувати своїми руками. Маємо бути впертими, наполегливими і не здаватися. «Північні міфи» — це книга про виживання. Про те, як людей руйнує сувора природа, суспільні устрої, століттями культивовані звичаї, про те, як люди руйнують один одного або навіть самих себе. Це книга про дикість. А також про глибокий взаємозв'язок усього з усім. Саме тому я написала цю книжку в дусі міфічного реалізму, додавши важким темам трохи магії.
— Цю книжку можна назвати частково автобіографічною… Тут є твої досвіди, твої дитячі і підліткові спостереження, прозріння…
— Я намагалася дбати про документальність, зберегти в текстах той спосіб життя, той час, який зникав на моїх очах. Цілі покоління наших предків на півночі Словаччини страждали від суворого, холодного клімату, алкоголізму, родових травм, були змушені емігрувати в пошуках роботи і кращого життя. Глобалізація, глобальне потепління, індустріалізація, нові технології та інтернет змінили у віддаленому регіоні те, що мої предки марно намагалися змінити сотні років. Ці зміни відбулися надто швидко. Покоління моїх бабусь було першим, котре мало в будинку унітаз зі змивом, радіо, а згодом і телевізор. Наприклад, бабуся Марія (1944 року народження) сьогодні користується інтернетом, спілкується через онлайн-додаток, має вдома електровелосипед і міркує про придбання теплового насоса. І це тоді, коли штучний інтелект входить у наше життя. Тим часом у регіоні теплішає, зими вже не такі суворі, як колись. Багато з нас працює дистанційно завдяки інтернету, або ж ми виїхали, але все одно зміцнюємо економічно свій регіон. Алкоголізм у сім'ях відійшов на другий план, поширилися наркотики. З'явилися нові можливості працевлаштування. Однак втрачається genius loci нашого регіону.
— Ти писала не просто про регіон і його колорит, ти писала про архаїчний пласт культурних відмінностей, мовних, світоглядних…
— Після пандемії коронавірусу ми почали шукати цінності. Кризи, які настали згодом, змусили нас замислитися над тим, хто ми є. Відповіддю не має бути ані консерватизм, ані націоналізм, ані героїзація минулого. Відповіддю має бути прагнення протистояти (використовуючи здоровий глузд і найсучасніші засоби) всьому, що нас спіткало. Важливо знати своє походження, своє минуле, але ставитися до них критично, виходити за їх межі, приймаючи виклики сучасності.
— І в «Північних міфах», і в попередніх твоїх книжках одним із центральних образів є фігура предкині, бабуні, всевідаючої жінки, що береже минуле, береже пам'ять, стоїть на сторожі історії, наративу… Ми звикли згадувати предків у множині, тобто чоловіків і жінок роду, а в тебе цей жіночий образ наче функціонує автономно й незалежно…
— Згадані жінки діляться з нами своїм досвідом. Вони звертаються до нас і передають нам свої послання. Вони спостерігають за чоловічим світом і намагаються його описати й означити. Ці героїні є міфічними, а їхні вчинки — гіперболізованими.
— Ти пишеш про територію, яку контролює жінка, і ця територія насправді масштабна, вона не замикається (як нас вчила патріархальна культура) сферою кухні, спальні і т.д. Твої жінки охороняють ландшафт (гори, ліси, болота), впорядковують дім (свою оселю, своє село, регіон), пильнують простір ідентичності, родової пам’яті, слідкують за дотриманням і неперервністю ритуалу…
— Вони намагаються жити з краєм, який забирає у них більше, ніж дає, який пожирає їх заживо. З минулим, що означає смерть і страждання. Вони варять вовчі серця, бульйон з павуків... Вони народилися в гнилі, в долині, що є туманною і слизькою. Вони конфліктують зі своєю ідентичністю, яка є більш чоловічою, ніж жіночою. Вони вбивають курей голими руками, рубають дрова для багаття. Їхні роти наповнені камінням. Вони є частиною території, однак, думаю, що вони не захищають свій край, а захищаються від нього, і їх взаємний симбіоз є крихким. Вони описують своїх предків й ідентичність з певною часткою болю чи міфів, позаяк розуміють, що щось не було і не є гаразд. Водночас вони досліджують традиції й бояться їх. Запитують себе, що станеться тоді, коли вони не дотримаються звичаїв. Намагаються зробити крок туди, куди їхні попередниці не наважилися йти.
—Що могли б успадкувати ми, жінки третього тисячоліття, від цих предкинь, від цих абсолютно природних, справжніх, прадавніх і премудрих жінок?
— Завдяки книжці німецького письменника Юргена Торвальда під назвою «Гінекологи» (в якій він у формі репортажу описує історію гінекології), я дізналася, що основи людського прогресу, особливо в медицині, завжди створюються тисячами жертв. Ми успадковуємо знання: науку, винаходи, ліки, технології, інфраструктуру, — все це ми, як люди, продовжуємо вдосконалювати для майбутніх поколінь. Прогрес тягнеться як нитка з минулого в майбутнє і перевищує нас усіх. Ми успадковуємо жіночі тіла і можливість щось змінити, поліпшити. Що не змінюється, так це саме людські тіла (спосіб, як ми розвиваємося, ростемо, дозріваємо, старіємо і те, що колись помремо). Звичайно, ера біотехнологій вже розпочалася зі штучних суглобів, штучного серця, штучного запліднення тощо. Але чи змінилася людська сутність? Чи змінилася людська душа? Чи живемо ми щасливіше? Чи кохаємо інакше?
— Майже в кожному тексті ти торкаєшся символіки мови: мова-як-простір, мова-як-рудимент, мова укорінена в діалекти, мова-як-час і часи у мові, граматичні структури мови, що визначають структури буття. Звідки у тебе ця лінгвістичність поетичного світогляду, ця зацікавленість у мовній археології?
— Кожного разу я згадую цитату філософа Людвіга Вітгенштайна: «Межі моєї мови є межами мого світу». Природа — людина — мова, це три потужні рушії моєї поетики. Мене надихає ісландський письменник Сйон, який стверджує, що сама мова є більшою за автора. Мову можна розглядати як величезний штучний інтелект, який використовує людину для того, щоб зберегти себе. Тому письменник (за Сйоном) ніколи не має повного контролю над ситуацією. І я вірю, що мова, країна та природа впливають на людину саме таким чином. На практиці бачу це, наприклад, у віршах французького поета Ніколя Пескеса.
— В одному з творів міркуєш про материнство як про «дев’ятий діалект». Та «інша жіноча мова», про яку згадуєш у багатьох віршах, яка вона? Чим вона особлива, чим відрізняється від чоловічої мови?
— Це мова тіла, тілесності та природності. У центральноєвропейській поезії я часто відкриваю для себе твори авторок, які вирішили зняти табу з жіночності й материнства, писати про них без прикрас, автентично, документально.
— До речі, у післямові до твоєї дебютної збірки «Схована у деревах» (2013) Ян Петрік зазначив, що твоя поезія ближча жінкам, оскільки твої тексти передають увесь спектр дівочих і жіночих відчуттів. Чи погоджуєшся з цим? Чи взагалі можна так поділяти книжки: ті, що для читачів-чоловіків, і ті, що для жіночої аудиторії?
— Історія словацької літератури сповнена чоловіків-письменників. Словацькі поетеси та прозаїкині почали з'являтися порівняно пізно, аж у ХІХ столітті. Саме тому наш обов'язок — порушувати теми, про які досі мовчали. І це вже не тільки жіночі теми, тілесні та інтимні, а й політичні, моральні, що стосуються пригноблених народів чи меншин, теми, пов'язані з ЛГБТКІА+ тощо.
— У тебе є вірш з метафоричною назвою «Дівоча шафа». Що сховано у цій дівочій шафі? Якими речами з цієї «шафи» ми (як жінки, як жінки-поетки) можемо поділитися з іншими, а які маємо зберігати лише для себе?
— У ній ховається щось брудне, запліснявіле, смердюче, діряве, потворне і недосконале. Бо ж саме такі речі і теми є дійсно правдивими! Обожнюю естетику потворності, люблю нею ділитися. Вірю, що навіть обмін важкими, непривабливими та неприємними темами збагачує нас. А ще про шафи: моя друга бабуся була алкоголічкою, і коли у дитинстві я знайшла в її шафі маленьку пляшку, то думала, що в ній горілка. Вона була захована в шафі в коробці з панчохами та капроновими колготками. Я потайки зробила ковток з цієї пляшки і, ви не повірите, — це була свячена вода з костелу. Під час Великодня багато вірян набирають собі цієї води додому… Шафа приховує багато правди, багато таємниць, наш власний бруд і, зрештою, нашу чистоту.
— Героїні твоєї книжки «Атлас біологічних жінок» — жінки з різним сімейним і соціальним статусом, з різним досвідом. Ти свідомо вказуєш точний вік своїх персонажок. Адже з погляду фізіології вік є визначальним у житті жінки, напр. у контексті репродуктивної функції. Однак у сучасному світі вік — категорія досить умовна. Проти яких ще стереотипів виступають твої персонажки?
— Я завжди мріяла писати про диких жінок. Про жінок з грубим чоловічим голосом і величезними руками, як у лісорубів. Про тих, які не вагаються вчитися і працювати в традиційно чоловічих професіях. І колонізують космос. Про тих, які не бояться старості, ожиріння, не бояться бути природними, бути потворними.
— Одна з героїнь «Атласу біологічних жінок», — письменниця Єлена, їй 48. Вона багато працює, намагаючись якось балансувати між кар’єрою й особистим життям, книжками і дітьми. А потім вона ставить перед собою ключове питання, на яке я пропоную тобі спробувати відповісти: «про що будуть наступні книги? І що залишиться після книг?»
— Готую четверту поетичну книжку з робочою назвою «Прикмети, закляття, заклинання». Сучасними заклинаннями в ній будуть латинські назви з біології. Бо там, де колись панувала віра і народна магія, сьогодні стоїть наука і наукові знання. Не знаю, що залишиться у світі після нас, але добре шукати сенс усього у вічних горизонтах.
Розмовляла Роксолана Жаркова.
Фото з особистого архіву поетки.