Сон.

Було віче в справі, що саме захоплювала і ворушила уми населення. Простора саля була виповнена по береги. Серпнева духота і подражнений настрій витворили атмосферу, пересичену елєктрикою. Всі з напруженням дожидали чогось незвичайного; що хвилина, здавалося, вибухне буря, що розсадить салю, розірве будинок на кусні.

По довгих виводах референта промовляв цілий ряд бесідників. Один палкіще від другого зясовував грозячу небезпеку, перфідні змагання противників, ганебну наругу і упокорення, що мов меч Дамокля нависли над любою вітчиною. Серед публики оклики обурення вибухали все частіше, все голосніше. Дзвінок провідника віча звенів все більше нервово.

Нагло на підвисшення вийшла людина в робітничій одежі. Молоде, трохи приблідле лице, поважний, майже строгий вираз. Великими, глибоко осадженими, задумчивими очима окинув схвильовану публику, руки схрестив на грудях, дожидаючи аж гамір стихне.

"Панове!" — почав спершу тихим, але твердим і певним голосом, що відтак набирав все більше звінкости та сили. "Позвольте, що я докину декілька слів до справи, яка нас всіх хапає за живе, позвольте, що перекажу вам свої думки, хоча вони і не зовсім згідні будуть з поглядами, що їх виявили шановні передбесідники. Прошу вислухати мене з увагою і спокійно, а коли я неправий, виказати мені це. Думаю, що в важних, рішаючих хвилинах і справах треба руководитися не почуванням, хоч як палке воно не булоби, а холодним, твердим poзумом.

"Не буду зупинятися над невтралізацією Висли. Ця справа ясна і вважаю зайвим розводитися над нею. Коли наші опікуни нам кажуть, що ця сама доля стріне Дунай, Лабу і инші великі ріки, то це арґумент опришків, котрі потішали обрабованого обітницею, що й других обрабують.

"Хочу обговорити питання про східну Галичину... Панове! Чиж ми малиби зі світової війни, яка пять літ завдавала нам стільки важких ударів, яка нанесла на нашу землю більше пожеж і руїни, чим всі давні турецькі і татарські набіги, яка коштувала нас стільки людських жертв і крови — чиж, питаю, малиби ми із цеї світової катастрофи таки нічого, зовсім нічого не навчитися? Чи аж я, простий робітник, маю вам, панове, пригадувати, які то держави найліпше видержали ту огневу пробу своєї цупкости, своєї життєвої сили та мимо великих хвилевих невдач, мимо нераз — як здавалось — безвихідного положення всеж таки перетревали заверуху? Не тільки сильна Анґлія, Франція, Італія, але й невеличка Сербія, хоча довгий час здавалося, що вона безнадійно пропаща. А й Німеччина та Болгарія, хоч побіджені і виснажені, всеж таки остали при життю і швидше чи пізніше вернуть до давної сили, вигоять свої рани. А з другого боку, що бачимо? Не тільки дряхла Туреччина, не тільки захитана Австрія, але й могутна Росія, та Росія, перед якою ще недавно всі монархи світа лежали на череві, завалилася як перегнила, сточена червами будівля, розлетілася на дрібні кусні гей корабель, що наскочив на підводну міну. А чому це так, всі знаємо. Кождий, у кого здорові очі і тверезий ум, бачить і розуміє, що в теперішні часи тільки будівля, построєна з одностайного, суцільного, добре споєного матеріялу, тільки держава зложена з горожан, звязаних спільністю крови, мови, історичних традицій і стремлінь, держава національно суцільна може мати силу та спромогу остоятися перед бурями і ударами. Зі штучного зліпку ріжнородного матеріялу, зі збиранини ріжних недостроєних до себе гуртів нічого трівкого не вийде.

"Чиж не замічуєте, панове, що тепер поки-що тяжко приходиться нам самим між собою добитися порозуміння, гармонії? Мачуха-доля тримала нас майже 150 літ розділених між три держави. Майже 150 літ Малопольща жила иншим життям чим Королівство, Королівство иншим чим Познанщина. Одні привикли до такого ладу, инші до иншого і одним других тяжко переконати. Тимто по краківських чaсописях стільки нарікання на Варшаву, у варшавських стільки негодування на Познаньців. Чимало ще часу мине, чимало зусиль ще треба буде зужити, заки нам вдасться ці три не однаково — так сказатиби — виховані частини нашої дорогої вітчини перетопити у одну однородну цілість, звести до спільного знаменника. Чи назвете ви справжніми патріотами цих, що бажалиби у наш, ще не зрослий як слід державний орґанізм, напакувати цілі маси етнічно чужого тяжко стравного елєменту, зовсім не дбаючи, що з цього вийде, не зважаючи, що це може викликати острий нежит жолудка і раз на все зіпсувати нормальний розвій орґанізму.

Панове! Припустім на хвилину, що нам вдалося придбати те все, чого домагаються деякі наші політики, за чим розшибаються майже всі наші дневники; припустім, що нам дарували не тільки східну Галичину по Збруч, але й західну Волинь, Литву і частину Білоруси по Міньск, припустім, що таким чином наша держава занялаби на майбутній карті Европи в двоє більший простір, чим їй припадалоби на основі етноґрафічноі території. І щож тоді? Який хосен із цього? Чи це зробить державу міцною, могутною? Зовсім ні, панове, це тільки ослабить її, вже зразу звяже їй руки і ноги. Всім чужим народам треба буде дати якусь самоуправу, не тільки тому, що цього вимагає справедливість і державна конечність, але ще й тому, бо до цього обовязала нас, це накинула нам мирова конференція в Парижі — упокорення, якого дуже легко було спекатися. А кожда національна самоуправа, хочби в як невеличких розмірах вона й не була, це зародок держави в державі, це вікна, що ослаблюють силу мурів нашої народньої твердині. І чогож нам сподіватися в будуччині? Нічого иншого як того, що ми досі бачили в Австрії, що як бувші австрійські горожане ми самі переживали і ще всі добре тямимо. Наше центральне правління швидко зміркує, що самоуправа чужих племен йому невигідна, що вяже йому свободу рухів і при кождій нагоді старатиметься все більше її обмежувати. З другого боку підчинені нам народи ста нуть вихісновувати кожде трудне положення правління і держави, щоби збільшити обєм своєї самоуправи, добитися більших прав і вольностей. І по всіх представницьких тілах, починаючи від міських рад аж до центрального сойму закипить національна боротьба і буде спиняти діяльність тих тіл, як спиняла діяльність галицького сойму або віденського парляменту. На кожде нове центральне правління, що прийде на зміну давного, поваленого, спадатиме мов первородний гріх опозиція заступників чужородців, що очевидно найде союзників у всіх із якоїнебудь причини невдоволених наших гуртах, щоби спільними силами кидати правлінню колоди під ноги. З представницьких тіл боротьба перенесеться в уряди, у пресу, в ціле публичне і приватне життя і буде розсаджувати кожду клітину державного орґанізму, спиняти правильний хід державної машини. А в додатку до цього подаватиме чужим державам, ґарантам паризького мира, притоку до безвпинного вмішування у наші внутрішні справи.

"І всі ці гаразди не проминуть даром! О ні, нам дорого прийдеться за них заплатити. Чи ви, панове, не здаєте собі справи із цього, що, колиби не ріжні імперіялістичні забаганки, ми вже давно малиби мир; що тільки за володіння східною Галичиною, Волиню, Литвою ще й досі горять села, руйнуються міста, ще досі ллється дорогоцінна кров наших братів і синів, піднимаються стони ранених, невмовкають нарікання осиротілих вдів і дітей. Наші війська ганяються над Збручем, попід Мінськом і за Вильном, ми з горячковою нетерпеливістю слідимо за звідомленнями ґенерального штабу, з одушевленням читаємо про славні побіди під Язлівцем або коло Баранович і забуваємо зовсім, що рівночасно цілі лани нашої землі лежать без управи, що наш промисл підкошений, наша торговля загирена, цілий залізничий рух спутаний, що по містах тисячі наших земляків мруть з голоду, а другі тисячі нидіють ізза недоїдання, що замісь зразу покласти трівкі підвалини під міцну будову державної палати ми лише збиваємо з дощок провізоричну бараку. А скільки готового гроша коштує нас та завойовницька політика! Нас, що не розпоряджаємо біг-зна якими засобами, нас, що почали перший рік державного життя мало-що не триміліярдовим недобором і перебранням більше чим 25-мілярдового зобовязання сплат супроти ріжних вірителів. Не тільки ми і наші діти, але й внуки та правнуки до десятого коліна працюватимуть в поті чола на чужих капіталістів та проклинатимуть нас за наш нерозум, наше засліплення.

"А чи завдали ви собі, панове, труду, подумати, як відтак уложаться наші міжнародні відносини, в яких взаєминах прийдеться нам жити з нашими сусідами? Від заходу відвічні вороги Німці, які ніколи нам не забудуть відібраної Познанщини, західних Прус і инших областей, які нам ще припадуть при плєбісциті — як Французи не забули втрати німецької Альзації. На південнім заході Чехи, з якими вже тепер не можемо дійти до ладу і які все стреміти-муть на схід, як це робили за Пшемислідів і Люксембурґів. На сході Росія і — коли буде признана самостійна Україна — Україна ніколи не зречеться думки відзискання рідної їй східної Галичини і инших земель, якіби ми її забрали, Росія не зречеться Білоруси і Литви. Коли не буде України, всі її претенсії перебере відновлена велика Росія. І якаж доля дожидає в будучині нашу дорогу вітчину? Зі всіх сторін ворожі, дожидаючі реванжу держави і ні одного певного союзника в сусідстві. А яку вартість в разі грізної тої небезпеки або війни матимуть для нас території з чужим по народностям населенням, яку боєву силу військо рекрутоване з чужого невдоволеного населення — це всі гаразд знаємо. Чи манять вас, панове, вигляди починати в недалекій будучині війну на австрійський лад від масових арештувань і вішань своїх власних горожан? Дуже розумно сказав Падеревскі, промовляючи за ратифікацією мира у варшавськім соймі (30. липня), що чим менше буде чужоплемінних в межах держави, тим ліпше. Це, що Падеревскі сказав у відношенню до Німців, я повторяю у відношенню до всіх инших народів.

"А накінець кілька особистих почувань. Панове! Я зазначив, що правда, що при вирішуванню загальних справ почування не повинні грати ролі, але тут вони вказують нам цей сам напрям, що й розум, тільки треба з них вивести послідовні конклюзії. Я не належу до цих, що ненавидять Українців, до цього не маю причини, але признаюся отверто, що не люблю їх. Їхний світогляд, їхня вдача, їхний спосіб думання для нас доволі чужі, часто незрозумілі, а до загадочного і незрозумілого людина все відноситься з жахом, з повною дозою недовіря. Тому не люблю Українців і тому хотівби як найменше число їх бачити в нашій державі. Волю жити в окремім домі, хочби й не надто просторім, де можу свобідно розґаздуватися, чим в камениці з комірниками. Хочу, щоби ми вже раз самі рішали про свої справи і нема для мене нічого більше противного чим думка, що якийсь там український посол з під Копичинець або литовський з під Прен будуть рішати, чи треба нам залізниці з Вєлюня до Пйотркова, або чи дати гроші з державних фондів на заснування гірничої академії в Олькуші, чи ні. Хочу, щоби ми вже раз мали свій рідний парлямент, де засідалиби самі між своїми, де гомонілаби тільки своя рідна мова і ніяк не бажаю віденське, вавилонське "столпотвореніє" зі заприсяженими переводчиками і многоязичними стеноґрафами переносити до Варшави. Хочу, щоби наша держава була справді наша, рідна, суцільна, суто національна, без ніяких чужинецьких домішок. Хочу Польщі без східної Галичини, Волині, Литви і Білоруси".

Бесідник умовк. На салі зірралася буря оплесків. Декілька панків зірвалося з криками протесту, вимахуючи кулаками в сторону оплескуючих. Зчинився пекольний крик. Серед загальної суматохи перевернувся стіл, за яким сидів провідник віча, впав з лоскотом між публику — і я проснувся.

[Вперед! 12.10.1919]