Чи вгадаєте, дорогі собраття, хто висказав отсі страшні слова заглади на нашу святу греко-католицьку церков? хто шарпнув так сильно святу звязь східної церкви з апостольською римською церквою? Чи може Чінґісхан, Тамерлян або Батий який? Чи може Евлогій житомірський або Антоній харківський, колись грізні владики схизматицькі? Чи може модні тепер Лєнін або Троцький, що ідуть з своїми большевицькими засадами також на знищення віри і церкви?
Ні! Не вгадаєте! Бо тяжко навіть — хоч вже і по доконанім факті — до сеї мисли призвичаїтись, що слова ті сказав наш confrater in Christo, ksiądz M. St. анонімний пашквілянт нашої церкви, в своїй статті: "Cerkiew unicka w wschodniej Małopolsce (!?) w czasie inwazyi rosyjskiej (1914–1916), печатаній в орґані латино-польськото духовенства "Gazet-і kościeln-ій" і виданій окремою брошурою у Львові 1920 року.
Дарма, що папа Урбан висказав свої славні пророчі слова: "Per vos, mеі Rutheni, Orientem convertendum spero", дарма, що другий святий Отець Венедикт XIV в буллі "Аllаtae sunt" з дня 26. липня 1755 висказав своє бажання "ut omnes Catholici sint, non ut omnes Latini fiant", наш конфратер з "Косцєльної Ґазети" на основі своєї тенденційної статистики, на основі повириваних деяких слів з "Ниви" та посланія станиcлавівського Владики, опираючися о хромаючу льоґіку, доказує, що "ona zamiast byc pomostem do zjednoczenia z kościołem katolickim schizmatyków wschodnich (cлухайте добре!...) jest drogą do odwodzenia łacinników od kościoła katolickiego"...
На нього робить Унія вражіння: "schorzałego człowieka przystrojonego w piękne szaty (ну — хоч се нам дорогий конфратер признав!). W nich na pierwszy rzut oka, wydaje się być zupełnie zdrowym. Obnaż go jednak, а przed twemi oczyma stanie "wynędzniała postać" (ст. 78). І ксєндз M. St. забавився в таку реквізіцію і почав "zdzierać szaty" з святої Унії і очивидно, обдерши єї (говоримо його словами) з сеї гарної одежі, єї заслуг, єї мучеництва — каже, що вона "схоржали чловєк!"... Святійші Отці Урбане VIII. і Венедикте XIV, ви хотіли Унію видіти помостом між обома церквами, а ксьондз М. Ст. пише: "przed Unią trzeba przestrzegać i obcych, którym się dobrze życzy, aby się mieli na baczności, by nie ulegli zarażeniu" (ст. 78).
Отже хорони Боже, щоби греко-католицькі священики не пішли на Холмщину "celem restytuowania tam Unii. Powiedzmy Rusinom wyraźnie (o! ми знаєм, як то ви умієте "виразнє" говорити) że dawni Unici chełmscy ubezpieczyli już swe dusze w obrządku łacińskim i w nim pewni są swej przynależności do kościoła katolickiego".
Знаємо, o знаємо добре успосіблення до нас наших польських братів в Христі! Адже історія казала нам шістьсот довгих літ обсервувати ту прихильність! Луцький крилошанин Лука Бродович на вічну памятку списав ту "Widok przemocy na słabą niewinnоść srogo wywart-y"; увічнив ту любов львівський крилошанин Михайло Гарасевич в своїх "Annales Ecсlesiae Ruthenae"; безпристрастно приглянув ся єї пок. епп. Юл. Пелеш в своїй "Geschichte der Union der gr. kath. Kirche mit Rom", а навіть польський учений історик і епископ Едвард Ліковський не міг не зауважити єї, пишучи: "Unia traktowana przez Polskę po macoszemu była,... nasze duchowieństwo polskie ma niejeden grzech z przeszłości przeciw unii na sumieniu". (Dzieje Kościoła Unickiegu na Litwie i Rusi w XVIII i XIX wieku стор. 459) А щож має сказати сучасний історик і безпристрастний обсерватор, коли прочитає брошуру ks. М. St., який против Унії приноровив поєдинче а успішне средство: "pal ją w łeb maczugą, niech się nie męczy długo!"
Хто є ксендз M. St., не знаємо. На всякий случай якийсь священик близко стоячий до консисторії польської, коли йому були доступні акта консисторські аж з 59 парохій (які вичисляє від ст. 63–75 дрібним петітом) з всякими подробицями; але менше з тим. Нам головно розходиться о се, зазначити сю обставину, що пашквіль його найшов місце на сторінках "Ґазети Косцєльної", офіціяльного орґану польського клєру в Галичині, отже через окуляри конфратра М. Ст. глядить хиба ціле латинське духовенство і морально відповідає також за кожду стрічку тих сумних "Szkic-ів і рефлєкс-ій", свого закокуріченого собрата, що піднявся сумної Каїнової роботи убиття ріднісенької посестри, нашої св. Унії, що засів на Пилатовім літостротон поруч з бувшим ґубернатором Ґаліції графом Владиміром Юрєвичом Бобрінським, що подібно ксендзу Ст. кликнув: "Уніятская церковъ не имѣетъ будущности" (Русское Слово з 4-га апрѣля 1915 г. 76).
В який же спосіб та на якій основі прийшов кс. М. Ст. до заключения о шкідливости Унії. Якими арґументами воює против неї? Отже на думку кс. М. Ст. Унія не витримала проби своєї внутрішньої сили підчас інвазії россійської, хоч проба та тревала коротко і переслідування зі сторони Москалів не були так тяжкі, як твердить українське духовеньство.
Отже вивезення митрополита і двох епископів (преосв. о. Боцяна і Яремка) інтерновання Преосвященного Константина і послідувавша за сим смерть Його, вивезення в глуб Россії 56 найревнійших священиків, позбавлення кількадесять священиків їх приходів, замикання уніятських священиків, переслідування їх за вірність католицької Церкви ріжними карами — се після нашого конфратра — на девять місяців побуту Москалів у нас, рішучо за мало. І я кажу, що потім, що ми ще дожили — за мало! Россія рекорду не взяла. Адже могла ще була пятьох священиків розстріляти, гарячим кипятком опарити, могла була 300 замкнути в Бриґідках та инших місцях нашої народньої муки і страждань, могла була памфлєтами в роді брошури кс. М. Ст. засипати нашу Галичину, бо коли вільно се католицькому кс. М. Ст. накинутись на св. Унію, на нашого Архієрея, на католицьке духовенство, то Евлоґієві "Лістки для Ґаліції" є лише дитячою забавкою против сеї брошури.
На яких-же жерелах опирає кс. М. Ст. своє тяжке обвинення? На позір, на перший погляд побиває він нас нашим орудієм. В "Ниві" за 1916 і 1917 рік були печатані "Матеріяли до історії Мартирольоґїї нашої Церкви в часі всесвітної війни" і ті матеріяли, які після збирача їх, мали виказати, що "много ми перетерпіли, вели ми тяжку борбу, борбу зі сто раз сильніщим противником, який уживав до завдання нам остаточного удару ріжних, страшних, випробованих способів брутального насильства, страшного террору, хитрого підступу, фарисейського підлещування, ті матеріяли, "які мали виказати грядучим поколінням, як їх отці за віру боролись, виказали якраз щось противного, вони доказали, що "мали слушність ті Поляки, а також "niektórzy z Rusinów", які досить остро осуджували Унію, не могучи добачити в ній внутрішної сили, а виділи тільки зовнішну католицьку поволоку" (ст. 1). Матеріяли ті доказали, що «інвазія російська, се один з найсумнійших періодів в історії уніятської церкви" (ст. 3).
Коли ж кс. М. Cт. опер на сих "матеріялах" таке страшне своє обвинення уніятської церкви, годиться сказати слівце про тi "матеріяли". Отже кс. М. Ст. повинен був знати, що вже саме слово "матеріяли" вказує на се, що се не є викінчена цілість, не повна історія сего періоду, а лише деякі причинки, які піднялася призбирати не офіціяльно, не урядово, а так по своїй добрій волі одиниця з клиру в "Ниві", часописи, яка навіть не доходить до рук кождого священика, а лише добровільних передплатників. Матеріяли ті не представляють такої вартости, вже хочби длятого, бо вони не могли подати сих всіх надужить, які сповнили Москалі на нашій церкві, тому що велика полоса краю (Тарнопільщина, Теребовельщина, Скалатщина, Збаражчина і др.) підчас їх печатання була ще під московською кормигою, і навіть офіціяльний шематизм львівської дієцезії на 1918 рік мусів подати ще дати передвоєнні що до сих східних під кордон висунених деканатів. Матеріяли ті також і тому не представляють якоїсь праґматичної цілости, бо многі з священиків, які відіграли важну ролю в обороні нашої церкви ще не були вернули з россійської неволі і не могли подати інформацій що до поступовання Москалів з ними і їх паствою.
Що "матеріяли" сі неповні, є на се клясичний доказ в самих матеріялах, де збирач їх заклинає своїх собратів о надсилання їх ось сими словами: "Тяжко допроситись у когось пару стихів. А час минає, все затирається в памяти і пропаде з часом без сліду. А шкода! Приятелі наші випоминали нам "золотом озолочену схізму", а ми маючи факта в руках гідні нашого великого народа, навіть не стараємося їх зареєструвати і тим самим прилюдно запротестувати, що кинено на нас клевету і що гідно і достойно обставали ми за своєю вірою і богато, богато перетерпіли і не далися зловити на "золотом озолочену схізму". І ті матеріяли, які доси поміщені, се спомини або личних приятелів, або шкільних приятелів, або шкільних товаришів збирача матеріялів як пок. о. Ник. Герасимовича, Мих. Баричка, пок. о. Ів. Іванця, о. М. Цегельського, а прочим якось тяжко взятися до пера". Кс. М. Ст. цитує дословно на ст. 16. той поклик до надсилання матеріялів, але робить з него ось який карколомний внесок: "Nikt nic nie nadsyłał, mimo uroczystych zaklęć autora. Prowincja siedziała i siedzi widocznie cicho. Co mogła dodatniego nadesłać, już nadesłała, ujemnego zaś nie dostarczy (ст. 16).
В дійсности однак все инше можна було вивнескувати з повисших слів, лише не те, що тендеційно кс. М. Ст. підсуває. Чи то з відрази до пера1), чи з байдужности2), чи то головно з вродженої скромности3) духовенство не відкинулося на горячі просьби збирача, але кс. М. Ст. се послужило до уковання оружія против зненавидженої унії.
Другим жерелом, на якім опирає кс. М. Ст. свою клевету на наше духовенство, є дієцізіяльні шематизми з 1918 року. Се вже жерела певні і авторитетні, але знов не в освітленню кс. М. Ст., який уміє, як ми низше покажемо, все накрутити до своєї тенденції знищити унію. Кс. М. Ст. є так дрібничковий, що поодиноким личностям присвячує місце, щоби на позір представити себе обєктивним, хоч лють і їдь на унію бє з кождої стрічки.
Кс. Н. Ст. ділить на основі "Матеріялів" і "Шематизмів" наше духовенство на шість груп. Першу ґрупу становлять ті, що явно приняли схізму. Тих вичисляє він на основі матеріялів поіменно 22 з львівської, а 8 з перемиської епархії. До них додає ще на основі брошури Е. Пелчинського: "Prawosławie w Galicji w świetle prasy ruskiоj we Lwowie, podczas inwazji 1914–1915. Lwów 1918." ще трех, а саме: Заяця, Лабенського і Камінського. Щоби число прибільшити дочислює ще до них і коренного Москаля протоєрея Венедикта Туркевича і о. Маковея пароха Ляшок, помершого 1915. "о którym krążą wieści, jakoby przyjął był prawosławie". Счислім всіх разом (крім Туркевича) то будемо мати число 34 на 2483 священиків. Колиж кс. М. Ст. був такий скрупулятний в рахубі, то і ми рівнож будемо скрупулятні і відчислім від того числа 34 чотирох, а саме: о. Власенка Михайла, о. Яворського Осипа, о. Сваричевського Володимира і Рудя Стефана, які не переходили зовсім на православіє, а які зістали фальшиво почислені до апостатів, отже отримаємо всего 30 священиків. Ми моглиби відчислити від них і о. Загайкевича Корнилія, о. Ґоцкого Осипа, о. Тягнибока Івана, які спамяталися, покаялися і нині є знов католицькими священиками, ми моглиби навести і о. Теребушку Михайла і о. Габрусевича Івана, померших в Россії в щирім розкаянню задля сповненої великої похибки життя, але хочемо бути стислими і справити лише число дійсно перейшовших на православіє. Отже 30 священиків на 2483 клира, значить всего 1 1/6 %! А маріятівська єресь не збаламутила Вам, ксєнже М. Ст., більше як 30 священиків а мимо того ніхто не кидає калюмнії на Ваше духовенство в вашім привязанню до Риму. А американський "Kościół narodowy" з кс. Ковальским на чолі що говорить? Але польський клєр "to co innego"!...
Перейдім до другої ґрупи. Другу ґрупу становлять "уцєкінєри" з російськими військами в глуб Россії перед наступаючими австрійськими військами. Тих є з львівської 37 а з перемиської 24, разом 61 священиків. З них всі до одного вернулись назад до Галичини, ні один з них не перейшов на схізму, а вернувши з Россії многі не лише вилічились зі своїх симпатій до літературного обєдинення, але стали навіть щирими Українцями. Але кс. М. Ст. розходилося представити нас в чорнім світлі, тому використав і необачні слова написані під першим вражінням прогнання російських військ, ям несло нам загладу, яке збаламутило нам тих 30 священиків москвофілів, за яких приходиться нам copомити і слова: "для тих священиків, які втікли до Россії не остається инша дорога, як піти слідом перших і там в Россії перейти до тих, за якими серце їх через ціле житгя тужило", кс. М. Ст. взяв за незбитий доказ, що всі ті 61 перейшли на схізму. Кс. М. Ст. писав свою брошуру в р. 1920, і імена всіх еміґрантів до Россії має подані в шематизмах, тож повинен був, єсли мав трохи совісти, провірити свій аподиктичний суд, що сталося з тими 61 священиками, а бувби довідався, що всі вони є в Галичини католицькими священиками. Але нащо йому було провірювати? Йому вистарчило покликатися на неміродайний, парціяльний суд одиниці, бо се підходило під смак його клеветничої статті. Нині, коли тверезо оцінюємо всі події минулих днів, не можна так дуже дивуватися, що тих 61 священиків виїхало на схід, коли знали, що їx чекає, єсли не шибениця, на якій найневиннійше погиб мученичою смертію пок. о. Роман Березовський, Декальський і Кміцикевич, то бодай ждуть їх Бриґідки або Талєргоф.
Трету ґрупу священиків становлять священики інтерновані Австрією. Число їх принимає кс. М. Ст. на 350. Їх всіх причисляє він до симпатиків православія, покликуючися на автора статті в "Ниві" з р. 1916., ст. 371., який писав так: "Інтерновані москвофіли, абстрагуючи від їх моральних і фізичних терпінь, яких мусіли зазнати в Талєргофі і Терезієнштаті мали — можна сказати — щастя в нещастю, бо колиб були осталися тут в Галичині, много з них булоб прилучилося до православної церкви". Кс. М. Ст. то слово: "много" утотожнює з словом: "всі" і робить рахунок 30+61+350=441 "kapłanów unickich, z których jedni otwarcie porzucili Unję a drudzy byli co do swej prawowiernsci niepewni. Ten zatem odłam duchowieństwa unickiego, podczas inwazji wcale nie przyniósł chwały Cerkwi unickiej". Треба знати, що між тими 350-ти був і старушок "Дзядзьо"-Дольницький, о. Савойка і инші Українці. А прочім хочби навіть були самі москвофіли, то не годиться на них всіх кидати клевету о їх правовірности хочби длятого, що польські колятори наймилійше їх бачуть на своїх парохіях.
Четверта ґрупа се: "ukraiński świaszczennyki", які також не приносить хвали Унії. Чому? Бо 285 в них утікло зі страху перед воєнною грозою, а по більшій части приневолені нераз насильно військовістю або політичними властями, з боязни не росс. військ а Талєргофу, до західних провінцій Австрії. Не хочемо зовсім боронити тих священиків, що опустили своє стадо, але не сміє на них кидати каменем і ніхто з польського духовенства, бо послідні місяці с. є. липень і серпень доказали, що так само вміє добре "виривати" і латинське духовенство. Я сам бачив у Львові знайомих мені польських священиків, прим. кс. Кравса з Бродів, кс. Тимочку з Топорова, кс. Мошиньского з Олеська і многих-многих инших, які втікли перед большевиками, підчас коли з українського духовенства ніхто не втікав і певно, що ревно опікувалися полишеними латинськими овечками. Отже "врачу, ізцілися сам"... Ви, ксєнже М. Ст., бачите чуже під лісом, а свого під носом не бачите. Але ви все "to co innego"... І легким серцем робите знов свій рахунок на нашу некористь 441+350=791 t. j. 1/3 część kleru unickiego, która nie tylko, że nie zajęła heroicznej postawy względom wroga, ale temu wrogowi czy pozytywnie, czy negatywnie w walce z unją dopomagała". Чи з втечі лат. клира хто з нас кує оружіє проти св. католицької Церкви? А ви? E! to co innego!
Але ви дальше спокійно клевечете і на всіх оставших священиків, причисляете їх в пяту ґрупу, і закидуєте їм надто велику уступчивість супротив схизматиків через призволювання їм на богослуження в наших церквах, споминання царської родини, а навіть найшовся такий один доктор богословія, який обвинив перед ґенерал-ґубернатором Бобріньским "księdza łacińskiego о to, ze ten ochrzcił dziecko rodziców obrz. gr." (cтop. 13). Всі ті обвинення подає кс. М. Ст. анонімно лиш початковими буквами, заслонюючися тим, що робить се з "zrozumiałych przyczyn, aby nie posądzono nas o jakąś denuncjację". Лицеміри! лицеміри! цідите комара а поликаєте верблюда! Поодинокі (може навіть провинившіся) одиниці нашого клєру не хоче великодушний кс. М. Ст. денунцюювати, а непровинившийся загал духовенства безпощадно денунцює перед опінією цілого світа за нахил до схизми і недбалости і байдужности. Таких анонімних денунціяцій поміщує кс. М. Ст. 15. До них дочисляє ще 5 таких случаїв, що наші духовники мали втечи зпосеред свого стада тому, бо серед стада лютилася пошесть холєри, чи тифу толкуючись тим, що "мають жени і діти"... Отже страшна коса смерти, яка скосила сего і минулого року сотки нашого духовенства, обслугуючого свою паству серед найстрашнійших недуг, де одного місяця (март 1920) вмерло 65 священиків, завдає лож брехливим денунціяціям злобного конфратра. Ще дивнійшим скоком своєї льоґіки множить він то уроєне число 20 чомусь через 5 і отримує не 100 тільки для заокруглення 120 случаїв, бо каже він ті факти призбирав він тільки з 117 парафій і експозитур латинських львівської архідієцезії. Що діялося в перемишській і станиславівській дієцезії не знає, але підозріває, що "prawdopodobnie" і там так само мусів бути слабий опір православним і втеча перед хоробами і множить через 5, щоби число нездарного і схизматицьки успособленого клєру прибільшити о нових 120 членів, отже 791+120=911 "inwalidów duchownych, a nie "herojów" duchownych".
Решту нашого клєру ділить коханий кс. М. Ст. на дві ґрупи на активістів, які ставляли опір наїздникові і пасивістів, се є таких, які лише сповняли свої душпастирські обовязки, не входячи в конфлікт з россійськими властями. Активних на основі "матеріялів" вичисляє 27, до яких дочисляє і вивезених Москалями 56 священиків, разом 83. Кс. М. Ст. зменшає чомусь їх число на 76, а пр. т. є. 1496 зве "пасивістами".
І тепер нібито обєктивно, заховуючи ніби зимну кров, починає скубати діяльність "активістів". І так прим. митрополит не вивезений після нього яко оборонець унії, а як голова України (ст. 22); рівнож не з поводів реліґійних вивезено о. ґен. вікарія Гордієвського а з політичних; ординарій львівський по вивезенню митрополита "krótkiem a bardzo grzecznem pismem protestuje przeciw Eulogiuszowi", віддає церкви Преображенську і Усп. Пр. Д. Москалям, але замовчує, що церкви ті забрані силою мимо просьби і протесту о. ґенеральното вікарія. Преосв. Боцян не вивезений після него насильно, лише виїхав добровільно як сповідник митрополита (ст. 21). ОО. мітрата Туркевича, Д-ра Горникевича, Юл. Дзеровича піднімає кс. М. Ст. на глум, пишучи, що їх активізм полягав на тім, що підписали відозву, взива ючу до покірного приняття російського війська у Львові, а о. Казанівський з Каменки оказує свій активізм тим, що nie reflektuje na namowy jakiejś baby, nakłaniającej go do przejścia na prawosławie". Особливо солею в очі є для кс. М. Ст. цілий деканат каменецький, а описуючи інвазію Москалів в Каменці таки мимо запевнень на ст. 12., що не хоче денунціювати, денунцює о. декана Цегельського за царське богослуження і за пропозицію батюшці забрати на богослуження латинський костелик.
Одним словом: уніятам жилось після кс. М. Ст. підчас інвазії як у Бога за дверми, ніхто з духовенства ні пальцем не кивнув, щоби ратувати загрожену церков; коли вивезли нам архипастира і священиків, то сталося се із зглядів політичних а не реліґійних, а о захованню тих вивезених в Россію "męczenników" dałoby się także nieco powiedzieć". Ну! годі, на такі твердження, які бють правду в лице, нема що реаґувати. Кс. М. Ст. поставив собі за ціль доказати, як "bezprzedmiotowe są twierdzenia ruskie, źe "unici galicyiscy mogą być dumni ze stałości swego duchowieństwa" i jak nie zgadza się z prawdą twierdzienie ruskie, te "duchowieństwo zajęło wobec wroga postawę heroiczną" і до тої ціли накручує кождий факт, іронізує собі з найбільшого подвигу, заперечує ноторичній правді, вибілює найбільше насильство Москалів, довільно накручує статистику, одним словом соромно нам навіть полємізувати з таким противником. Зіставмо кс. М. Ст. побідником, нехай тішиться побідою, вибореною брехнею, іронією, заперечуванням фактів. Дешева побіда, але чи побіда?
А впрочім! Нехайби наше духовенство було і дійсно таке нездарне і лихе, то повинен був кс. М. Ст. виключно на нім виляти всю свою жовч, а не торкати прекрасної ідеї злуки Церков, не накидуватися на св. Унію. Мовляв ідея добра, виконавці злі. Але кс. М. Ст. валить безпощадно клеветою і в слуг св. Унії і в само св. Зєдинення. Справді Каїнова робота, дійсно Юдина робота!..."
1) На се наведу два факти: Один деканат (як можна з шематизму на 1918 р. вичитати) не прислав урядових звітів о стані парохій мимо чотирох урґенсів з консистора, а другий деканат прислав аж тоді, коли впорядчик тематизму порученим "експрес"-листом погрозив, що на приказ Архієрея випустить зовсім деканат сей з шематизму, як що до тижня не дістане звіту. Щож можна говорити туг о приватних зазивах одиниці до присилання не сухих дат а трохи опрацьованого матеріялу.
2) На се наведу такий факт: О.Н.Н. вивезений Москалями, якого геройську поставу подивляли навіть Поляки, не тільки, мимо просьб, не списав історії своєї мартирольоґії, але ще рукопись иншого священика, описуючу сі факта, а дану йому для точности до справлення, запропастив.
3) І таких случаїв є найбільше. Один священик прим. прошений збирачем о пару слів, не дав себе переконати, що се конечне, тільки заєдно повторював, "як я буду себе вихвалювати?" А шкода! Наші конфратри хвалилися лижкою страви, поданою в крайній нужді свому уніятському собратови. Прим. ст. 73.: "W miejscowości Р. wywożą Moskale parocha unickіego. Rodzina jego pozostaje bez środków do zycia. Ginącą z głodu wspiera wydatnie polski proboszcz". Навіть дах над головою випоминають: "Na łacińskiej plebanii w Р. mieszkał przez dwa tygodnie duszpasterz unicki po swym powrocie z miejsca, dokąd go ewakuowały wojska austrjackie" (ст. 73).
(Конець буде.)
[Нива, вересень-жовтень 1920]
14.10.1920