З поезій.
Я рад би в души всї думки всї піснї
Сховати перед світом;
Як довго плітка скрита вод блакитом,
Так довгі й житя єї днї.
Будь плітцї в водї і безпечно, — так нї,
Їй хочесь сонця й гине;
Нехай же к сонцю й думка мчить ся — лине,
Най мчать ся, най линуть піснї.
З циклю "Пісень ночи".
І.
Неприязні, лїниві, темні тїни,
Неприязної ночи звістуни,
Я рад вам, дїти темної країни,
Вам, дня ворожого мирні сини!
На легких крилах ваших лине тихо
До мене мир-спокій, котрого в день
Даремне жду. За дня прожите лихо
Зіллєсь в ночи в гармонію пісень.
Щасливі з роду невидющі очи:
Не нажене им людське горе слїз;
Менї вменчить лиш чорна пітьма ночи
Той біль, що в душу ясний день принїс.
В день томить душу біль той наче змора,
Бунтуєсь кривди почутє важке;
Настане ніч, — вбере уява хора
Красою те, що в день було гидке.
Кругом так темно, мов тебе вже в трумно
Сховали... Глянеш крізь вікно в простір, —
Зірки горять. В души було так сумно,
Аж глянь, — горить надїї тисяч зір.
Неприязні, лїниві, темні тїни,
Неприязної ночи звістуни,
Я рад вам, дїти темної країни,
Вам дня ворожого мирні сини.
II.
Безсонна ноче з чорними марами
І стадом чорних дум,
Мов небо перед тучею хмарами
Сповила ти мій ум.
Чимало в день журба невгомонная
Менї справляє мук;
По що-ж их ти ще ноче безсонная
Снуєш як сїть павук?
Ніч тиха шепче: Годї сварити ся
Зі мною, хлопче мій!
Чи-ж я велю за думами рити ся
Тобі в души твоїй?
ІІІ.
Блискавко темної ночи,
Чом я тебе так люблю?
Чом я так довго не сплю,
Пильно втопляючи очи
В пітьму нічною добою,
В пітьму нїму за тобою,
Блискавко темної ночи?
Блискавко, в чім твоя сила?
В тім, що лиш блиснеш вогнем,
Ніч глуха робить ся днем?
Чи менї тим ти так мила,
Що в твоїм з пітьмою бою
Бачу бій мисли живої, —
Блискавко, в чім твоя сила?
Маївка в лїсї.
По-над землею линув ангел ночи,
Смутний з очима мокрими від слїз.
В тім бачить він, як щось в низу мигоче;
Придивлюєсь, — горить дрімучій лїс.
Між листєм наче висипані зорі
Горять, палаючи огнем ярким;
І чує він, — лунає у просторі
Музика, лїс житєм кипить шпарким.
Там гомін, радість і в танци охочім
Несе ся дружно ряд веселих пар.
Аж здивував ся бідний ангел ночи,
Придивлюючись нишком з-поза хмар.
I він зітхнув: "Коли-ж се вже настане
В день між людьми дружба і щастє скрізь?
Коли той час прийде, що все погане,
Вражда з всїм горем людським скриєсь в лїс?
З циклю "Пісень про любов".
І.
Люблю в твої дивитись очи сиві,
Раз лагідні, а раз грізні бурливі,
Раз лагідні, як чистий неба звід,
А раз грізні, як блискавицї світ.
Як не дивитись в чисте небо, сине, —
Гляджу і вся журба з хмарками лине.
Як не любити блискавиць грізних, —
Нераз душа заснула би без них.
II.
Тебе одну не бачити хвилину,
Не цїлувати пишних уст твоїх —
Се вже мабуть є кара за провину,
Найбільша кара за найбільшій гріх.
Менї здаєсь, — колиб всї душегуби,
Злочинцї всї залюблені були,
Не требаб нї тюремних мурів грубих,
Нї шибениць високих на земли.
III.
Чого сумуєш ти
Дївчинонько моя?
Від горя вберегти
Тебе чей зможу я.
Чому весь мов повій
По всїх думках твоїх
Непевність? — Мрій-надїй
Лякаєш ся моїх?
Не бій ся мрій! — Моряк
Пливе крізь ночи тьму,
Як довго зорі шлях
Показують єму.
Хоч і не маю крил, —
Щоб досягти мети,
Досить ще в мене сил.
Чого-ж боїш ся ти?
Чому весь мов повій
По всїх думках твоїх
Непевність? — Мрій-надїй
Не бій ся — зір моїх!
Lasсіatе!
(Передаючи родинї Ч—их нового "Кобзаря.")
Безсмертний Данте силою уяви
Картину пекла змалювавши, много
В тім пеклї лютих мук і кар представив.
Над пеклом тим поклав він осторогу
Для всїх, що за гріхи туди попали:
"Хто тут війшов, не надїй ся нїчого!"
Кобзарськая душе з твердої стали,
Тарасе, Ти на білі вилив карти
Своїх пекольних мук та кар криштали;
Якої-ж написї те пекло варте?
Хто гляне раз в сю книгу жалю-суму,
Забудь на сміх, забудь на всякі жарти,
Вбери чоло своє в поважну думу!
О не вгасай менї моя надїє!
В той час як ніч непевности й трівоги
Мов хмара сонце духа мого вкриє,
Як він зібє ся з простої дороги
І під вагою сумнївів омлїє,
І рад би далї йти й не має змоги,
О не вгасай менї моя надїє,
Тодї світи менї!
Тодї світи менї надїє — зоре,
Весняних днїв моїх подруго мила;
Де зорями нічне палає море,
Де яснії дуга пустила крила,
Де сонця жар промінєм небо оре,
Там світло пий надїє, щоб світила
Як блискавиць вогнї.
Як блискавиць вогнї, що пітьму ночи
Женуть, жени всї привади, всї мари.
Чей раз мій дух ще в гору знятись схоче
Понад ycї житя тумани — хмари;
Чей раз він ще брилянтом замигоче
І, хоч тобі не додержить вже пари,
Не згасне у багнї.
[Дѣло, 06.10.1894]
06.10.1894