Ми — це ми

Олег Сєнцов, щойно повернувшися з російських катівень, закликав українців не ворогувати, не сваритися поміж собою. Важко не приєднатися до такого заклику, не нагадати собі, що усі ж бо ми – однієї матері-України діти, від Ужгорода до Хутора Михайлівського, і т.д. Єдність потрібна як ніколи, це усвідомлюють, здається, усі: і політики, і чиновники, і рядові громадяни.

Тим часом блаблакар і надалі переміщає мене туди й сюди. В теплу пору року їжджу до мами в Рівне кілька разів на місяць, і краєвиди Київщини, Житомирщини та Рівненщини по трасі вже давно зробилися знайомими, впізнаваними, знаними напам'ять.

Кілька тижнів вересня таки ввели осінь у її законні права, рослинність почала жовтіти, та по автотрасі Київ–Рівне ще досі стоять де-не-де зелені білборди з написом “Зробимо їх ще раз 21 липня!” Певно, рекламну площу від того часу (вже майже 2 місяці) нічим іншим заповнити не вдалося. І хоча 21 липня давно вже позаду, вписано в підручники історії як іще одна перемога демократії в українському суспільстві, та все ж коли бачиш ці щити, проїжджаючи попід ними то на захід, то на схід, у голові ворушиться думка: то хто ж кого “зробив”? І до кого себе віднести: до тих, хто “зробив”, чи до тих, кого “зробили”? Швидше, звісно ж, до других, проте з поправкою: не почуваєшся ти тим, кого “зробили”. Почуваєшся невдоволеним, трохи навіть сердитим через нетямущість великої кількості компатріотів, та відчуття незворотності програшу немає, поки що. І наприймані на 15-годинному першому засіданні ВР у першому читанні законопроекти про відродження окупованих районів східних областей та навіть про амністію тамтешнім зарізякам не пробирають страхом. Десь, як януковицькі “закони 16 січня” – відчувалося одразу, що цим законам довгого життя не судилося. І страху не було – тільки злість накопичувалася. А від абсолютно неадекватного посту Лізи Богуцької про путч, який готує Порошенко на грудень, на твоїх вустах з'являється хіба що легенька посмішка. Еге ж, саме коли вже й Нацгвардію новий президент собі підпорядковує, тоді й пора мріяти про путч, збройне захоплення влади.

Хоча посмішка ця сповзає з обличчя, якщо припустити, що це все робиться “на випередження”. Так, тоді вже й згадану Нацгвардію можна буде кинути на протестуючих: ач які, воду каламутять, путчу захотіли! Ми їх зробили “ще раз”, 21 липня, а вони, бач, ніяк не вгамуються!

Отож “ми” – це таки ми, ті, кого на борді називають “їх”. Ті, хто 24 серпня рукоплескав ветеранам і волонтерам під час їхнього маршу після того, як “вони” (на борді “ми”), усі в білому, залишили центральний Майдан столиці. Саме “вони” весь час підкреслюють цю розділеність, апелюючи до своїх однодумців, яких, безперечно, має бути більшість. А “ми” – меншість, і “вони нас зробили”, тож пишаються тепер цією перемогою, немов виграли війну з Росією, відбудували Донбас і модернізували всю країну, вивівши її у число світових лідерів. Насправді ж ситуація виглядає дещо інакше.

Вони самі першими репетують на прохання говорити українською – “Нє нада раскаливать страну!” (Так, у їхньому розумінні саме українська мова нашу країну “розколює”!) Але самі ділять її, відокремлюючи себе від тих, кого “зробили”. Й по сьогодні (принаймні до недавнього візиту в Вашінгтон і роковин Бабиного Яру) заміри підтримки влади й надалі показували понад 70 відсотків. Вони готові чекати ще і ще, їхньому терпінню воістину немає меж. Аби лише не так, як було останніх 5 років! Аби не повернутися до “армії, мови, віри”, адже це так страшно, так погано. Суди працюють інтенсивно, по-стаханівськи, їхні рішення далекі від справедливості й законності, часто відверто спрямовані на шкоду державі, її економіці – але “вони нас зробили”! В зовнішній політиці грандіозний скандал, у якому наша держава і конкретно її президент виглядають максимально непривабливо. Але ж “аби не Порох”! Насувається зима, неминуче гряде підвищення тарифів на опалення. Але ж нібито вже проголошено кінець епохи бідності?! Бюджет попередньо розпиляно зі значним зменшенням фінансування гуманітарних, історичних, важливих у національному, державницькому сенсі проектів – але “вони зробили нас”. Вигоди і набутки від цієї перемоги вони собі вигадають. У київському “Хрещатик-плаза”, в серці золотверхої нашої столиці, мені нещодавно дівчина-рецепціоністка вже відповіла на прохання говорити українською: “Я імєю право гаваріть па-рускі...” Вона відчуває вітер змін, вона відчуває те полегшення, звільнення від почуття, котре її гнітило, – “Та шо ж ето украінци хотят всьо па украінскі! Нєльзя же так!” Російськомовна киянка-лівачка писала в мережах, що їй бракуватиме пам'ятника Леніну в Києві. Зміни, які пройшли за попереднього президента, й особливо декомунізація, відверто дратували їх – тих, котрі “зробили”. Історія з перейменуванням проспекту Жукова на Григоренка у Харкові чітко показала, що реакція не бариться, і при найменшому послабленні патріотичного натиску негайно просувається вперед, як доблесні війська “тієї сторони” (означення президента!) на позиції, залишені ЗСУ в односторонньому порядку.