ЗНОВУ ПРО МОВУ
Колись давно, років понад десять тому на взуттєвому ринку у Варшаві я видивлявся собі черевики, і в якусь мить звернувся до продавця польською фразою «Ілє коштує?». Продавець мені відповів, назвав ціну, але російською, я звісно ж обурився, і з притиском заявив, що «нє єстем росіянінем». Продавець примирливо усміхнувся і сказав: «Я й не думав, що ви – росіянин. Справжній росіянин ніколи не питає «ілє коштує». Він питає «хау матч?»
Я вдумався і всміхнувся – а й справді, пересічний представник імперської, «великої» нації не опуститься до вживання якоїсь іншої мови, крім так само імперської, «великої» мови, яку начебто повинні розуміти всі. Був випадок, коли у Єгипті дружина військового радника, росіянка-генеральша сварилася на арабів, вимагаючи розуміти російську: «Я – жена советского генерала!..»
Останніми роками я досить часто їжджу на Захід, звісно ж через Польщу, з мого Рівного найкоротша дорога лежить через Ковель, перехід Ягодин-Дорогуськ, і Хелм (українською Холм, але цю битву ми, здається, вже програли, бо світ тяжіє до вживання самоназв. Поляки можуть собі дозволити в розмові називати місто Лейпциг – Ліпск, але на залізничних квитках все ж пишуть «Warszawa – Leipzig», це ж саме з Мюнхеном-Монахіумом і з Кьольном-Колонією. Грузія стала Сакартвело, й онде вже Індія на Бхарат збирається перейменовуватися.)
Так ось, у Холмі-Хелмі поряд із вокзалом є ресторанчик «Galeria smaku», до якого сунуть пасажири з київського потяга, щоб перечекати півтори години до Інтерсіті на Варшаву. Теперішня молодь також вже непогано знає англійську, на відміну від мого покоління – і послуговується цією мовою, щойно перетнувши Буг. Виникає прикольна мовна мішанка, часом із комічними поворотами. При цьому між собою молоді люди спілкуються переважно російською – не будемо цього приховувати. Віднедавна маємо відкат у бік російської, онде навіть мовна омбудсменка це визнає.
Тож ось розмова двох дівчат з офіціанткою (а хелмські/холмські офіціантки вже також трохи опанували англійську).
Дівчата побачили в меню «pierogi», тобто вареники – поряд з написом є ще й фотографія кожної страви.
«О, смотрі, пі… ерогі… ето вродє как варєнікі…»
До офіціантки: Мей ай хев еті… пі… ерогі?.. Оні… віз соур крім?
Я, з-за сусіднього столика: Дівчатка, по-польськи sour cream – сметана. (Насправді з м’яким «с» – śmietana).
Дівчина: О, смотрі, как по-нашему. Как по-рускі!
Офіціантка, почувши знайоме слово: Tak, pierogi ruskie.
За кілька хвилин приносить їм вареники зі шкварками – саме так їх традиційно подають у Польщі. Дівчата нагадують про сметану і отримують окремо.
Майже вся зала говорить російською. І майже весь потяг Інтерсіті до Варшави. І майже весь вокзал Варшава Всходня, поки пройдеш його наскрізь. І курилка одразу за межами вокзалу…
Інший випадок, трохи не в тему (швидше – впоперек теми), але теж не менш важливий.
У преславній Празі, на головному вокзалі є ресторанчик «Rychlik» – «Швидкий потяг». В ресторанчику при дверях лежать меню, я заходжу голодний, йду до столу, гортаючи меню, хочу юшки і бачу «гуляшеву полєвку», замовляю пиво і полєвку, намагаючись вживати чеські слова. До юшки замовляю хліб, і замислююся: сказати «хліб», чи «хлєб»? (Це польщизна стримить у голові.) Підводжу очі на високого міцного офіціанта, мружуся – на ідентифікаторі читаю «Sviatoslav».
– І до полєвки – хліб. Ви розумієте українську, Святославе?
Хлопець раптом горбиться, опускає голову й бурмоче мені в лице:
– Розумію. Але не треба так робити…
І негайно відходить наливати мені пиво.
Я сідаю до столика з певним подивуванням. Намагаюся збагнути, що юнак мав на увазі. Він приносить мені пиво і я запитую навпростець: що значить «не треба так робити»?
Святослав так само дискретно нахиляє до мене голову і бурмоче:
– Чехи не люблять, коли ось так українською розмовляють…
І відходить зі схиленою головою.
Юшку я доїв мовчки і заплатив до коруни без чайових – така собі міні-помста.
Я водночас відчував злість, обурення і – жаль, я уявив, що цього хлопця гнобили, може навіть і фізично, через його українське походження, – а в нього не вистачило сили на опір!.. І що далі? Він планує прожити усе подальше життя, маскуючись під чеха? Чи повернеться в Україну? Можливі обидва варіанти, обидва ризикові, от тільки шансів не порівну.
І останнє спостереження на мовну тему. Той самий Хелм/Холм, потяг в Україну, їх є два на добу, обидва на Київ (через Рівне), і обидва мають причіпні вагони до Харкова, або до Дніпра. Я їду в одному з таких вагонів, до Рівного відносно близько від кордону, а далі потяг без зупинок летить на Київ. Тож важливо не проспати. Кордон-Ковель-коротка зупинка в Ківерцях, а потім – Рівне!.. Мама варить щавлевий борщ!
Я зі своєю дорожньою сумкою і наплічником тулюся на верхній полиці, бо крім мене в купе їдуть три дами, і в кожної по три валізи. Здається, в однієї навіть чотири. Харків’янки (чи дніпрянки) розмовляють, я дрімаю і в напівсонному стані слухаю їхні розповіді. Одна з них їде аж із Нідерландів, дві з Німеччини. Обговорюють допомогу, ціни в супермаркетах, ті 500 євро, яких ні на що не вистачає, проблеми з медичним обслуговуванням – візит до лікаря за два місяці наперед треба призначати, бо ж стільки цих біженців з їхніми правами. Розмовляють дами, звісно ж, російською, і раптом одна з них якось дуже пристрасно, так обурено, що аж захоплено кидає фразу:
– Ой, а там, куда нас евакуіровалі – там вокруг столько русні!..
«І як же ви розрізняєте?..» – виникає питання у моєму сонному мозку, але замість відповіді я поринаю у небажаний сон, і провідниця розштовхує мене уже біля самого Рівного.
Питання формулюється важко.
Чомусь дуже не хочеться вірити, що ми програємо.
У слові «програємо» ставте наголос на власний розсуд.
Осінь 2025
08.10.2025