(Герасим’юк О. Я повернулася. Люблю [Текст] : есеї / Ольга Герасим’юк. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2019. – 296 с.)
Ми підіймаємося дуже високо. Одні ширші сходи змінюються трохи вужчими східцями, думки густішають, теплі відчуття змушують ритмічніше переступати по дві-три сходини одразу. Венеціанська кам’яниця на площі Ринок приймає однаково привітно і місцевих книголюбів, і гостей 26-го Форуму видавців.
На п’ятому поверсі раптом розумієш, що далі вже нікуди, що десь отут можна перекинути драбинку – та й до неба дістати. Але ми поки тут… У залі нагорі присутніх вже чекає усміхнена засновниця «Видавництва Старого Лева» Мар’яна Савка, яка і буде модерувати цю зустріч. За трохи часу до нас приєднується й сама авторка. Входить стримано, в класичному чорному костюмі, з ніжною ноткою бузкового кольору («мого улюбленого бузкового кольору» (с. 34) – зізнається в книжці) – блуза й помада звучать в унісон. Входить і поглядом спокійно наче вимовляє – «Я повернулася. Люблю».
До Львова відома українська телеведуча та громадська діячка Ольга Герасим’юк приїхала презентувати книжку, яку писала більше десяти років – від 2007 до 2019. Усі ці есеї, травелоги, образки не схожі до звичайних [подорожніх, житейських…] нотаток вдумливої спостерігачки, це радше глибокі рефлексії над побаченим і (по/від)-чутим, наділені тонкою поетичністю, яка огортає читача, ніби затуляючи його від пасивності й сліпоти.
Авторка переконує, що «світ узагалі весь обписаний, як паркан, такими посланнями, і якби люди не були такі заклопотані розтикуванням своїх дрібничок по кишенях, а з інтересом дивилися навкруги, то вони би багато чого у своєму повсякденні зробили би зі смислом, а не сяк-так» (с.13). А треба ж – «вдивлятися у знаки й орієнтири, вчитуватися в усі нібито випадкові написи й нібито афіші» (с.14). І пам’ятати про це «єдине, що може бути помічне – писати послання й читати послання… Не факт, що хтось читатиме, але пробувати треба» (с.18). Але ж «не завжди треба розгадувати чудеса, хай вони будуть собі, кому це заважає?» (с.51).
Це книжка про те, як можна дивитися (на/у) життя, бачачи не лише його усміхнену екстравертність, а й набундючену інтравертність, що може розповісти щось надважливе. Це так, як мешкати в готельному номері з вікном у дворик: «спершу дратуєшся – ці труби й дахи, ці нахабні коти на дахах й тупі голуби» (с.39), а потім усвідомлюєш, що «маєш із цього певну вигоду – знаєш життя з того боку, де нитками зшито» (с. 39). І коли «хотів сказати flight, а чогось сказав life» (с.47), то, може, і нема тут ніякої помилки!
Авторці добре пишеться тоді, коли високо, коли там – вгорі – в білій механічній чайці, яку не треба годувати, яка сама годується довгими рядами крісел, довгими ланцюжками людських відчувань. Чимало цих історій – про політ. Як сказав би Екзюпері, «найважчий політ – це політ над собою». Ольга Герасимюк може продовжити – «бо коли здіймаєшся в небо – стираються всі звичні межі, потреби, відчуття й передбачення» (с.134). Тут багато про спогади: одні велетенські, ніби хмари обабіч чайки-літака, інші – дрібнесенькі, кимось «подаровані на довгу пам'ять дурнички – під назвою SLM (something little for memory)» (с.131).
Це п’ятдесят вісім історій (дуже коротких і трохи довших) про людей і не тільки про них, бо міста і місця теж вміють відчувати та говорити, говорити й відчувати – і тут їм дають мікрофон, щоби їм луналося звучніше.
Це дивовижне розмаїття топосів: Пирятин, Стокгольм, Париж, Торкі, Одеса, Київ, Харків, Берген, Олесунн, Баку, Львів, Страсбург, Сеул, Франкфурт, Нюрберг, Освенцим, Лондон, Торонто, Бретфорд, Стамбул, Відень, Белград, Ньюфаундленд, Люксембург і знову дорогий серцю, бо рідний – Пирятин.
Тут про дім, який у кожного з нас свій, у кожного з нас один. Авторка з таким теплом пише про свій Пирятин, жодного разу не шкодуючи, що то не Париж, чи не Страсбург. І хоч мандрівна героїня-авторка буде пам’ятати «кожну пройдену світом вулицю на запах, на смак, кожну зустріч на сіль і соус, кожне прощання на вино й дим…» (с.100), але ж добре знає, що «Строгий Бог щоразу знімає мене з усіх вершин, літаків, поїздів, витягає з найдальших закапелків географічної карти світу й повертає додому» (с.10).
Це зустрічі з тими, що їх вже нема, а вони все одно є – у якійсь великій країні нашої пам’яті і віри: тато, що був колись моряком; граціозна бабуся Оля з Пирятина, що вміла прокидатися по-королівськи; сміливий дід Гурій; дідусь Мітя, що просив побільше квітів на могилі; бунтівлива аристократка Марі Башкирцева з Парижа, яка «жила в світі, де всі люблять когось, але не її» (с.57); запрацьований Гемінґвей у паризькому кафе «Les deux magot»; «український Мікеланджело» Пінзель у Луврі і всі ці «лінії, які молодий галицький чоловік із ХVІІІ століття так незбагненно вигнув, як ніби то й не дерево, а шовк» (с.82); Едвард Мунк з його «Криком», що ніби «густо розсіяна неможливість опиратися самотності» (с.98); Висоцький «по всіх країнах – лише говорить щоразу іншими мовами» (с. 97); нестаріюча Сольвейг, що «ніколи не втомиться йти за Пер Гюнтом, хоч навколо стільки інших прийнятних варіантів особистого щастя» (с.107); Фріда Кало і те, як «стриміла розжареними цвяхами пристрасть із усіх квітів на голові, з усіх її браслетів, з усіх автопортретів» (с.117); Роксолана – посмертне божевілля Сулеймана Пишного – «лежати поряд і говорити з цією розумницею, цією Усміхненою, цією ніжною грабителькою його серця» (с. 209)… На сторінках нас очікують і сучасники авторки: стоматологиня Тетяна Ігорівна зі своєю версією любові, продавчиня супермаркету Люба з душевною драмою і навіть сам Микола Гоголь, з яким снідала авторка. Ці історії, як «приплив любові до всіх» (с. 9), до всіх одразу.
Це про нашу особливу людину-компас, що потрібна, як ковток (води, повітря, свободи: потрібне підкреслювати!), бо ж «мати в мандрівці життям таку людину – це як іти з компасом. Можна дивитися на його стрілки, а можна – ні. […] І ти сам завжди внутрішньо спокійний, бо раптом що – то він ткне стрілками в потрібний пункт чи абзац» (с.105).
Це про пам'ять, яка консервує (не)випадкові й трохи химерні картинки тих доріжок, які ми пройшли. Це про те, як «трагічно любила один старий будинок у центрі нашого невеликого міста» (с. 217). Це про «поцілуй рибу в губи», що дорівнює майже цьому – читай «їхні історії по вузьких риб’ячих губах, що беззвучно плямкали» (с.270). А ці риби так подібні на людей, так подібні у всій своїй несхожості, що страшно. А коли будеш боятися (а це майже те ж, що й сумніватися – однаково небезпечно), навчися говорити найважливіше, як це зробила в одній з історій офіціантка Еріка – «Я тебе люблю! – І я тебе теж» (с.236). І важливо це робити частіше – цілувати, читати і говорити. Бо це надто правильно з усього, може, чого ще не встигли забути люди. Бо й справді, цей світ щоразу інакшіє і кожному «треба якось рятуватися. Писати щось. Малювати. Любити когось» (с.38). А любов (якщо ми вже про неї) має бути «живою, кровоточащою, такою, що здирає з тебе шкіру й дає болюче відчуття всього, до чого торкнешся» (с.10).
Це про осінь і про серпень як пролог до осені – «я його люблю, я його святкую» (с.109). Це про осінь, яку обов’язково треба перебути – поряд з добрими книгами і твоїми людьми-компасами. Бо тільки вони знають, де твій дім, де тобі затишно, де ти можеш пережити холоднечу і міцно заснути, як той шоколадний метелик на фіранці. А потім – «кудись полетіти, щоби перетворитися на лялечку» (с.6).
Цю книжку можна пробути як одну довжелезну мандрівку, подорож до себе. Ці соковиті, часом поетично-пісенні речення, ці несподівані асоціації, сюжети, що дивним чином переплітаються, поєднуються в якусь осінню колористичну мозаїку. Ці запахи, смаки, аромати щойно приготовленої їжі, чи просто чиїхось вулиць, які вже тобі теж стають ближчими. Ці дотики до стін, меблів, речей… Ця книжка пробуджує твої «змисли», дозволяє їм автономно відчувати усе навколо.
Це книжка також про свободу (безцінну свободу читача й автора), яку «можна лише наздоганяти – втримана в руці, вона одразу зсихалася, як пучок зів’ялого листя» (с.120). Цю книжку можна читати, раптово «випадаючи» зі свого часу й місця на карті, а потім мимохіть вернутися, щоби тільки «стовпчик на екрані мобілки свідчив, що ми тут, на цьому світі» (с.78).
Цю книгу прочитуєш і раптово помічаєш, як опинилася вже в осені. А потім впіймаєш себе на спогаді – вона й починалася осінню – з листопадом, дощами і маленьким шоколадним метеликом – сонним до несказанності. Після таких книжок хочеться йти, не важливо куди – в осені, в зими, у весни, у своє невідоме завтра, і головне – «саме зараз туди піти і ввібрати очима, усіма рецепторами, якими чуєш солодке й болюче, – це діє, як нашатир, коли втрачаєш свідомість чи, точніше, не усвідомлюєш того, що на світі варте твого життя» (с.118).
Фото: «Видавництва Старого Лева»
26.09.2019