На роздоріжжі.

(Україна — а Румунія, Польща й Росія.)

Стаття сеніора галицьких політиків ВП. Д-ра Костя Левицького п. з. "Куди дорога", передрукована в 71 ч. "Стрільця", наробила великого шуму. Цей довголітний український працьовник став в ній виразно на ґрунт політичної орієнтації в сторону Москви. Від Польщі не можемо надіятися нічого, кромі гнету і знущання, як це доказує не тільки наша тисячелітня історія, але й теперішні події. В спілці з Росією можемо зібрати всі "руські землі" — українські для України, російські для Росії. Румунію ставить автор на рівні з Польщею, як державу, котра має на меті тільки загарбання української землі.

Якеж наше становище до цеї орієнтації? Передовсім що до Румунії не можемо згодитися з Вп. Автором статті "Куди дорога". З нею ми найскорше можемо погодитися. Чому? Бо Бесарабія, на якій Румунії найбільше залежить, це переважно румунська земля, крім двох округів. І за цю землю, хоч вона колись входила в склад українських держав, провадити спори не сплатиться нам. Що до північних окраїн Буковини, то Румунія після всякої правдоподібности матиме настільки державного сприту, щоб відступити нам її за майже цілу богату Бесарабію — для остаточного закріплення добрих взаємин і для забуття їй того, що вона в найтяжшу хвилю Західньої Области УНР. напала на неї несподівано, з заду, в порозумінні з Польщею.

Значно тяжше вирішити справу другої орієнтації. Передовсім слід пригадати деякі стверджені й очевидні факти: 1) Коли Україна перехилиться в своїй орієнтації в якій-небудь формі на бік Польщі, то Польща матиме перший голос в справах усеї східньої Европи. Коли Україна матиме політичну орієнтацію в сторону Москви, то те саме становище позискає Москва. Про це ми Українці рішили вже два рази в історії: Перший раз недобровільно в р. 1569 в люблинській унії; від тоді Польща стала рішаючим чинником на сході Европи. Другий раз в 1654 р. добровільно в Переяславі; від тоді Москва стала таким чинником. Ставалося це тоді, коли наша національна свідомість була без порівнання менша. Про цю перевагу рішити можемо тим більше тепер, коли будь що будь знаходимося в розгоні свого росту. Третя комбінація, що Польща й Москва просто можуть поділитися нашими землями, як це вже раз було в андрусівськім договорі — скінчилабся таксамо, як скінчився той договір: новою війною, рядами нових війн між Польщею й Росією за землі України. Значить: кінець кінців ми все таки будемо рішаючим чинником, хоч як це дивно тепер виглядає. 2) Фактом є, що під природним напором Польщі на схід тратили ми свою національну теріторію. Вона сягала колись по Вислу (за Люблином), де й досі остали ще українські села в дальших від шляхів околицях. В Галичині наша границя йшла аж майже попід Краків, а Татри цілі належали до української національної теріторії. Докази на це знайде читач не тільки в численних назвах, але й у польських етноґрафічних працях з першої половини 19 ст. Сегодня ці західні окраїни нашої теріторії безповоротно пропали і ми обстоюємо тільки лінію Сяну. Під Москвою ми не тільки що не втратили нічого з нашої теріторії, але зискали так багато, що зі становища етноґрафічного стали великим народом. Около 40 проц. нашої національної теріторії зискали ми під Москвою в напрямі на полудне і на схід! І то не теріторії кольоніяльної в звичайнім того слова розумінню, яку легко можна втратити при першій лучшій зміні політичних констеляцій: ми зискали теріторію сумежну з старими землями Українського народа. Твердження, що ми й так мали колись Тьмуторокань, значить тільки відзискали його — не зовсім правильне. Бо Тьмуторокань був тоді тільки нашою кольонією, відгородженою від Українських держав пустими степами. А щойно під російським кольосом одержали ми фізичну можливість залити степи. Напір Росії на Царгород, той ключ до Чорного Моря, роблений був фактично більше в інтересі України, чим Московщини. При всій своїй неохоті і всім оправданім жалю до Москви треба признати, що вона мимохіть була добрим виконавцем політичнього заповіта українських князів "митері городів наших".

Це все факти, з якими мусить числитися політик, котрий обіймає своїм поглядом історичні перспективи на цілі століття в минувшину й будуччину, а не руководиться хвилевим станом річей, хочби ця хвиля мала відбитися й на півстоліттю. Бо будова національної держави це діло століть.

Одначе всі ці факти потребують освітлення. Коли викинем з душі зрештою оправдану ненависть до Польщі, яка особливо під впливом теперішних знущань над українським народом в Галичині опановує нас, і тільки холодним світлом думки подивимося на творення української нації(як основи держави), то мусимо признати, що в боротьбі з Польщею і тільки з цею одержали ми своє національне лице. Коли в думці відкинути все, що ми здобули собі в цій боротьбі з Польщею, то остане — поминувши княжу добу — мряковиння з ґейзерами. Навіть уся козацька традиція з національним змістом — це вислід нашого відношення до Польщі. Від хвилі, коли остаточно перемогла Москва, ми втратили можність духового розвитку і можність боротьби. Розвивалося під нею тільки наше тіло (етноґрафічна маса), росла наша територія, — а завмер і організаційний змисл і дух! Хто розуміє значіння цих слів, той розуміє і наше вагання.

Вибір орієнтації в таких обставинах незвичайно важкий. З одного боку не знати, чи на випадок союза з Росією не затреться знов наше національне лице і то вже разом з Галичиною. Бо на певно можна сказати, що коли ми раз твердо станемо на платформі політичного русофільства, то скорше чи пізнійше відберемо від Польщі Галичину не тільки по Сян, але по Попрад і Люблин. Тоді не поможе Польщі француська допомога. З другої знов сторони, де маємо яку не будь запоруку, що Поляки в разі союза з нами не використають нас виключно на це, щоби проковтнути як найбільше української теріторії.

Кождий союз — як сказав Бісмарк — лучше робити зі слабшим чим з міцніщим. Бо тоді користи союза будуть то нашім боці. Вправді кожда з наших сусідок (і Польща і Москва) на разі міцніша від нас, одначе Польща слабша чим Росія. Але де запорука, що Поляки на стільки змінять відношення до нас, щоби наш власний народ не присилував нас подерти всякі договори з Польщею? Чи зібрання всіх наших земель не переважає на разі всяких инших користей?

Все це питання, на які може дати відповідь і за цю відповідь взяти на тебе відповідальність — тільки збір представників нашого народа. Голос тої Галичини, яка остала під польським пакуванням, і тої, яка втекла з під нього на захід, маємо в згаданій статті Дра К. Левицького. Ми розуміємо його — і він не може бути інакший. Хто в неволі — той може думати тільки про убиття свого кривдника. Ми тут віддихаєм покищо на свободі і на своїй землі. Зберімся і разом вирішимо це велике питання, яке таксамо у весь ріст стояло перед найбільшим нашим державним мужем, Богданом. І він не зважився сам вирішувати його а питав широкі круги.

При вирішуванні сего питання все мусимо памятати що наш прінціп, якого ніколи не зречемося — це Самостійна Українська Держава. І тільки з тим можемо увійди в союз хто нам дасть і може дати більше змоги, дійсно побудувати Самостійну Українську Державу.

Вирішити питання орієнтації треба скоро, дуже скоро. Бо одні можуть піти по наших головах. І горе нам, коли ми це питання вирішимо за пізно, або вирішимо на основі почувань, а не на основі холодного розуму, хочби він крівавив нам серце як ніж.

Др. Осип Назарук

Член Головної Управи Укр. Радікальної Партії.

[Стрілець, 25.09.1919]