Короткі оповідання.

 

Рисаки

 

"Гей, вйо, рисаки. В корні — я, на пристяжці — тінь моя. Хіба ж я так колись їздив. Було в мене хазяйство. Всі ми були хазяїнами. Як то коні були в нашому Літині. Чули ж напевне про Літин. Та хіба тільки коні. А земля, а ліс, а всякого добра скільки. То пробули тут німці два роки, три місяці і три дні до полудня. Ми ж навіть години рахували. І не стало наших коней. Поля червоними маками і волошками затягло. Дуби й липи німці вирубали механічно. Дівчата, де поділися літинські наші дівчата. А коли стали німці тікати, то таке почалось у селі, що надумав і я з своєю старою тікати в ліси. Втікли й сиділи там в ямці цілий місяць. Там моя старенька і спокоїлась і лежала в ямці. Везу оце тепер кості раби божої Ганни на літинське кладовище щоб поховати по обряду. Гей, вйо, рисаки. В корні сам я, на пристяжці тінь моя. Ідемо ми, люди, ідемо до рідного дому».

 

Глухий

 

"Був у нашому селі Глядках чоловік один Роман Дерег. Коли йшли німці в сорок першому і вдарили під самим селом в гармат, він очима луп-луп і каже: "певне барабани в моїх ушах полопались, бо ніц не чую". На нього потім і німці кричали, та й ми, по-сусідському живучи, пробували озиватись, а він очима лупає і все своєї: "Далебі не чую. Ніц не чую". І коли навіть ото червоні прийшли, він дивиться на них, і однаково: "Не чую. Ніц не чую". А коли під самою хатою в нього катюші поставили, а над хатою пролетіло соток три літаків, та як бахне катюша, як кинуть-кинуть літаки бомби на німецьку передову, то наш Роман Дерег і каже: "отепер, здається, я знову почув. А ну вдарте пани-товариші, єще раз, щоб я своїм ушам повірив».

 

Контигент

 

«Питаєте, що то є німецький контигент. Прошу пане, терез я доско-нально поясню. Купив я в Жешуві на торзі порося й віддав за нього тоді 400 злотих. Цілий рік я його годував. Можете харчів не рахувати, бо все ж тоді я господарку мав. А як вийшов рік, німці кличуть «давай паця на контигент». Забрали того кабана, що з поросяти вийшов, заплатили мені 80 злотих. Мав я добрий заробок. А до цього заробку прошу додати, що коли німці тікали, то хлів, де я кабана годував, спалили, а од хліва перекинулось і на хату. Ото і весь німецький контигент. Як Лазар тепер я. Ніц, нічого немає».

 

Бездітна мати

 

14 серпня 1944 року тисячі людей з Любліна й близьких гмін прийшли до Майданека, де був табір полонених за німців. Дуже пекло сонце, важко було Дихати. Люди мовчки йшли від ями до ями, де лежали черепи й кості, стояли над почорнілими трупами біля крематорія. В напруженій тиші пролунав плач однієї жінки.

 

— І ваш син загинув? — запитали в неї.

 

— Я плачу, що не маю сина який би відплатив за все німцям, — відповіла жінка.

 

Вчитель

 

«Я — вчитель Єфрем Щеголь. Працював у селі Тарасівці на Київщині. Були в мене учні, хлопці, дівчата. Які хлопці, які дівчатка. В школу вони ходили, десятилітка в нас була, клуб був, бібліотека. Та хіба вам розказувати. Ви ж усе чисто знаєте, бо і в вас так було.

 

Коли прийшли німці, ми подумали: "Тепер не до науки". І кожен із нас сидить у хаті, мовчить. Але ж німці покликали.

 

"Чому школа не працює" — питають.

 

"Не знаємо, як бути", — відповідаємо.

 

"Відкривати. Треба вчити некультурний цей нарід".

 

Почали ми навчання в школі. Вчились день-два. Дивлюсь раз на вулицю крізь вікно — німці оточили школу. Взяли сотню хлопців і дівчаток з старших класів, погнали до Німеччини. А школу спалили...

 

Коли повернулись червоні, пішов і я до армії. Рядовий я. Поперед всіх хочеться бути. Пройшов уже всю Україну. Стоїмо тепер за Віслою. І далі, далі підемо. Там же мене учні мої, хлопці і дівчатка виглядають в Німеччині. Я ж учитель".

 

Вільна Україна

17.09.1944