Миколі Бажану
Андрій Малишко — видатний поет Радянської України, автор багатьох збірок поезій, які відомі радянським читачам. В поезії Малишка — безмежна любов до України та її героїчного минулого і радянського сучасного, любов до радянської людини — будівника, творця, воїна.
З перших днів Вітчизняної війни радянського народу проти німецьких загарбників Андрій Малишко перебуває на фронті, поділяє всі радощі і горе з доблесними воїнами. Книги воєнного часу "Україно моя", "Битва", "Полонянка" та інші звучать бойовою сурмою, яка кличе всіх радянських людей на смертельний бій з ворогами. У віршах Малишка цього періоду ліричний біль і страждання поета за потоптану німцями рідну землю переливаються з бойовою ненавистю і непохитною вірою в перемогу над ворогом.
Поет-боєць Андрій Малишко став сьогодні близький і рідний, як бійцеві-переможцеві на фронті, так і кожному радянському трудівникові в тилу.
Радянський уряд нагородив А. Малишка високими військовими нагородами — орденами Вітчизняної війни та Червоної Зірки.
8 вересня в редакції газета "Вільна Україна" відбувся творчий вечір А. Малишка. Поет читав свої вірші. Письменник-фронтовик Семен Скляренко розповів про письменницький шлях А. Малишка. Сьогодні подаємо в газеті його нові вірші "Львівські мелодії".
І
Оці дуби вкорчовані і п'яні,
Як на шляху старі поводарі,
Сухий листок злотиться у тумані,
Пригрітий вніч долонями зорі.
Підзамче львівське мріє про війну,
І паровоз хропе спонад укоса,
І над усім, як шабля Кривоноса,
Щербатий місяць світить далину.
Чотири літа промайнули вдаль.
Де коні ті? І де мости клинові?
I де розмови тихі, вечорові?
Як жаль мені минулого, як жаль!
I коло друзів зменшилось у двічі,
Але як молодо шумлять дуби,
Супрутний вітер дме огнем у вічі,
Новим прологом ярої доби.
II
В "Народній Гостинниці" килим і ліжко,
І кухоль з водою на тім же столі,
І грубка з зеленої кафлі й усмішка
Катрусі чи Єви. Які ми малі
В потребах життьових! Але за стіною
Не світить запалки смуглява рука
І крок не відіб'ється впівніч луною
Мого найріднішого Десняка.
Олексо, які ми сходили дороги,
Війни і тривог, і оточення час,
Засвідчать життя наше отчі пороги
І Самченко Петя й Сергій Воскрекас.
Було в нас і радості й крові і поту
Розради в піснях на трипільський мотив,
Ношу я, як пам'ятку, вицвіле фото
Тієї чорнявої, що ти любив,
Софійки. Ти чуєш, Олексо, я кличу,
Ступаю на слід — оживають сліди,
Шукаю твоє помарніле обличчя,
Як спраглий ковтка звонкової води.
Ти пив з цього кухля, лежав на цім ліжку,
Писав на цім столику батьку листи,
Незраджена пам'ять копає доріжку
І все оживає. Прощай і прости!
Я певне не спав у полку після бою,
І серце бринить, і душа, мов корчі,
І так захотілось, хоч з мертвим з тобою
Один на один гомоніти вночі.
ІІІ
Біля ратуші хлопчик в пілотці,
У сорочці, як цвіт, голубій.
З мотокорпусу хлопці, молодці
Крешуть «яблучко» на мостовій.
Сиплють іскри від тої шпари,
А гармошка-чортівка гуля
I стає з ними в танець до пари
Розпанахана боєм земля.
Гармоніст жує папіроску
І підморгує хитро мені
І такі вони рідні в доску,
У мазуті, в пилюці, в огні!
Наша кревна закурена врода...
І стоїть з ним рядом, як свій,
Біля ратуші хлопчик — заброда,
У сорочці, як цвіт, голубій.
IV
Тихий двір і яворина,
Рівний погляд сивих віч,
Дальня вісточка про сина
Стука в двері кожну ніч.
І встаєш одна, в клопоті,
І немає снам межі.
Син воює в другій роті,
Десь в окопі, в бліндажі.
У окопі, у розвідці,
Чи веселий, чи заслаб?
Мати, мати, як синиця, —
Полетіла, помогла б.
І знайшла б за все на світі
Не чужий же він, а свій:
По усмішці, по привіту,
По тій пошті польовій.
Чи дала б попити сину,
Чи звеліла свій наказ.
Син воює в цю хвилину, —
Йде в атаку шостий раз,
Хоче рану зав'язати,
Автомат знімає з пліч,
І свою далеку матір
В шосте згадує в цю ніч.
V
На чорнім камені — червоні маки,
На тьмянім небі ластівка пливе.
О львівська земле, всі твої ознаки
Несе в собі вмируще і живе.
Корчатий пень при вибитій дорозі,
В відрі розбитім темний лігроїн,
Боєць, що впав од спеки у знемозі
І воду п'є. Про що гадає він?
Напругий вітер б'є крилом багряним
В річки й струмки густіші від ропи,
За львівським допотопним шолом'яним
Гармати б'ють й розжеврені степи.
Я звик до цього. Котьолок і кружка,
Сухар і пил, і шелести лісів,
І може ще знайдеться десь подружка
І я зайшов би повечерять сів.
Із пня зів'ється паростя волога,
Боєць пройде в окопчик на поля,
І я спочину й вийду на дорогу
Спостерігать, як крутиться земля.
VI
В Скориках, в стодолі на соломі,
В літні, теплі, гожі вечори,
Ми збирались, як у ріднім домі
В юності з далекої пори.
Той причілок, горобці у стрісі,
Кущ калини, погляд із вікна,
Наче зірка в куряній завісі,
Наче серце, що взяла війна.
І такі ми були прості й добрі,
І ніхто не крився при собі,
Як хоробрі, — то завжди хоробрі
Як в журбі, — то що казать, в журбі.
Де ти Геню молода та гожа,
З жартом, з перцем, з вогником утіх?
Лиш Борзенко згадує Серьожа
Та Дорошко з смутком через сміх
Та гуде вітрів зелена злива.
Та зоря крилом вечірнім б'є.
Хоч на день, — а все ж була щаслива,
На годину щастя, — а твоє.
В Скориках, в стодолі, біля хати
Нас учила третій рік війна:
Хоч любити друга, — не сказати,
А страждать за друга, то сповна.
Виринають спогади з безодні
І тривожний голос в пізній час:
— Це мабуть поїдете сьогодні?
Вже мабуть не вернетесь до нас?
І тепер шукай у дні шалені,
Слухай друзів, згадуй на зорі
Дівчину з очима, як у Гені,
Жовтий клен у скорицькім дворі.
VII
Ті, що звикли на львівському полі
Рвати танків броньовану гать,
Вже не зможуть в дозвіллі, на волі
Рівним голосом оповідать.
Та й кричать вони, певне, не звикли
Лиш навчились в гарячім бою
Підставляти під огнені ікли
Закривавлену дружбу свою.
Та водицю шукати в калюжі,
А коли пролунає удар, —
Там, де впали завзяті і дужі
Розділити останній сухар.
Чи за друга не думавши стати
Чи умерти, так що ж, не біда,
І від того земля їх, як мати,
Пригортає і кличе й рида.
VIII
Ті, що не вписані у літопис походу,
У наші рани й імена старі,
Шукатимуть зв'язків і нашу вроду,
І помилки, і товариську згоду,
Листатимуть сухі календарі.
Та що розкаже чорна фарба літер,
Пожовклий здавна вицвілий папір?
Лиш дуб в степу, як одинокий митар
Та голос мій, та буйний синій вітер
Календарям стають наперекір.
Лиш пульс бойовищ тисне і клекоче,
Багрову гриву звихрює війна
І горобині неспокійні ночі
Несуть нащадкам наші імена.
IX
Додому прийдем, сядем за столом
Усім полком своїм, не поодиниці
І матері нам піднесуть гостинці,
Батьки й діди уклоняться чолом.
Ударять бубни кличем до весіль
І заклекоче коло танцюристе,
Округле небо коване та чисте
Укриє вніч зеленобуйний хміль.
Женитись будем і любить дівчат,
Забудь на мить оті бої минулі,
Щоби серця схвильовані і чулі
Не полонив огонь і чорний чад.
Наллєм чарки та й вип'ємо до дна.
Чи всі зібрались? Є сім'я одна?
Ні, ті не вип'ють, що лежать в діброві
І стережуть їх зорі малинові,
Вчорашніх битв притишена луна.
X
Не варяги, не вікінги в морі
Червінкові ведуть кораблі,
То літа мої буйні й суворі
Тріпотять на веселій землі.
Чуєш сонце — і сонце клекоче
В синім вицвіті стежок і піль,
І сміються закохані очі,
Як осінній захмелистий хміль.
Ой, який я смішний недотепа,
Все кричу про війни пустирі,
Там, де руки вишневого степу
Заплелися на грудях зорі.
Може люди говорять: навіщо?
Чи співать про закоханих лінь?
Що ж, курися моє бойовище
Для майбутніх рясних поколінь.
[Вільна Україна, 10.09.1944]
10.09.1944