Львівські мелодії

 

Миколі Бажану

 

Андрій Малишко — видатний поет Радянської України, автор багатьох збірок поезій, які відомі радянським читачам. В поезії Малишка — безмежна любов до України та її героїчного минулого і радянського сучасного, любов до радянської людини — будівника, творця, воїна.

З перших днів Вітчизняної війни радянського народу проти німецьких загарбників Андрій Малишко перебуває на фронті, поділяє всі радощі і горе з доблесними воїнами. Книги воєнного часу "Україно моя", "Битва", "Полонянка" та інші звучать бойовою сурмою, яка кличе всіх радянських людей на смертельний бій з ворогами. У віршах Малишка цього періоду ліричний біль і страждання поета за потоптану німцями рідну землю переливаються з бойовою ненавистю і непохитною вірою в перемогу над ворогом.

Поет-боєць Андрій Малишко став сьогодні близький і рідний, як бійцеві-переможцеві на фронті, так і кожному радянському трудівникові в тилу.

Радянський уряд нагородив А. Малишка високими військовими нагородами — орденами Вітчизняної війни та Червоної Зірки.

8 вересня в редакції газета "Вільна Україна" відбувся творчий вечір А. Малишка. Поет читав свої вірші. Письменник-фронтовик Семен Скляренко розповів про письменницький шлях А. Малишка. Сьогодні подаємо в газеті його нові вірші "Львівські мелодії".

 

І

 

Оці дуби вкорчовані і п'яні,

Як на шляху старі поводарі,

Сухий листок злотиться у тумані,

Пригрітий вніч долонями зорі.

 

Підзамче львівське мріє про війну,

І паровоз хропе спонад укоса,

І над усім, як шабля Кривоноса,

Щербатий місяць світить далину.

 

Чотири літа промайнули вдаль.

Де коні ті? І де мости клинові?

I де розмови тихі, вечорові?

Як жаль мені минулого, як жаль!

 

I коло друзів зменшилось у двічі,

Але як молодо шумлять дуби,

Супрутний вітер дме огнем у вічі,

Новим прологом ярої доби.

 

II

 

В "Народній Гостинниці" килим і ліжко,

І кухоль з водою на тім же столі,

І грубка з зеленої кафлі й усмішка

Катрусі чи Єви. Які ми малі

В потребах життьових! Але за стіною

Не світить запалки смуглява рука

І крок не відіб'ється впівніч луною

Мого найріднішого Десняка.

Олексо, які ми сходили дороги,

Війни і тривог, і оточення час,

Засвідчать життя наше отчі пороги

І Самченко Петя й Сергій Воскрекас.

Було в нас і радості й крові і поту

Розради в піснях на трипільський мотив,

Ношу я, як пам'ятку, вицвіле фото

Тієї чорнявої, що ти любив,

Софійки. Ти чуєш, Олексо, я кличу,

Ступаю на слід — оживають сліди,

Шукаю твоє помарніле обличчя,

Як спраглий ковтка звонкової води.

Ти пив з цього кухля, лежав на цім ліжку,

Писав на цім столику батьку листи,

Незраджена пам'ять копає доріжку

І все оживає. Прощай і прости!

Я певне не спав у полку після бою,

І серце бринить, і душа, мов корчі,

І так захотілось, хоч з мертвим з тобою

Один на один гомоніти вночі.

 

ІІІ

 

Біля ратуші хлопчик в пілотці,

У сорочці, як цвіт, голубій.

З мотокорпусу хлопці, молодці

Крешуть «яблучко» на мостовій.

Сиплють іскри від тої шпари,

А гармошка-чортівка гуля

I стає з ними в танець до пари

Розпанахана боєм земля.

Гармоніст жує папіроску

І підморгує хитро мені

І такі вони рідні в доску,

У мазуті, в пилюці, в огні!

Наша кревна закурена врода...

І стоїть з ним рядом, як свій,

Біля ратуші хлопчик — заброда,

У сорочці, як цвіт, голубій.

 

IV

 

Тихий двір і яворина,

Рівний погляд сивих віч,

Дальня вісточка про сина

Стука в двері кожну ніч.

 

І встаєш одна, в клопоті,

І немає снам межі.

Син воює в другій роті,

Десь в окопі, в бліндажі.

 

У окопі, у розвідці,

Чи веселий, чи заслаб?

Мати, мати, як синиця, —

Полетіла, помогла б.

 

І знайшла б за все на світі

Не чужий же він, а свій:

По усмішці, по привіту,

По тій пошті польовій.

 

Чи дала б попити сину,

Чи звеліла свій наказ.

Син воює в цю хвилину, —

Йде в атаку шостий раз,

 

Хоче рану зав'язати,

Автомат знімає з пліч,

І свою далеку матір

В шосте згадує в цю ніч.

 

V

 

На чорнім камені — червоні маки,

На тьмянім небі ластівка пливе.

О львівська земле, всі твої ознаки

Несе в собі вмируще і живе.

 

Корчатий пень при вибитій дорозі,

В відрі розбитім темний лігроїн,

Боєць, що впав од спеки у знемозі

І воду п'є. Про що гадає він?

 

Напругий вітер б'є крилом багряним

В річки й струмки густіші від ропи,

За львівським допотопним шолом'яним

Гармати б'ють й розжеврені степи.

 

Я звик до цього. Котьолок і кружка,

Сухар і пил, і шелести лісів,

І може ще знайдеться десь подружка

І я зайшов би повечерять сів.

 

Із пня зів'ється паростя волога,

Боєць пройде в окопчик на поля,

І я спочину й вийду на дорогу

Спостерігать, як крутиться земля.

 

VI

 

В Скориках, в стодолі на соломі,

В літні, теплі, гожі вечори,

Ми збирались, як у ріднім домі

В юності з далекої пори.

 

Той причілок, горобці у стрісі,

Кущ калини, погляд із вікна,

Наче зірка в куряній завісі,

Наче серце, що взяла війна.

 

І такі ми були прості й добрі,

І ніхто не крився при собі,

Як хоробрі, — то завжди хоробрі

Як в журбі, — то що казать, в журбі.

 

Де ти Геню молода та гожа,

З жартом, з перцем, з вогником утіх?

Лиш Борзенко згадує Серьожа

Та Дорошко з смутком через сміх

 

Та гуде вітрів зелена злива.

Та зоря крилом вечірнім б'є.

Хоч на день, — а все ж була щаслива,

На годину щастя, — а твоє.

 

В Скориках, в стодолі, біля хати

Нас учила третій рік війна:

Хоч любити друга, — не сказати,

А страждать за друга, то сповна.

 

Виринають спогади з безодні

І тривожний голос в пізній час:

— Це мабуть поїдете сьогодні?

Вже мабуть не вернетесь до нас?

 

І тепер шукай у дні шалені,

Слухай друзів, згадуй на зорі

Дівчину з очима, як у Гені,

Жовтий клен у скорицькім дворі.

 

VII

 

Ті, що звикли на львівському полі

Рвати танків броньовану гать,

Вже не зможуть в дозвіллі, на волі

Рівним голосом оповідать.

 

Та й кричать вони, певне, не звикли

Лиш навчились в гарячім бою

Підставляти під огнені ікли

Закривавлену дружбу свою.

 

Та водицю шукати в калюжі,

А коли пролунає удар, —

Там, де впали завзяті і дужі

Розділити останній сухар.

 

Чи за друга не думавши стати

Чи умерти, так що ж, не біда,

І від того земля їх, як мати,

Пригортає і кличе й рида.

 

VIII

 

Ті, що не вписані у літопис походу,

У наші рани й імена старі,

Шукатимуть зв'язків і нашу вроду,

І помилки, і товариську згоду,

Листатимуть сухі календарі.

 

Та що розкаже чорна фарба літер,

Пожовклий здавна вицвілий папір?

Лиш дуб в степу, як одинокий митар

Та голос мій, та буйний синій вітер

Календарям стають наперекір.

 

Лиш пульс бойовищ тисне і клекоче,

Багрову гриву звихрює війна

І горобині неспокійні ночі

Несуть нащадкам наші імена.

 

IX

 

Додому прийдем, сядем за столом

Усім полком своїм, не поодиниці

І матері нам піднесуть гостинці,

Батьки й діди уклоняться чолом.

 

Ударять бубни кличем до весіль

І заклекоче коло танцюристе,

Округле небо коване та чисте

Укриє вніч зеленобуйний хміль.

 

Женитись будем і любить дівчат,

Забудь на мить оті бої минулі,

Щоби серця схвильовані і чулі

Не полонив огонь і чорний чад.

 

Наллєм чарки та й вип'ємо до дна.

Чи всі зібрались? Є сім'я одна?

Ні, ті не вип'ють, що лежать в діброві

І стережуть їх зорі малинові,

Вчорашніх битв притишена луна.

 

X

 

Не варяги, не вікінги в морі

Червінкові ведуть кораблі,

То літа мої буйні й суворі

Тріпотять на веселій землі.

 

Чуєш сонце — і сонце клекоче

В синім вицвіті стежок і піль,

І сміються закохані очі,

Як осінній захмелистий хміль.

 

Ой, який я смішний недотепа,

Все кричу про війни пустирі,

Там, де руки вишневого степу

Заплелися на грудях зорі.

 

Може люди говорять: навіщо?

Чи співать про закоханих лінь?

Що ж, курися моє бойовище

Для майбутніх рясних поколінь.

 

[Вільна Україна, 10.09.1944]

 

10.09.1944