Народні тексти на мілітарну тему – це майже завжди реактивна рефлексія на ситуацію війни. Це стосується навіть такої їх бравурної частини, як повстанські пісні, що свого часу підмітив Юрій Борець, один із мемуаристів з кількома роками повстанської біографії за плечима, увінчаними Великим рейдом восени 1947 року. Він зауважив, що де співали дівчата – там чулася радісна енергійна мелодія, де повстанці у «своєму колі» – там задумливі, навіть мінорні інтонації.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького»
На перший погляд, це спостереження стосується і пісні «Б’ють гармати», яку з небуття витягла група «Пацики з Франека» й виконує її під назвою «Перша повстанська». На відміну від більшості зразків жанру, ця пісня – не про замальовку чи рефлексію з повстанського життя або пам’ять про конкретну людину. Навпаки, її сюжет глибоко філософський, а центральним героєм виступає – не більше і не менше – все українство. Враховуючи цю подробицю, є спокуса припустити, що автор пісні був щонайменше сільським інтелігентом з гімназією за спиною, а щонайбільше – нашим сучасником із достатньо добрим знанням локального діалекту. З іншого боку, деякі мовні риси пісні змушують згадати, що вся складна система народної космогонії та філософії була створена аж ніяк не академіками. На цьому спекуляції щодо авторства пісні можна закривати, позаяк через відсутність її у тематичних збірниках (принаймні тих, які мені траплялися) простежити її авторство й еволюцію наразі дещо проблематично. Як стверджують самі учасники гурту в кліпі до пісні, її наче виконував дідусь одного з них, але перевірити цей факт неможливо – тому повіримо музикантам на слово і будемо вважати текст, найімовірніше, народним.
Основне, що привертає увагу в цій пісні – це разюча різниця між початковою та заключною строфами. Різниця кількісно малопомітна (йдеться лише про одне слово), але в якісному відношенні вона кардинальна – адже «заплакали» міняється на «засміялись», хоча ситуація не змінюється:
Б'ють гармати,
Б'ють гармати,
Не перестаючи…
Перед нами візія війни як даності й буденності, свого роду «вічний» антураж принаймні у контексті щоденного буття. Але еволюція разюча – позаяк різниця між першою й останньою строфою, то цілком доречно постулювати таки еволюцію. Для цього варто детально пройтися по кожній строфі пісні.
Наступна після констатації факту плачу строфа – це поетизоване стандартне втішання в ситуації невідомості, яка потенційно може вилитися у смертельну загрозу:
Ой, не плачте, українці,
Що до бою йдете,
Як вам Господь допоможе,
Та й ся повернете!
У цьому випадку «Господь допоможе» – це і втішання у суто побутово-практичному сенсі, і свідчення віри, і раціоналізація, якщо брати «за гамбурзьким рахунком», невизначеності, яка не дає можливості спланувати хоч щось. І це зазвичай стандартна фраза, позаяк людині у момент усвідомлення реальності війни (починається все з безособового «б’ють гармати», але ось, гоп! – і ти вже в ряду тих, хто йде воювати, причому цей вибір якимось чином наперед визначений твоїм походженням і національною ідентичністю – невипадково станом на звучання другої строфи етнонім «українці» повторений уже двічі), під тиском усього цього набору, який ще й накладається в часі, важко мислити категоріями потреби такого захисту, патріотизму, зрештою, суто практичними відкладеними вигодами для всієї спільноти, в тім числі твоїх рідних – голова забита усвідомленням різкої зміни ситуації та власного вибору.
Одначе ця сама реальність не дає часу і змоги аж надто заглиблюватися і зосереджуватися на своїх переживаннях, позаяк події війни наростають швидко –
Набивайте, хлопці, кріси,
Набивайте хутко,
Вже сторожа дає знати,
Що москалі близько!
Кажучи простіше, ворог наступає, він уже зовсім недалеко, і питання зі сфери складних змін стану, підсвідомих тривог і тому подібного стрімко переходить у суто практичний вимір – «борися або загинеш».
Власне після моменту бою –
Бились вони з москалями,
Кров вся по коліна, –
відбувається принципова зміна сприйняття, яка доволі швидко призводить до еволюції сприйняття тієї ж самої реальності. Зміна сформульована через дещо шокуючу алегорію:
Напиймося, браття, крови,
Не треба нам вина!
Утім, тут випадає звернути увагу на дві цікаві речі. Насамперед – абсолютну відсутність будь-яких алегоричних чи поетичних формулювань на позначення ворога. Війна йде з цілком конкретними москалями – вони «близько», з ними «б’ються» і, очевидно, «до бою йдучи» знову ж таки з москалями.
З огляду на цей факт виникає два запитання. Перше, майже абсолютно незрозуміле що в контексті нашого спільного досвіду останніх трьох років, що в контексті класичної патріотичної парадигми з її образами лицарів без страху й докору та часто-густо з дещо вихолощеною емоційною сферою, – чого ж, здавалося б, плакати через перспективу бою з цими самими москалями, що за риторичні питання? Та не все так просто. Насамперед, людині у принципі нелегко здолати внутрішню заборону на вбивство, навіть якщо йдеться про вбивство людей з ворожої спільноти. Фахівцям відомо – протягом століть одним із найтяжчих завдань для командирів було змусити своїх вояків стріляти в солдатів противника, а смертоносність модерних воєн пов’язана не лише зі здобутками техніки, а й із тим фактом, що вся ця техніка «розділила» військового і потенційного адресата вбивчого знаряддя у його руках. А, наприклад, етнічним конфліктам, де люди взаємно вбивають себе суто за походження, часто передує досвід війни, обставини якої назагал послаблюють силу моральних установок, особливо якщо командування ворожих армій не ускладнює собі життя належно ретельним дотриманням законів та звичаїв війни.
Загальним наслідком усього цього є те, що для середньостатистичної людини перейти з режиму «життя» у режим «війна» доволі складно, і цей перехід зазвичай відбувається під тиском обставин, які наростають: власне про це послідовність третьої і четвертої строф, які малюють послідовну картину – наближення ворога, підготовка до відсічі, бій і врешті специфічний емоційний стан після бою.
Тут доречно згадати аналогію до цієї еволюції з нашого недавнього минулого. А саме – до 2014 року не так багато українців однозначно сприймали росіян як ворога з усіма відповідними наслідками, включно з готовністю в них стріляти. Маскульт російського походження був звичною справою, аналогічно російська як мова щоденного спілкування не була чимось дивним, Росія ж сприймалася як місце, куди цілком доречно поїхати на заробітки, в гості до родичів чи робити кар’єру. І «гібридний» формат першого етапу вторгнення тоді, взимку-навесні 2014 року, аж ніяк не сприяв швидкому позбавленню цього відчуття. По суті, тільки Іловайська трагедія по-справжньому пробудила українців. А як виглядало таке пробудження з усіма супутніми і цілком природніми емоційними та нервовими реакціями, чудово описав на власному досвіді офіцер 72-ої бригади ім. Чорних запорожців Олександр Вдовиченко. Хтось не так давно зауважив – якби Москва посунула на Україну 2014-го в такому форматі, як 2022 року, ми б не витримали натиску не лише через плачевний тодішній стан нашого війська, а й через психологічну неготовність стріляти саме у росіян.
І тут другий момент: сміятися, йдучи до бою, українці починають після того, як «бились з москалями», причому не просто відбувся бій, а бій цей був кривавий – «кров вся по коліна». Насправді «ріки крові», «кров по коліна», «кров рікою» та подібне – звичайна річ для народних пісень про війну, та й не лише їх. Одначе у співставленні з крайньою конкретністю у позиціонуванні ворога – москалів, застосування цієї алегорії наштовхує на думку, що маємо справу не просто з елементом художньої мови, узвичаєним для конкретної ситуації, а з проживанням досвіду зіткнення з особливо кривавим способом вести війну з боку росіян. Якщо дивитися з точки зору як січових стрільців, так і бійців УПА, то таке припущення щонайменше не виглядає неймовірним: від боїв біля гори Лисоня на Поділлі, де «усуси» стали свідками, як російські солдати йшли в наступ прямо по тілах своїх товаришів, яких скосили постріли захисників позицій, і до масових лобових атак у ході Другої світової війни. Що вже казати про тих «усусів» чи вояків Української галицької армії, які стали свідками «червоного терору» у війні на Наддніпрянщині протягом 1918–1919 років, чи повстанців, яким за рік до створення УПА довелося бачити масові розстріли в тюрмах Західної України чи вже в рядах підпільної армії спостерігати те, що творила в селах Західної України «червона мітла», звіти підпілля про що інколи разюче нагадують свідчення зі звільнених територій.
Одначе подібний досвід породжує бажання відплати, причому часто у найбільш прямолінійній версії. В такому контексті шанс вступити в бій – це також і про можливість діяльної відплати. А перспектива покарати ворога, який не знає жодних моральних меж і загрожує особисто тобі, – це справді викликає задоволення:
Б'ють гармати,
Б'ють гармати,
Не перестаючи,
Засміялись українці
Та й до бою йдучи!..
Та є ще один, більш загальний аспект. Річ у тому, що досвід війни – завжди екзистенційний, межовий. Передусім тому, що будь-хто з військових на війні стикається зі смертю. Причому часто ніхто не може пояснити, чому загинув цей вояк, а не його сусід у строю чи окопі. Хоча досвідчені вояки знають чимало способів, які допомагають пережити війну цілим і відносно здоровим, але навіть всі вони водночас не допоможуть уникнути споглядання смертей і каліцтв товаришів. Власне пошук і віднаходження прийнятних відповідей на запитання «чому так?» «чому він, а не я?» «для чого наші смерті?» становлять, певно, левову частку всіх внутрішніх конфліктів вояків, включно з тими випадками, де йдеться про стресові розлади.
Власне наявність оцього межового досвіду і є тим основним, що відрізняє військових від цивільних і передчуття чого позбавляє відваги тих, кому не вистачило якихось інших міркувань, аби дійти до рядів війська. «Маршова» частина військових пісень спрямована саме на притлумлення на якийсь час цього підсвідомого і цілком природнього страху. Одначе у бою не поспіваєш – і парадоксальним чином на допомогу приходять власне пов’язані з боєм емоції. З біологічної точки зору йдеться про потужний викид адреналіну й інших речовин, які й дають у результаті стан, поетично описаний як «сп’яніння від бою». Власне «засміялись українці, та й до бою йдучи», яке наступає після «напиймося, браття, крові – не треба нам вина», – також і про цю еволюцію.
Фактично, невідомий наразі автор або автори схопили той надзвичайно тонкий і малопомітний момент, коли вчорашній новобранець чи людина, яка не з власної волі втягнута у воєнний вир, перетворюється на воїна. При цьому проявили чималу відвагу, позаяк ввели в поетичну оповідь два моменти, які не те що вибиваються з патріотичної канви, а й загалом належать до тих обставин, яких люди воліють не згадувати. Це насамперед подробиця про «заплакали», а по-друге – про роль «крові» у сенсі досвіду бою як остаточного переходу зі звичного стану в «режим воїна» і специфіку цього переходу, який неминуче сполучений з ризиком загибелі та досвідом крові й насилля.
01.02.2025