Борис Гуменюк – український поет і прозаїк, військовий. Народився 30 січня 1965 року в селі Острів на Тернопільщині. Автор проєкту «Українські книги – українським тюрмам», координатор проєкту «Інша література». Член НСПУ (з 2006). Заступник командира добровольчого батальйону ОУН (2014 р.), голова Української військової організації (2015 р.). У доробку Б. Гуменюка такі книги: “Спосіб захисту” (1993); “Лук’янівка” (2005); “Острів” (2007); “Та, що прибула з неба” (2009), “Вірші з війни” (2014, 2015); “Блокпост” (2016); “100 новел про війну” (2018).
Борис Гуменюк – автор, ім’я якого промовляє за себе. Його “Вірші з війни”, писані ще 2014 року, досі гостро актуальні, домежно відверті й емоційно наснажені. Долі поетової не знаємо: кілька днів по Різдві Христовім 2022 року він залишив допис у мережі Facebook і після того не виходив на зв’язок. Числиться зниклим безвісти.
Поміж творів автора, вміщених у збірці “Вірші з війни”, привертає увагу вірш “Розбудив ранковий холод”, у якому ліричний персонаж описує власні спогади і родинні світлини, а також зближує війну в Югославії та російсько-українську війну, розцінюючи спорідненість пам’яті як тимчасове укриття: “Вибігаю з чужого дому / З чужої пам’яті / З чужої хати / Зі свого тимчасового щастя / Зі свого тимчасового укриття / Йду в туман / Мене не видно / Мене не видно / Зникаю / Розчиняються / Мене немає / Війна / Мене нема”. Цей фінал вірша виявився пророчим для автора, що і справді зник із зв’язку з живими. Науковці про тих, кого військовий сленг називає п’ятсотими, кажуть – відсутні. Проте не можна сказати, що Бориса Гуменюка нема. Його вірші цитують (найчастіше “Заповіт”), вивчають у наукових розвідках (Н. Головченко, Н. Гаврилюк, Т. Пастух, В. Матвієнко та ін.). І ми всі сподіваємося на його повернення. Хоча і розуміємо, що він “розчинився” у війні, про що сам писав трьома строфами вище:
Здригаюся
на слові “кров” усе згадую
Кров усе пам’ятає
Кров має власний біль і пам’ять
Щойно крові було по коліна
А зараз її по шию
Нічого окрім крові
Війна
Реалії війни поет не прикрашає. Періодично він повертається до образу чи мотиву, що його заторкував у іншому тексті. Так можемо збагнути, які моменти Борису Гуменюку особливо важить зафіксувати. До прикладу, у верлібрі “Ці чайки над полем бою – вони такі недоречні” автор пише:
Іноді здається
Що якби зібрати всі шматки докупи
Можна було б скласти людину –
Друга чи недруга –
От якби ще знайти когось хто б її воскресив
В отому скласти людину гранична правда війни, що часто позбавляє тіло цілості і розкладає на шматки, ніби перемішуючи пазли. Навіть якби ті “пазли” вдалося скласти докупи, ми б отримали людське тіло, а не живу людину. Зрештою, навіть це складно, адже часто частини тіл належать бійцям обох армій. І скласти друга / недруга – надважке завдання. Тим паче, годі воскресити таку людину. Про ілюзію можливості людині воскресити людину мовиться також у “Заповіті”, проте там уже це уявлення розповсюджується тільки на друга, рідного чи дорогого. Ворог опиняється поза такою оптикою: “Не збирайте на полі бою наші рештки / Не намагайтеся наново скласти нас докупи”. Зрештою, відсутність є болючою і гіркою, але вона дає надію рідним, що “десь ми є”.
Із “Заповітом” перегукується і фрагмент вірша “Коли чистиш зброю”. Зокрема, друга строфа цього вільного вірша звучить так:
Коли копаєш землю
Коли щодня копаєш окоп чи траншею
Пригорщами вигрібаєш цю дорогу й ненависну землю
Кожна друга пригорща засипається тобі в душу
Вона скрипить у тебе на зубах
Ти ламаєш до неї нігті
Зрештою – у тебе нема і ніколи не буде іншої
Ти залазиш у неї як в лоно матері
Тобі в ній тепло й затишно
Ти раніше ніколи не відчував її так близько як зараз
І стаєте ви суть одно.
У “Заповіті” також фігурують поняття ненависної землі (“Сьогодні знову копаємо землю / Цю ненависну донецьку землю) і землі дорогої (“А сьогодні ми ще копаємо землю / Цю дорогу українську землю”). Щоправда, тут вони не сусідять у межах рядка, а є обрамленням верлібру: в першій строфі – про ненависть, у заключній – про любов. До того ж, ненависть “поглинуто” любов’ю, адже земля донецька – частина землі української. Крім того, й у вірші “Коли чистиш зброю”, й у “Заповіті” земля – мати (“Зрештою – у тебе нема і ніколи не буде іншої / Ти залазиш у неї як в лоно матері”; “Не забирайте нас із землі / Не відривайте нас від матері”).
Водночас варто наголосити, що у верлібрі “Коли чистиш зброю” міститься непряма вказівка на те, що земля мислиться ліричним персонажем вірша як наречена: “Ти раніше ніколи не відчував її так близько як зараз / І стаєте ви суть одно” (Див. Ефесян 5: 31, де написано “Покине тому чоловік батька й матір, і пристане до дружини своєї, і будуть обоє вони одним тілом”). З огляду на те, що вільний вірш “Коли чистиш зброю” оповідає про перше побачення юного вояка з дівчиною на ім’я Марійка – відсилка до сакрального тексту звучить без натяжки. Під іншим кутом зору, так сакралізується майбутня жертва воїна за рідну землю, бо у фольклорі смерть вояка подається як його весілля з землею.
Весілля це, щоправда, позначене жахом неприродного поєднання, як у творі “Ці чайки над полем бою – вони такі недоречні”, де рожеві чайки (мирні птахи) приносять людині шматки людської плоті чи то побратима, чи ворога: “Рожеві чайки – / Волів би ніколи їх не бачити – / Найбільше жахіття цієї війни / І шматки людської плоті / Які падають тобі до ніг просто з неба / З якими ти просто не знаєш що робити – / Адже ти не будеш копати могилу для одного / Відірваного вибухом чи чайками пальця? – Тим паче ти не знаєш – чий він”. Подібний образ завершує розлогий верлібр Бориса Гуменюка під назвою “Коли працює установка залпового вогню «град»”, у якому фігурують безневинні жертви війни і вогню – перепели: “Неможливо дивитися / Як кружляють над своїми гніздами / Охопленими вогнем і війною перепели / Як кричать про допомогу пташенята / Як змовкають ті і ті / Як зрештою усі згорають безневинно”.
На перший погляд здається, що ці фрагменти мають мало спільного: тільки образ невинного птаха над простором війни, що її розв’язали люди (і в цьому ті люди винні). Емоційна тональність і образна сила другого фрагмента суттєво слабша, ніж першого. Втім, обидва ці образи є парафразом (можливо, й неусвідомленим) епізодів, як вибраний народ живився у пустелі м’ясом перепелів, а орли носили їжу пророку Іллі. В Бориса Гуменюка перепели стають поживою вогню і пожежі, а чайка приносить живим замість харчу – людські рештки. Фактично “поживою” живих стають мертві і сама думка про смерть.
Отут належить сказати, що в збірці “Вірші з війни” містяться посвяти загиблим побратимам. І одна з них подається від імені загиблого – “Вчора я вмер”:
Ніби все гаразд
Я – вмер
Бо так треба
Але десь потайки я вам заздрю
Я сумую за вами
Я страшенно за вами сумую
Заздрю вашому болю
І мрію колись повернутися
Щоб знову зустрітися з вами
Навіть якщо доведеться ще раз
Пройти крізь біль.
Ілюзію порядку (“Ніби все гаразд”) не підтримує навіть природність смерті (“Я вмер – / бо так треба”). Байдуже, що тут ідеться не про природній хід речей, за якого все живе помирає, а про смерть із обов’язку (“так треба”), що сприйнятий як вибір, хоча той вибір іде врозріз із інкстинктом виживання (вибір – моральний, а мораль – над інстинктом). Однак персонаж вірша заздрить живим, хоч і не зізнається їм у цьому – а, можливо, і собі теж. Не тільки живі сумують за покійним, але і він за ними. Тож мріє повернутися (у воскресінні / у перевтіленні), щоб наново зустрітися з усіма, хто йому дорогий. Навіть якщо доведеться ще раз зіткнутися з болем. Що важливо: у розумінні ліричного персонажа цього твору біль – не про смерть (“Виявляється вмирати зовсім не боляче / Жити – боляче”), а про життя (“Усе ваше життя – / Біль біль біль”). Однак персонаж стверджує, що заздрить оцьому всуціль болючому життю. І готовий не просто ще раз пережити біль (пройти через нього), але пройти крізь нього, наче крізь вушко голки в Царство Небесне, не тільки позацьогосвітнє, а і внутрішнє:
А тут – стільки неба!
Ви собі навіть не уявляєте скільки тут неба!
Неба за яке не треба битися
Неба якого вистачить усім.
(Небо нагадує дитячий конструктор
Це – як пазли
Які по одному кожна людина носить в собі.
Зберемо докупи усі пазли – отримаємо Небо
Зберемо значну частину – отримаємо значну частину Неба
А коли ти один у великому місті чи серед поля
Яка тобі корись з твого пазлу?)
Ідеться не лише про суспільний (спільнотний) вимір Неба, але і про те, що кожна людина надарована його часткою (“Ми вічність носимо в душі”, за висловом Франка). З огляду на сказане, дану строфу можна розцінювати відповідником до фрагмента з вірша “Ці чайки над полем бою – вони такі недоречні”: “Іноді здається / Що якби зібрати всі шматки докупи / Можна було б скласти людину – / Друга чи недруга”. За великим рахунком, скласти людину – не просто стулити докупи людські рештки, – це поєднати людські душі (“скласти друга”, образно мовлячи) або ж пробудити в цих душах людське (“скласти ворога”).
Сподіваємося, що постать Бориса Гуменюка вирине з туману відсутності, наша мрія про його повернення у світ офіційно числених живими здійсниться. А його поезія ще довго збиратиме пазли Неба у наших душах і нагадуватиме нам про біль та радість життя.
30.01.2025