Ситуативні алегорії в «Енеїді» Котляревського

 

У літературознавців не раз виявлялася спокуса бачити в «Енеїді» Котляревського аналогію між мандрами Верґілієвого Енея після зруйнування греками Трої та мандрами запорожців після знищення Запорозької Січі Катериною II.

 

Справді, в образі Юнони, яка переслідує Енея і троянців, угадується одіозна російська цариця, з наказу якої 16 червня 1775 р. російські війська повністю зруйнували Січ. Інше питання: чи Котляревський удався до такої історичної алюзії свідомо, чи вона випливає з травестованого зображення троянських митарств і зіставлення його в читацькій свідомості з трагічною для долі козацької України подією? Чи сам автор бачив цю, якщо не навмисну, то все-таки досить промовисту паралель, яка сама кидається у вічі й тому не могла пройти повз увагу його сучасників – недавніх козаків та їхніх нащадків? Документальних свідчень немає, тож мусимо обмежитися відчитуванням самого тексту перелицьованої поеми.

 

Проникливий погляд здатен побачити в бурлескно-травестійних карнавалізованих сценах із життя «олимпського потруху» [VI, 1]¹ «точно прицільні» óбрази, які наводять на думку про «соціальну алегорію» – «сатиру на самодержавний Олімп»², і навіть вважати, що поет «образами богів-олімпійців <...> недвозначно вказав на дворянсько-аристократичну бюрократію імперії Романових»³. Досить вчитатися в такі соціально загострені, алегорично-викривальні рядки травестійної поеми:

 

               В се врем’я в рай боги зібрались

               К Зевесу в гості на обід,

               Пили там, їли, забавлялись,

               Забули наших людських бід. [ІІ, 29]

 

Або ж таку Юпитерову нагінку, звернену до «богів, богинь і півбогів»:

 

               «Чи довго будете казитись

               І стид Олимпові робить?

               Щодень проміж себе сваритись

               смертних з смертними травить?

               Поступки ваші всі не божі;

               Ви на сутяжників похожі

               І раді мордовать людей <...>». [VI, 2]⁴

 

Гнівні претензії Енея до Зевса («На землю з неба не зиркнеш» [II, 52]) та інших богів – Нептуна («Ти базаринку любиш брати, / А людям в нужді помагати / Не дуже, бачу, поспішивсь» [II, 53]), Плутона («І в світі нашими бідами / Не погорює ні на час» [II, 54]) та Венери, котра «спить <…> п’яненька / Або з хлоп’ятами ганя» [II, 55], – сприймаються як авторська інакомовна критика самого царя, оддаленого від народу й байдужого до його бід, як завуальоване викриття царських сановників-хабарників, що не клопочуться народними злиднями, зрештою – розпусного царського оточення.

 

Критичне вістря автора спрямоване й на викриття фінансових зловживань і розкрадання державної (царської) скарбниці у тогочасній російській армії. Натяк на це криється у словах царя Латина, звернених до його «старшин» – «панів вельможних», «чиновних і заможних» [IV, 89]:

 

               Хто буде з вас провіянтмейстер,

               Або хто буде кригсцальмейстер,

               Кому казну повірю я?

               Не дуже хочете ви битись,

               А тілько хочете нажитись <…> [IV, 91]⁵.

 

Утім, наведені вище влучні викривальні характеристики можновладців не втратили свого актуального значення і тепер, уже в українській державі.

 

Таке образне протиставлення «олимпського потруху» [VI, 1] «людям в нýжді» [II, 53] означало для демократичного читача різке контрастування російського самодержавства і поневоленого українського народу. Цьому сприяли й романтичний мотив «національної туги» за «вічной пам’яти» козацькою автономією – Гетьманщиною з її «славними полками козацькими» [IV, 101], і гіркі натяки на ганебне становище «внуків славнійших дідів» [V, 143]. Не випадковим є й розпачливий вигук «Чого наш славний рід доживсь!» [V, 142], що асоціюється із втратою козацької державности. Усе це – передвістя протиставлення поколінь, згодом такого характерного для романтичної свідомости Шевченка.

 

На позір сміховинна травестія є в її алегоричних виявах болісним авторським переживанням у національному плані – втрати українською шляхтою (козацькою старшиною) автономного статусу України, а в соціальному – закріпачення вільного народу Лівобережної України та Слобожанщини за указом імператриці Катерини ІІ від 3 травня 1783 р. Троянський «поромщик» репетує:

 

               Остатній наш народ пропав.

 

               Живе на острові цариця

               Цирцея, люта чарівниця

               І дуже злая до людей;

               <…>

               Пропали, як сірко в базарі!

               Готовте шиї до ярма!

               По нашому хохлацьку строю

               Не будеш цапом, ні козою,

               А вже запевне що волом:

               І будеш в плузі похожати,

               До броваря дрова таскати,

               А може, підеш бовкуном. [IV, 10]⁶

 

Українців уподібнено до волів як народ, уярмлений не лише соціально (закріпачений), а й національно (позбавлений власної державности). Уподібнення росіян до кози («Москаль – бодай би не козою / Замекекекав з бородою» [IV, 11]) чисто зовнішнє, портретне, зумовлене тим, що росіяни носять бороду, а тому схожі на козу чи цапа. Натомість порівняння українців з волом має алегоричний смисл, соціальний і національний. Таке порівняння вже траплялося в українській літературі до Котляревського – у вірші невідомого автора «Що настало тепер в світі, трудно спогадати...», написаному наприкінці XVIII ст. у відповідь на закріпачення правобережних селян за Катерини ІІ після того як Правобережну Наддніпрянщину, яка доти перебувала у складі Речі Посполитої Польської, було приєднано до Російської імперії (за другим поділом Польщі, 1793 року): «Ми ж все бідні, нещасливі, на те ся вродили, / Щоб в неволі, як віл в ярмі, щоденне робили»⁷.

 

Попри наведені приклади уважний аналіз дає змогу пересвідчитися, що Котляревський лише ситуативно (а не наскрізно) вдається до алегоризації зображуваних подій і персонажів, притому тих і тих учасників війни (а воюють у четвертій – п’ятій частинах «латинці і рутульці» проти «енеївців» [VI, 154]) зіставляє з козаками, українцями. А не раз – не тільки з ними.

 

Наприклад, у Дидони Еней «Мутив, як на селі москаль!» [I, 40]. Хоча з другої половини четвертої частини української «Енеїди» починається епічне звеличення Енея, а в шостій вивершується певна героїзація його постаті як кмітливого й відповідального воєначальника та правителя, усе-таки навіть у п’ятій і шостій частинах автор допускає знижувальні, бурлескні висловлювання про травестованого героя: перепивши, «Еней в керею замотався, / На задвірку хропти уклався», і «хріп Еней од перепою, / Забувши о біді своєй» [V, 22, 23]. Бурлескні засоби зображення не перестають поширюватися не лише на ворожих троянцям латинців і рутульців, а й на самих троянців та їхніх союзників аркадян:

 

               А наші з хмелю потягались,

               Вчорашній мурдовав їх чад;

               Стогнали, харкали, смаркались,

               <…>

               Потім взялись за оковиту

               І скликали річ посполиту [тут: громаду. – Є. Н.] –

               Поставить, як іти в поход. [V, 33]

 

Після епізодичної перемоги над рутульцями троянці «Пили до ночі та гуляли / І п’яні спати полягали, / Еней був п’яний, єлє жив» [VI, 73]. В Александра Котельницького Еней «всем попойку добру дал: / <…> Хлебали залихватски брагу / И перепились наповал» [VI, с. 66]⁸. За спостереженням шведського україніста Альфреда Єнсена, у травестії Ніколая Осипова «верґілівський герой представлений як російський мужик, склонний до піянства»⁹. Котельницький продовжив таке чисто російське травестування античного героя, започатковане його попередником, а Котляревський пішов за ними обома, також зобразивши Енея неабияким п’янюгою.

 

Принагідно Еней та аркадський панич Паллант уподібнюються до сучасних Котляревському офіцерів російської армії, котрі за чаркою полюбляли хвалитися своїми подвигами, усіляко прибріхуючи. Еней

 

               З Паллантом в човні частовався,

               Поїв всю старшину, як міг.

               В розказах чванився ділами,

               Як храбровав з людьми, з богами,

               Як без розбору всіх тузив.

               Паллант і сам був зла брехачка,

               Язик його тож не клесачка,

               В брех ні Енею не вступив. [VI, 22]¹⁰

 

Наприкінці травестії Енея гумористично названо «троянський наш султан» [VI, 52], як раніше й Латина – «латинський султан» [IV, 72].

 

У деяких інших місцях «Еней-сподар і князь троянський» [IV, 36], котрий із троянцями має збудувати, волею «богів Олимпських» [ІІІ, 20], «сильне царство» [I, 17], заснувати всесвітню (Римську) імперію, ситуативно сприймається навіть як уподібнений до «білого царя» (натяк на претензії Москви стати Третім Римом). Юпитер заспокоює свою «доцю» Венеру:

 

               Еней збудує сильне царство

               І заведе своє там панство:

               Не малий буде він панок.

               На панщину ввесь світ погонить <…> [І, 17].

 

Подібне пророкує Енеєві «чоловічий голос» із ворожчиного горщика:

 

               Од його має розплодитись

               Великий і завзятий рід;

               Всім світом буде управляти,

               По всіх усюдах воювати,

               Підверне всіх собі під спід.

               І Римськії поставить стіни.

               <…>

               Великі зробить переміни

               Во всім окружнім там краю; [ІІІ, 138–139].

 

Впадає в око, що перед зображенням доленосного поєдинку з Турном автор порівнює Енея із князем Григорієм Потьомкіним, записаним свого часу до реєстру Запорозького війська під ім’ям Грицька Нечеси: «Такий, як був Н е ч е с а -князь» [VI, 155].

 

У Латії троянці своєю поведінкою нагадують росіян-завойовників. «Ремул рутульської породи» погрожує зайдам, яких зневажливо називає «недогарками троянськими»:

 

               «Ми вас одучим, супостати,

               Морити вдов, дурить дівок;

               Чужії землі однімати

              

               І шкодити чужий садок.

 

               <…>

 

               Чого прийшли ви, голодрабці?

               Лигать латинськії потапці?

               Пождіть – ваш витісним ми дух!» [V, 128, 129]¹¹

 

 

 

Котляревський навіть порівнює войовничих троянців із такими ж войовничими «москалями»:

 

               Но у троянського народу

               За шаг алтина не проси;

               Хто москаля об’їхав зроду?

               А займеш – ноги уноси.

               Завзятого троянці кшталту,

               Не струсять нічийого ґвалту

               І носа хоть кому утруть. [IV, 83]

 

Якщо, за здогадом Віктора Неборака, «Лаврент Котляревського асоціюється з Полтавою, а битва під Лаврентом – з Полтавською битвою»¹², то логічним (але не прямим, а ситуативним) продовженням цього асоціативного ряду буде прочитання Енеєвого наказу взяти штурмом «столичний Лаврент» як такого, що натякає на жорстоке знищення царським військом непокірної гетьманської столиці Батурина майже з усіма його мешканцями, що трапилося 2 листопада 1708 р.:

 

               «Моєї мови не жахайтесь

               (Бо нею управля Зевес)

               І зараз з військом одправляйтесь

               Брать город, де паршивий пес,

               Латин зрадливий, п’є сивуху,

               А ми б’ємось зо всього духу.

               Ідіть паліть, рубайте всіх;

               Громадська ратуш, зборні ізби

               Щоб наперед всього ізслизли <...>» [VI, 147].

 

Ця строфа Котляревського назагал відповідає текстам Верґілія і Котельницького, хоча в тих поетів в Енеєвому наказі воякам акцентовано на знищенні непокірного міста, а не його мешканців:

 

               «Я місто сьогодні

               Знищу, причину війни, саме серце держави Латина

               З димом пущу, із землею зрівняю високі будівлі,

               Як не захочуть підданцями бути й, покорені, завжди

               Бути слухняними».

               [Книга дванадцята, в. 567–571]¹³;

 

               «Лаврент, войны сея причину,

               Немедленно во прах низринуть

               Нам должно, добры удальцы!

               Скорей, скорей огни несите,

               Весь город в пламень обратите <…>» [VI, с. 189].

 

В умовах української дійсности строфа Котляревського з жорстоким наказом Енея набувала особливих місцевих значень, нагадуючи про не надто давню й тому ще не забуту трагічну подію – незагоєну рану з вітчизняної історії (асоціювання ж Лаврента то з Полтавою, то з Батурином – цілком у дусі принагідних ситуативних зіставлень, до яких часто вдається Котляревський у своєму травестуванні).

 

Гуманний автор показує, як од воєнних жахіть терпіли біду всі народи, що зіткнулися у збройному протиборстві, і співчуває не лише головним у поемі троянцям, а й латинянам:

 

               В Лавренті сумно тож було;

               <…>.

               Там батько сина-парубійку

               Оплаковав і кляв злодійку

               Війну і ветхого царя;

               Тут дівка вельми убивалась,

               Що без вінця вдовой осталась,

               Утративши багатиря. [VI, 93]

 

У складі Сіверського полку Котляревський у 1806–1807 рр. брав участь у російсько-турецькій війні 1806–1812 рр. Найпевніш, саме завойовницьких російських монархів і полководців, а також турецьких він мав на оці під примхуватими «князьками» в алюзійній заувазі про скомпоновану в травестії «панахиду» по загиблих троянцях:

 

               Зроблю лиш розпис іменам

               Убитих воїнів на полі

               І згинувших тут по неволі

               Для примхи їх князьків душам. [VI, 144]

 

Незважаючи на авторську симпатію до «князя» Енея, а не до «царя» [VI, 146] Латина, подекуди (так само ситуативно) рутульців і латинян, урешті-решт підкорених Енеєм, зіставлено з українцями: наприклад, паралель з «військом», «сотнями» Гетьманщини [IV, 101] проведено саме в описі підготування до війни латинян і рутульців. У битві Турн кричить до рутульців: «Дружненько, козаки!» [V, 119] (утім, це може нагадувати й поклик російського офіцера до козацького підрозділу царської армії). Далі Латин називає своє царство «наша Січ» [VI, 97]. У цьому контексті відмова «хана Діомида» піти проти Енея та троянців, про що його прохав через послів Латин, а відтак докірлива репліка Латина «вельможам» із приводу цієї відмови («От з Діомидом ви носились, / А він вам фиґу показав» [VI, 96–101]), скидаються на авторський натяк на проблемні історичні стосунки козацьких гетьманів із татарськими ханами, які то вступали у воєнний союз із козаками, то зраджували їх.

 

Позаяк учасників травестованого дійства – Енея, Венеру, інших персонажів, а також різних етносів – Котляревський без розбору й системи, а лише принагідно, ситуативно зіставляє то з козаками, то з «москалями», то навіть із татарами й турками, то завойовниками у поемі виявляються не лише троянці, що здобувають Латію, а й місцеві рутульці, які вдерлися у «кріпость», споруджену на їхній землі троянськими загарбниками. Серест, «обозний генеральний» троянців, із докором кричить до одноплемінників:

 

               В господі вашій вередує

               Рутульський шолудивий пес!

               Що скаже світ про нас, трояне? [V, 143]

              

Таке чергове авторське вивертання ситуації характеризує не так корінних рутульців, як троянських займанців: для завойовника загарбана земля і споруди, зведені, щоб закріпитися на ній, стають власними.

 

Насамкінець Котляревський мовить про потребу збереження «на вічне врем’я» хоча б національної самобутности – самоназви, мови, віри – саме «латинського племени», якщо вже «судеб по волі» випало йому бути підкореним завойовниками-троянцями і втратити свою державність. Юнона благає Зевса (Юпитера):

 

               «Нехай Еней сідла рутульця,

               Нехай спиха Латина з стульця,

               Нехай поселить тут свій рід.

               Но тілько щоб латинське плем’я

               Удержало на вічне врем’я

               Імення, мову, віру, вид».

               «Іноси! сількісь! як мовляла»¹⁴, –

               Юноні Юпитер сказав. [VI, 161–162]

 

 

 

Натяк тут досить прозорий: мирячись (за принципом «против ріжна не прать» [IV, 64]) із фактом загарбання України Російською імперією, Котляревський порушує питання про надання царизмом українському народові права зберегти свою мовно-культурну та релігійно-обрядову самобутність. На таких умовах автор вимушено погоджується, щоб підкорені українці та росіяни-завойовники будували в єдності спільну державу. Історія царської Росії показала, що це була ілюзія, але обережний натяк поета відіграв певну роль у плеканні серед українців обабіч кордону національно-культурницьких, визвольних і державницьких мрій, оскільки алегорію легко прочитували. З приводу цього місця в «Енеїді» Олександр Кониський зауважив, що коли б Котляревський

 

«замісто “латинське плем’я” написав “українське”, – чи дали б йому напечатати “Енеїду”, чи не опинився б він “у хладных финских скал” або де на березі Лени?.. Інак Котляревському  н е  м о ж н а  було говорити, і  н і х т о  другий з українців тоді не сказав і того, що він»¹⁵.

 

За слушним спостереженням Стефана Смаль-Стоцького, в «Енеїді» Котляревський не лише «пропагує гуманність» і «стає в обороні упосліджених і покривджених» (мається на увазі соціально), а й

 

«стає в обороні національних прав українського народу, за його відрубність і самостійність в мові, звичаях, обичаях і т. п. Багато місць “Енеїди” дає зовсім певну підставу думати, що в ній представлені особливо злидні України, які вона тоді в кождім згляді терпіла від російської адміністрації, як і взагалі відносини України до Москви, хоть, з другого боку, Котляревський виявляє щиро свій державний патріотизм і свою лояльність»¹⁶.

 

У щойно зацитованих рядках з української «Енеїди» Котляревський як травестатор скористався з відповідного місця Верґілієвої поеми, де Юнона благає Юпітера:

 

               «<...> не наказуй

               Ти самобутнім латинам зміняти старе своє ймення,

               Мову й одежу, стати троянцями й тевкрами зватись».

               [Книга дванадцята, в. 824–826]¹⁷

 

Котляревський у Юнониному проханні додає ще й віру, збереження якої було актуальним за часів православної козацької України, котра боролася проти експансії ісламу та католицизму, та й, зрештою, опиралася спробам московської царської церкви підпорядкувати собі українську громадську церкву. Питання віри у Верґілія зринає у Юпітеровій відповіді («священні обряди»), якою він заспокоює Юнону:

 

               «Дам, чого хочеш <…>.

               Батьківську мову і звичаї рідні задержать авзонці,

               Й зватися будуть, як звались. Лиш кровно із ними змішавшись,

               Тевкри поселяться тут. Лиш закони й священні обряди

               Дам їм усім і в мові єдиних зроблю з них латинян».

               [Книга дванадцята, в. 834–838]¹⁸

 

Антична латинсько-троянська ситуація не зовсім відповідала сучасній Котляревському українсько-російській, бо російсько-імперські завойовники нав’язували свої закони, мову, церкву, а прибравши собі з княжої доби етноніми Русь, руський та офіційно запровадивши (за Петра І) грекизований варіант Росія, накидали українцям етноніми Малоросія, малоросійський, малороси. Щоправда, внаслідок реформи московського патріарха Никона, в Руській православній церкві у 1653–1667 рр. відбулася уніфікація церковного обряду з українською та грецькою обрядовою практикою. Чи мав це на думці Котляревський, коли завіршовував повищий діалог Юнони та Юпитера, – невідомо. Та напевно можна сказати, що для Котляревського неприйнятним було, щоб українці стали єдиними з росіянами в мові та народно-релігійних обрядах, бо за тодішніх умов це означало втратити рідну мову й перейти на чужу російську, позбутися національно-релігійної обрядовости і звичаєвости (про разючу відмінність української народної культури від російської письменник чітко висловився у «Москалі-чарівнику»), тож він скорочує довгу пояснювальну тираду Юпітера і вкладає у його вуста лише згоду з тим, чого домагалася Юнона. Про уніфікацію бодай у чомусь в українського поета, на відміну від римського, не йдеться.

 

Оскільки виразно цей діалог Зевса і Юнони Котляревський наситив алюзіями на актуальні для нього українсько-російські проблеми, засвідчує відповідне місце у травестії Котельницького, де прохання Юнони викладено досить блідо, без натяків на російську історію:

 

               «Пусть так – троянец торжествует

               И Турна душит как скота,

               Пусть он над всеми ликовствует,

               Готова для него чета;

               Пусть будет он могущ и пышен,

               Народ им будет пусть возвышен;

               Но сделай то лишь мне, мой свет,

               Чтоб имя Трои погребенно

               Осталось навсегда забвенно, –

               Да имя Лации цветет!»

               Рекла – и Зевс на все склонился,

               Он с ней на мере положил,

               Чтобы Эней возвеселился

               И Турну голову сломил;

               Потом свое рассеяв семя,

               Распространил в Лации племя,

               Принял названье латинян:

               Чтоб прекратив военны муки,

               Они стаканы взяли в руки

               И сотворили род римлян. [VI, с. 197–198]

 

Порівняння цих трьох фрагментів – з латинського першовзору, травестій Котельницького та Котляревського – показує, що український автор у цьому випадкові йшов за римським поетом, а не за російським травестатором.

 

Історичні колізії з античної давнини (передусім між троянцями, греками та латинцями) дали змогу Котляревському розбудувати свій текст із натяками на українсько-російські, козацько-імперські відносини. На прикладі воєнного зіткнення, а затим примирення латинців і троянців автор показує, як після епізодичних збройних сутичок і навіть битв між собою українці та росіяни мали б зажити в мирі та злагоді. Він навіть малює ідилічну – хай нетривалу, на час перемир’я – картину такого співжиття:

 

               В коротке мировеє врем’я

               Латинське і троянське плем’я

               Було як близькая рідня. [VI, 88]

 

Отож у травестованій «Енеїді», як і в латинському оригіналі, завойовники і підкорені будують спільну державу. Це вітають обидва автори – римський та український. Тільки Верґілій стоїть передусім на боці великодержавника Енея і троянських займанців, а Котляревський у цьому випадкові стає на бік корінних латинців та рутульців, які в нього ситуативно асоціюються з українцями, підкореними російсько-імперською експансією. Так опозиція між російсько-імперським (класицистичним) та українським національним (преромантичним) дискурсом набуває співвідношення на засаді відштовхування – притягання.

 

Спокусливо було б сказати, що в «Енеїді» Котляревського троянці, які зазнали поразки у війні з греками й покинули рідну землю, асоціюються з козаками, змушеними мандрувати по світу після знищення Запорозької Січі, а троянці, що завойовують Латинську землю, підкорюють латинців і рутульців, – уже викликають асоціації з російсько-імперським загарбанням України. Почасти це справді так, але якоїсь наскрізної аналогії козаків до троянців чи до латинян та рутульців у поемі немає: і тих, і тих автор тільки епізодично (згідно з методом ситуативного зображення персонажів) зіставляє з козаками. Неупереджений аналіз тексту «Енеїди» Котляревського дає змогу переконатися, що поет не мав наміру послідовно перетворити свою травестію на якусь суцільну алегорію, витриману від початку до кінця в єдиному ключі. Наш травестатор ішов насамперед за російською переробкою Осипова – Котельницького, почасти й за Верґілієвим твором (у латинському оригіналі або російському перекладі), дотримувався античної сюжетної схеми, а вже по ходу її перевдягання в українські шати робив подекуди принагідні зіставлення – як йому спадало на думку й виходило. Через те античні події та герої лише епізодично нагадують окремі події та діячів із козацької історії (завдяки навмисним авторським акцентам або самою лише суттю зображуваного), а козаками постають час од часу вояки з протиборчих сторін.

 

Тож на запитання про те, що маємо в «Енеїді» Котляревського: алегоричні мандри троянців-запорожців після зруйнування Січі чи ситуативні зіставлення троянців або латинян і рутульців то з козаками, то з «москалями», а також окремі історичні алюзії? – правильною буде друга відповідь.

 

 

_____________________

¹ У покликах на «Енеїду» Котляревського римською цифрою зазначаю частину поеми, арабською – строфу (за виданнями: Котляревський І. П. Повне зібрання творів / підготовка текстів та коментарів Б. А. Деркача. – Київ : Наукова думка, 1969; Котляревський І. Енеїда : Поема / Коментар уклав О. Ф. Ставицький. – Київ : Радянська школа, 1989). Потрух – тут: потерть (подрібнені тертям часточки чого-небудь, зазвичай сіна).

² Сверстюк Є. Іван Котляревський сміється // Україна. Наука і культура. – Київ, 1991. – Вип. 25. – С. 311.

³ Хропко П. П. Іван Котляревський (1769–1838) // Історія української літератури (Перші десятиріччя XIX століття). – Київ : Либідь, 1992. – С. 84.

Сутяжник – той, хто вдається до позовів з корисливих міркувань, має пристрасть до позовів.

Провіянтмейстер – генерал, який відав постачанням. Кригсцальмейстер – урядовець при війську, що вів фінансові справи, здійснював і постачання армії.

Бовкун – віл, якого використовують у роботі без пари.

Житецкий П. «Энеида» Котляревского и древнейший список её в связи с обзором малорусской литературы XVIII века. – Киев, 1900. – С. 121.

⁸ У покликах на травестійну «Енеїду» Котельницького римською цифрою зазначаю частину поеми, арабською – сторінку за першодруком: Виргиліева Енейда, вывороченная на изнанку Александромъ Котельницкимъ. – Санктпетербургъ, 1802. – Часть пятая; 1808. – Часть шестая.

Єнзен Альфред Р. Перелицьована Енеїда Котляревського / За згодою автора з німецької мови переклав Павло Волянський. – Перемишль, 1921. – С. 8.

¹⁰ Клесачка – шевське знаряддя для розгладжування швів.

¹¹ Потапці – підсушений невеликими шматочками хліб; використовувалися для горохових або квасоляних юшок, борщів тощо.

¹² Неборак В. Перечитана «Енеїда»: Спроба сенсового прочитання «Енеїди» Івана Котляревського на тлі зіставлення її з «Енеїдою» Вергілія. – Львів, 2001. – С. 244. Також див.: Там само. – С. 206.

¹³ Тут і далі на «Енеїду» Вергілія (із зазначенням книги та віршових рядків) покликуюсь за виданням: Вергілій Марон, Публій. Енеїда = Aeneidos : В 12 кн. / Пер. з лат. М. Білик. – Київ : Дніпро, 1972.

¹⁴ Тобто: згоден, гаразд. – Є. Н.

¹⁵ [Кониський О.] Відчити з історії русько-українського письменства XIX віку / К. // Сьвіт. – 1881. – Ч. 2. – С. 29.

¹⁶ Смаль-Стоцький Стефан. Котляревський і єго «Енеїда»: Відчит на науковій академії дня 1-ого падолиста 1898 // Літературно-Науковий Вістник. – 1898. – Т. 4. – Кн. 11. – С. 99.

¹⁷ Тевкри – народність, що населяла давню Трою (троянці).

¹⁸ Авзонці – перші мешканці Італії.

 

 

16.09.2019