Недочитаний Ілля Лєвін. І не тільки Ілля…

Ярина Коваль

Чи то ми вже так звикли, що наші відомі земляки, приєднуючись до більшості, покидають земне товариство одні за одними, чи просто всім не до того, але про недавнє прощання з львівським фотохудожником Іллею Лєвіним ніде у пресі не майнуло ні рядочка... Наче і не було нічого. І нікого. Зокрема, цього сивобородого чоловіка, що з-під круглих окулярів зацікавлено і з іронією (а подекуди з чорним гумором) дивився на світ, охоче ділячись із тими, хто хотів його чути, не лише своїми міркуваннями з того чи іншого приводу, а й своїми знаннями.

Професіонала своєї справи, за якого промовляли не звання, а його роботи – і передовсім художні альбоми, яких зробив кілька десятків, виданих тут і за кордоном (чого вартує тільки один альбом із відзнятими Іллею Лєвіним роботами Пінзеля, випущений у світ в Японії, – як сам жартував у різних товариствах, «такий не гріх і за труною понести»).

Ерудита, який зробив себе сам усупереч усім життєвим обставинам і став у житті тим, ким справді хотів стати – фотографом.

"Де ми ходимо-2". Світлина Іллі Лєвіна

Але ж він був. І його – уродженця Львова – непросте життя у львівських координатах також було. Починаючи від появи на світ у 1952 році й аж до останнього дня наприкінці цьогорічного серпня. Були дитячі мрії про тата (який зник з горизонтів родини ще в ранньому дитинстві Іллі) і про те, що небажання знову йти в цілодобовий дитячий садочок (бо мама гарує на двох роботах, намагаючись бодай якось звести кінці з кінцями) матеріалізується в таку можливість. Було юначе нестримне і роками марне прагнення фотографувати, хоча не було чим: про купівлю навіть найпримітивнішої камери на той час не було і мови через гострий брак у найближчій родині грошей. Було перше одруження у 19 років та подарунки від десяти друзів по десять карбованців кожний, що у підсумку дало можливість Іллі Лєвіну через організацію «Товари поштою» замовити неймовірний дефіцит – камеру «Зеніт B». Першу, яка уможливила йому смак фотографувати. Були труднощі буття через приналежність до євреїв (п’ята графа) і щира втіха від їх подолання. Була цілеспрямована самоосвіта і самовіддана праця (Ілля Лєвін, до слова, окрім іншого, відзняв також колекції майже всіх львівських музеїв, що потім вийшли в дороговартісних подарункових виданнях). Були злети і падіння, надії і розчарування. Були закоханості і розставання, здобутки і втрати. Все, як і належиться у звичайному людському бутті.

А в незвичайному? Коли три роки тому у львівській галереї Гері Боумена відкривали фотовиставку Іллі Лєвіна (що стало подією унікальною, бо цей фотохудожник упродовж життя піару не любив – зрештою, як і халяви), усі цитували думки з приводу мистецтвознавиці Віти Сусак. Бо своїми оцінками вона і справді потрапила «в яблучко».

«Цей фотограф знімає все, не в сенсі – поспіль, а фахово. Йому замовляють фотографії моделей, політиків, діячів культури. Він фотографує міські будівлі всередині і ззовні, знає, як зазнимкувати вітраж, заінтригувати інтер’єром, схопити характер фасаду. До Іллі Лєвіна звертаються музеї, колекціонери, і він фотографує зброю, меблі, картини, малюнки, офорти, дерев’яну і мармурову скульптуру… Але крім професійних замовлень, є речі, які Ілля Лєвін знімає для себе… Його фотографії фіксують наше життя, або, точніше, видимість життя, те зовнішнє – тіла, одяг, приміщення, – в якому проживають свої біографії невидимі ні оком, ні фотоапаратом "людські" я…Його герої можуть бути занурені в інтер’єр, але там все одно немає нічого зайвого, будь-яка деталь виправдана. Інтер’єр завжди дуже важливий, він – своєрідне паспарту приватного людського життя, що дозволяє не тільки реконструювати минуле, уявити сучасне, але іноді й передбачити майбутнє. Приміщення, в яких знімає фотограф, не належать його моделям, вони там не мешкають, але, опинившись, виявляють співзвучність між запропонованим простором і власним світовідчуттям. В основі, природньо, прихована співзвучність зі світовідчуттям фотографа, який поєднує цих людей і ці інтер’єри в один кадр».

Світлина Іллі Лєвіна без назви

Але навіть не це головне. Свого часу поставивши на тонке відчуття композиції (чого – вважав – насправді навчити неможливо) та світла, на спостереження, надивленість та інші не менш вагомі речі, Ілля Лєвін водночас осягнув і ще одну дуже важливу для справжніх фотохудожників істину: світлини вийдуть добрими тільки тоді, коли в них будуть як розум, так і душа. І душа фотомитця насамперед.

«Оглядати світлини – мов книжку читати, — це вже з думок на "фотографічні" теми майстра художніх перекладів з античності, письменника Андрія Содомори. – Лишень у книжці можна перегорнути останню сторінку – прочитати її до кінця. Світлина ж, хоч довго триматимемо її перед очима, ніколи не буде прочитаною до кінця. Аби читати книжку, треба пройти науку читання. Щоб оглядати світлини, науки не потрібно. Тим важче читати світлину. У кожній – своя глибина. Але звідти, скільки не пірнай, "дивних перлів" не винесеш. Насолода тут – у самому пірнанні, у невідомості, у недочитаності…»

Світлина-автопортрет Іллі Лєвіна

Недочитана творчість. Недочитаний Ілля Лєвін. І не тільки Ілля…

Якби Львів кохався в японській поезії, зокрема в жанрі танка, то міг би – вкотре проводжаючи в останню дорогу тих, хто витворював його славу – промовити словами видатного японського лірика Ісікави Такубоку: «Сльоза, упавши на пісок, Всотала в себе Тисячу піщинок. Яка вона важка, Ця намистина – моя сльоза!».

Та Львів сьогодні мовчить. Але ж яка вона важка у цьому році, ця намистина – його сльоза…