Отець гуморист

Іван Франко

Василіянин о. Софрон Телесницький мав у Дрогобичі, особливо серед отцїв Василіян, славу гумориста. То чесна, щира, отверта душа, що в кожде товариство вносить якийсь подув легкости, невимушеної свободи, якусь погідність та веселість. Зачне щось оповідати, то хоч і не садить ся на дотеп, як се чинять иньші, а про те від разу вводить усїх у добрий гумор, викликає веселість і сьміх там, де сама річ, здавалось би, не виявляє нїчого сьмішного. Така вже якась золота душа в тім непоказнім, худім і, бачилось би, радше до мелянхолїї як до веселости накліннім чоловіцї.

Така слава попередила о. Телесницького ще мабуть перед його приходом до Дрогобича, і він умів піддержати її й потім. Коли ми, дїти школярі, скінчивши другу клясу, мали роз’їжджати ся на вакациї, наш улюблений учитель і повірник, катихит о. Красїцкий, сказав нам:

— Ну, на другий рік будете мати ґосподарем кляси о. Телесницького. Золота душа! Буде вам добре з ним. Одного лише бою ся, щоб ви, такі урвителї, не надуживали його доброти та не розвезли ся як циганські пуги.

— Нї, нї, ми сього не зробимо! — кричали ми радісно, і в тій щасливій надїї роз’їхали ся до домів.

Слїдуючого шкільного року третя кляса нормальної школи була незвичайно численна. По інавґурацийнім богослуженю нас завели до великої кімнати, цензор Заяць порозміщував нас у лавках відповідно до росту — меньших на передї, а більших на задї; одна лавка, що стояла окремо за зелїзною печею, боком до всїх иньших, лишила ся порожня. Ми й не допитували в цензора, чому се так. Ми не дармо були третьоклясники, і знали, що се по давно заведеному ще Єзуітами звичаю „осляча лавка“, так сказати, карна кольонїя кляси. Кому то доведеть ся заселити її ? Та я сумнїваю ся, чи хто з нас у ту хвилю думав про се. В клясї було шумно, весело; вакацийне повітрє ще не вивітріло з наших голов, а до того надїя на такого доброго ґосподаря кляси окрилювала дитячі серця. Ми розмовляли, сьміяли ся, деякі ходили по серединї, і навіть сам цензор Заяць відложив на бік свою звичайну повагу, тим більше, що він властиво й не був іще офіцияльно іменований цензором, бо се залежало від нового ґосподаря кляси.

Ось заголосив плаксивим голосом дзвінок оповіщаючи початок години, залопотїли в корідорі поквапні кроки якихось запізнених школярів, почули ся якісь крики, стуканє дверима, і в клясї залягла тиша. Чути було клекіт торгового дня на близькій торговицї, пискливі окрики Жидків: „Сьвіже сьúріки!“ квик поросят та скрип бойківських немазаних, щиродеревляних возів, які славились тим, що в них нема анї одного цьвяшка зелїзного. Дїти в клясї вже не важились говорити голосно анї ходити з лавки до лавки; де-де чути ще веселі шепти, притишене хихотанє, шелест перевертаних книжок; лише цензор Заяць міреним кроком ходить по серединї та глядить, чи всї сидять у такім порядку, як він посадив їх.

— Книжки під лавку! Руки на лавку ! — командує він — Пст! Тихо! Ідуть уже!

Чути в корідорі голосне, мірене стуканє кроків, і то не одної, а двох пар ніг. Близше, близше до дверий нашої кляси... ось нараз відчиняють ся двері. Входить наперед заживна постать ректора о. Барусевича, з круглим, пухким, але поважним лицем, а за ним висока, худа, дошковата фіґура з широким, видовженим якось наперед, мов конячим лицем, чорним мов щітка наїженим волосєм, низьким чолом, широким ротом та недбало виголеним підборідєм, на якому видно було стернянку чорного, твердого волося. На фіґурі чорна ряса, переперезана чорним, широким поясом, але роблена якось мов не на його міру, здавало ся — за широка на нього, так що його худе тїло телїмбало ся в нїй, мов доспіле горохове зерно в розбухлім, зеленім іще стручку. Лице фіґури робило якесь жалісливе вражінє не то голодного, не то хорого чоловіка. Жерела веселости, тої що пливе з доброго, чоловіколюбного серця і так і бризькала з кождого позирку, кождого руху, кождого слова нашого катехета о. Красїцкого, в лицї нового нашого вчителя ми не завважили анї слїду.

— Ну, хлопцї! — промовив о. ректор велївши нам сїсти — говорив, розумієть ся, по польски, бо се тодї, nota bene, ще за так званої ґерманїзациї (се що тут оповідаю, дїяло ся в 1864 роцї) була — не знаю чи з гори наказана, чи з власної привички заведена урядова мова в школї оо. Василіян, — маєте тут нового вчителя і ґосподаря кляси, о. Телесницького. Буде вас учити польської, руської й нїмецької мови, рахунків та співу. Слухайте його, будьте пильні та чемні, аби менї не потребував жалувати ся на вас. Я знаю, ви хлопцї порядні і не будете робити йому прикрости. Ну, отже! — І з сим словом, яке від біди мало заступати нїмецьке „also“, що ним о. Барусевич любив сипати що хвиля в своїй звичайній, байдуже, чи польській, чи руській розмові, він подав руку новому вчителеви, супроводив його до ступнїв „ґрадуса“ — підвисшеної дощаної плятформи, на якій стояла з одного боку, близше дверий, учительська катедра, а з другого, близше вікна, чорна таблиця, — і відповівши кивком голови на наш поклін, виявлений повстанєм із місць, вийшов із кляси.

II.

— Ну!

Се було перше слово, яке ми почули з уст о. Телесницького. Ми зирнули на нього. Стояв на ґрадусї, високий, тонкий, мов віха на окопі; поли його довгої ряси розвернули ся і під нею видно було чорні, брудні штани впущені в високі холяви чобіт. І хоча голос його був якийсь прикрий, горляний, і хоча в його лицї не видно було анї слїду веселости, то про те ми, упереджені про його гумористичну вдачу, всї в один голос зареготали ся радісним, дитячим сьміхом.

Лице о. Телесницького почервонїло. Він зирнув по собі, закинув полу своєї реверенди, а потім зирнувши остро по клясї озвав ся:

— А то що? Чого сьмієтесь?

Ми затихли.

— Хиба я вам позволив сьміяти ся? Хто вам позволив сьміяти ся ? — допитував він остро позираючи по клясї.

Ми мовчали, але не почували страху. Після веселих годин о. катихита, на яких бувало повно жартів та сьміхів, ми не вірили, щоб новий учитель міг уважати наш сьміх якимось злочином.

— Я тут ґосподар кляси! — мовив він з повагою, яка декому з нас могла видатись навіть дуже гумористичною. — Памятайте собі. На моїх годинах маєте лиш тодї сьміяти ся, коли я вам скажу, і тодї плакати, коли я вам скажу. Розумієте?

Дехто в клясї всьміхав ся.

— Halt! Ти там! Як називаєш ся ? — скрикнув о. Телесницький до одного такого сьміхуна.

Ученик сказав своє імя й прозвище.

— Ти чого сьмієш ся?

— Я не сьмію ся.

— Як то нї? Адже я бачив.

— Я нехотячи.

— Нехотячи? Ну, сїдай! А на другий раз пильнуй своєї „хотячи“, бо я заставлю тебе нехотячи й заплакати.

Почав ся звичайний порядок першої години: укладанє катальоґа, знайомленє вчителя з учениками, розсаджуванє по місцях. О. Телесницький зрештою що до сього остатнього пункту на разї приняв розсадженє доконане цензором Заяцем, при чім затвердив його також на цензорстві.

— Ну, а тепер перейдемо до книжки! Насамперед нїмецьке.

Ми всї повиймали книжки. Вчитель викликав учеників за чергою і велїв їм читати з книжки по два-три реченя. Сам він тимчасом широкими кроками ходив по клясї, вимахував руками, кивав головою, а коли хто помилив ся в читаню, підхапував насьмішливо помилку, повтаряв її на ріжні лади, стараючись довести її ще більше до карикатури.

— Ага! Der Géssell! Der Gésell! — кричав він. — А може там der Gisell, der Gósell, der Gásell, га? Ану подиви ся!

— Нї, нема, тілько der Gésell.

— Тілько der Gésell! Га, га, га! То диво. А може там є der Geséll?

Хлопець, що доси не знав, чого зупиняєть ся о. учитель при сьому слові і чого хоче від нього (він, видно, не мав понятя про те, як акцентує ся нїмецьке слово der Gesell, і акцентував його польським звичаєм), тепер зирнув заклопотано на вчителя і мовив несьміло:

— Та... я не знаю. Може й der Geséll.

— А видиш! Нарештї доглупав ся! Ну, отже: der Gesell! Читай далї.

Коли-б ми були старші тай розуміли ся на психольоґії, ми були би швидко зміркували, що головним, а може й єдиним елєментом гумору о. Телесницького була іронїя, той гризкий плин, що тече з жовчевого успособленя, з невдоволеної, чимось покривдженої або упослїдженої вдачі, з хорого орґанїзму або з хорої душі. Ми, розумієть ся, тодї не вміли назвати того, але швидко почули своїми дитячими душами, що гумор о. Телесницького, то не для нас страва, що в ньому криєть ся щось злобне та завидюще, щось таке як той демон, що нічю кидає ся під ноги пішохода і звалює його на землю, або стромляє кимачє між колеса біжучого воза, щоб або віз перевернувсь або колесо зломало ся. Сей злобний, оприскливий гумор, що вибухав радістю лиш тодї, коли хтось із нас сказав дурницю, не піднїмав наших дитячих душ, але здавлював, гальмував та дусив їх. Та се були лише початки, зглядно невинні початки. Далї прийшло зовсїм не те.

III.

Перші днї шкільної науки йшли сяк-так.

О. Телесницький кричав, сердив ся инодї, говорив кпинами та насьміхами там, де би треба було пояснень та добродушної терпливости, але лєкції проходили спокійно. Ми привикли до немудрих учителїв, до василіянських новаків та панотцїв, що замісь пояснень часто мали „паци“ а замісь добродушної терпливости різки, — і о. Телесницький міг видати ся нам зовсїм не гіршим, а навіть подекуди лїпшим від иньших.

Правда, своєї слави як гуморист, як забавний учитель він поки що не виправдив. Навпаки, він робив ся день від дня якийсь похмурійший та понурійший. Здавало ся, що він хорий, що йому чогось не стає; його лице видавалось инодї аж жовтим. Часто в хвилях сердитости він закусував свої тонкі, безкровні губи і оглядав ся довкола, немов шукав чогось або когось, на кім би міг зірвати свою злість.

І ще одно. Хоча се була третя кляса нормальної, по теперішньому людової школи висшого, міського типу, і ми ледво дійшли в ґраматицї до деклїнацій та конюґацій, то все таки ми, особливо ті, що мали бистрійше око і не дрімали в часї науки, мали нераз нагоду переконати ся, що о. Телесницький навіть для сього низесенького ступня розпоряжав замалим засобом знаня. Аритметичні задачі, подані в нашім Rechnungsbuch-y, робили йому трудности ; навіть з відмінами слів, з нїмецькими родівниками та з розріжненями частий мови він не все вмів дати собі ради.

Одна з таких його помилок привела мене у-перве в конфлїкт з о. Телесницьким. Ученик, що сидїв обік мене, викликаний з нїмецького, мав перекласти реченє: Im Sommer herrscht grosse Hitze. Він переклав по польськи : W lecie panuje wielkie gorąco. Далї йшло реченє: In der Hitze spazieren ist schädlich. Ученик зацукав ся,

— W go... w gorą...

— Ну, що ? Як же буде: In der Hitze ?

— W gorącem.

— Як, як?

— W gorącu.

— Га, га, га! Як, як?

— W go... go... gorącości, — пробулькотїв збитий з пантелику хлопець.

— Га, га га! — зареготав ся о. Телесницький. — Як ти відміняєш, як ? Ану відміняй за порядком!

— Gorąco, gorąca, gorącemu...

Знов вибух реготу вчителя.

— Після якого взірця відміняєш gorąco ?

Хлопець не знав, що відповісти. О. Телесницький став перед ним.

— Ну, ну! Після якого взірця? Так як tato?

— Нї.

— Ну, то може так як мама?

— Нї.

— Так як osioł?

Хлопець скривив ся. Мовчав, але правою рукою почав утирати собі сльози.

— Ну, що-ж, не видобуду з тебе? Осле, алеж gorąco відміняє ся так само, як zimno. Отже семий відмінок від zimno як буде?

— W zimnie.

— А від gorąco?

— W go... gorą...

Вірне почутє мови y хлопця бунтувало ся против тої паралєлї. Він розпучливо озирнув ся довкола, а нарештї промовив рішучо:

— W gorączce.

Тут о. Телесницькому не стало терпцю. Він ухопив хлопця за вухо, покрутив його так, що сей поневолї витягнув високе „ай“, і крикнув:

— Алеж „w gorącie“, тумане! W gorącie! W gorącie! Запамятай собі ce.

Якийсь лихий чи добрий демон спокусив мене підняти руку.

— Ну, а ти чого хочеш ? — запитав о. Телесницький.

— Прошу отця професора, gorąco не відміняє ся, — випалив я.

— Як то не відміняє ся?

— Gorąco, се не іменник анї прикметник, а лише прислівник, а прислівники не відміняють ся.

— Так? — протягнув о. Телесницький. — A „zimno“ що таке?

— Таксамо прислівник.

— A „zimno“ відміняє ся чи нї?

Я став мов розбрикане теля, що стукне ся лобом о стїну.

— Відміняє ся.

— А бачиш! А як же ти перекладеш: die Hitze?

— Upał

— Га, га, га! — зареготав ся о. Телесницький. — Упав, у́пав, у́пав! — і повтаряючи се слово кумедним руським виговором він бігав, майже скакав по клясї. — Га, га, га! Упав ! Ну, будеш ти в мене у́пав! Памятай, від нинї ти називаєш ся у́пав! І щоб не забув, то сядь собі ось тут! Ану, забирай ся з сього місця ! Переноси ся до тої лавки, там коло печи!

І він показав ослячу лавку. А сам побіг до таблицї, вхопив крейду і на боковій стїнї тої лавки, на самій її серединї написав великими буквами UPAW.

— Тут маєш сидїти, де твоє нове імя написане! Ану, марш!

Я не знав, чи плакати, чи соромити ся, чи випрошувати ся. Я, сказавши правду, не розумів ситуациї, і мовчки перенїс ся на своє нове місце. В клясї зробив ся невеликий гамір; дехто сьміяв ся; иньші, видно, також не зовсїм добре розуміли, чи се був дотеп, жарт о. професора, чи кара, а коли кара, то за яку провину ?

IV.

Та десь так за тиждень, за два по початку курсу о. Телесницький виявив в повнї свій талант. Се був талант sui generis, будь-що-будь незвичайний. До його повного заманїфестованя допомогла одна, здавалось би, проста і незначна річ. Одного дня підчас години, не знати як і відки в руках о. Телесницького появила ся невеличка тростинка. Тонкий, може на пів метра довгий шматок звичайної ішпанської тростини. Ми не бачили, щоб він уходячи до кляси мав її в руках. Аж підчас годин — здаєть ся, підчас нїмецьких вправ, не знати як і відки вона появила ся у нього. Мабуть була доси захована в холяві його чобота. Не скажу навіть, щоб ми завважали її появу. Ми всї писали щось під диктандо о. професора, і коли він диктуючи зі звичайним своїм розмахом ходив по клясї, ми почули легкий свист. Тілько тодї сьмілійші зирнули на о. професора і побачили в його руцї тростинку.

Розумієть ся, вид сього педаґоґічного знаряду не був для нас нїчим новим. Ми не ахнули, не зупинили ся в писаню; навпаки, можна сказати, що сей вид якось навіть немов додав нам більшої охоти до писаня, більшого замилуваня до мудрости диктованої о. Телесницьким.

Але в самій поставі, в голосї, настрою та успособленю о. Телесницького ми завважили виразну зміну. Він був оживлений, бадьорий; його очи відзискали блиск, його рухи живість, елястичність та свободу. Від часу до часу він усьміхав ся солодко, очевидно любував ся якоюсь думкою, може якимись споминами, що будили ся в його душі при свистї тростинки. А скінчивши диктованє він підійшов до одного ученика в одній із заднїх лавок, глянув на його розкритий зошит і не кажучи анї слова хльоснув його з усеї сили по зігнутих до писаня плечех.

— Ой ой-ой! — скрикнув не так може з болю, як із перестраху хлопець.

— Га, га, га! — зареготав ся над його головою о. Телесницький. — А ти як написав vergeben ?

— F-e-r-g-e- — слебезував ученик.

— А фау! а фау! а фау! — навчав о. Телесницький, покріпляючи кожду научку новим ударом тростинкою по плечех.

— Та я вже знаю! знаю! знаю! — кричав хлопець.

— Тепер знаєш, але се тобі на завтра, на послїзавтра, і присно і во віки віком амінь ! — зажартував о. Телесницький по руськи і далї періщив бідного хлопця, а сам реготав ся мов божевільний.

— Прошу отця професора! — благав ученик крутячись на місцї, а далї дав нурка і сховав ся під лавку.

— Зараз вилїзь ! — кричав учитель.

— Не вилїзу, бо отець професор мене забють! — говорив переляканий хлопець з під лавки.

— Не бій ся, вже не буду бити.

Ученик вилїз, та в тій хвилї о. Телесницький кинув ся на нього, спіймав за волосє і почав товкти його головою до лавки.

— Се за те, що ти ховав ся! Маєш! Маєш! О, три ґудзи на чолї. Маєш менї носити їх до завтра. Га, га, га! Не сьмій анї змити, анї стерти, щоб я ще завтра бачив їх!

Ми дїти помертвіли з разу, почувши свист тростинки та ляск ударів. Ми думали, що битє озвірить учителя, розсердить, розлютить його. Але де там! Доконавши сього огидного знущаня над хлопчиком наш учитель був веселий, усьміхав ся, жартував, мало не підскакував ходячи по клясї.

— Отже то аби ви знали, — говорив він докторальним тоном, немов витягаючи сенс моральний із того, що власне стало ся, — що vergeben, verjagen, verzeihen, verleihen i иньші подібні слова мають на початку v, а не f. Хто ще знає таке слово?

— Verdrehen! Verderben! Vermindern ! — лунали голоси з ріжних лавок.

— Fertig! — сказав мій сусїд із ослячої лавки.

— Га? Що? — схопив ся о. Телесницький. — Хто то сказав fertig ?

— Козакевич.

— Козакевич? Ти? Як пише ся fertig?

— На початку еф.

— А по щож ти крикнув?

— Та я не знав, чи воно подібне до тамтих, чи нї.

— Так? То ти будеш мене на сьміх підіймати ?

І тростинка о. Телесницького знов почала свою педаґоґічну роботу.

Від тепер о. Телесницький уже не нудив ся, не жовк та не нидїв підчас шкільних годин. Він мав пишну забаву, що очевидно додавала йому гумору, апетиту й здоровля. Він входив у клясу мов укротитель диких зьвірів у клїтку, і гуляв поміж нами як необмежений пан наших тїл і душ. Та в десятеро чуткійше гуляла його тростинка. То значить, не та перша, маленька, жовта, що показала нам о. Телесницького в його новій ролї. Ся перша не видержала довше двох днїв напруженої працї. За нею прийшла иньша, блїдо-соломяної барви, густо-суковата і значно грубша. Ся була любійша нашому катови, бо її суки причиняли більше болю, від її ударів повставав дужший крик, писк, лемент, — і о. Телесницький серед того вереску та пекла бігав по клясї регочучись, затираючи руки, підскакуючи та приговорюючи. Він особливо любив острити свій дотеп на прозвищах своїх — не знаю, чи учеників, чи жертв.

— Козакевич! Ти походиш від козаків. Терпи козаче, атаманом будеш!

І тростинка в роботї, чи була яка причина, чи нї. А що Козакевич був хлопчина малий, слабосилий і мав тоненький, пискливий голос, то при його зойках о. Телесницький реготав ся і жартував:

— Ов, ти мабуть не від козаків походиш, а від кози. Козю-козю-козю бе! Козю-козю-козю бе!

І бє й любує ся несьвіцьким вереском дитини. А покине сього, дивись, за пару мінут чепить ся Мороза за якусь помилку в табличцї множеня і вже знов жартує:

— Мороз — Боже його помнож! А ти як множиш, га? Neun mal neun ist neun und neunzig, так? A einmaleins ! A einmaleins! A einmaleins! Я вас буду вчити! Я вам покажу!

А коли було його рука втомить ся і йому прийде потреба відпочати, то він ходячи по клясї солодко всьміхає ся дивлячись на перелякані, заплакані лиця дїтий. Чим більше було таких лиць у клясї, тим веселїйше почував себе о. Телесницький.

— Прийдїте, мученици і праведници! -приговорював він, немов присолюючи болючі рани своїх жертв. — Прийдїте, єлика праведна, єлика прелюбезна. Перший Мороз — хтїв би добре сїсти та не мож! Правда, Морозе? Другий Корпак — чує, що й у нього щось не так. Третїй Скрипух — чує, що задок запух. Четвертий Матківський — і в того фелєр таківський. Пятий Ортинський — дістав за свій розум дитинський. Шестий Федермесер — і в нього ist nicht besser. А семий Алєрганд — дістав mit starker Hand.

По кількох недїлях такої практики довів клясу до того, що дїти справдї туманїли зо страху і поступи в науцї були чим раз гірші. Хоч усї вчили ся і силкували ся як мога встерегти ся побоїв, але нїяка пильність не помагала. Боязливійші, викликані до таблицї, тратили голос, тратили память вивченого; иньші хоч і вміли, але переконавши ся, що за найменшу помилку їх ждала така сама кара, як і тих, що не вміли нїчого, тратили віру в себе, махали рукою і або йшли до кляси в надїї на ласку божу, що ануж як небудь страшний Василіянин не догляне, не „вирве“ їх, або зовсїм не ходили до школи по кілька день, волїючи за неоправдану неприсутність раз дістати кару, зазнавши перед тим хоч кілька день свободи чи то в лозах над рікою, чи в лїску за містом, нїж наїдати ся страху і відбирати кару день у день. А в клясї тимчасом стояла ненастанна трівога, лунав крик і плач і лемент, а над усїм горував дикий, майже ідіотичний регіт отця гумориста.

Ми жили весь час мов у туманї. Хлопячі веселощі щезли; дїти ходили мов приголомшені, насовлені, мов сердиті. Товариські забави були тодї ще загалом заборонені і навіть карались инколи; та ученики третьої кляси того року коли й здібні були до якої забави, то хиба до такої, що починала ся і кінчила ся бійкою. Били ся між собою, били ся по вулицях з Жидиками, з термінаторами, з уличниками. Я не знаю, чи иньші дїти жалували ся своїм батькам та опікунам на ті щоденні побоєвища в клясї; здаєть ся, що так, бо чутка була, що деякі богатші купцї Жиди бачучи, що їх дїти приносять день у день синяки на спинах та сидженях, ходили жалувати ся до ректора, а коли се не помогло нїчого, повідбирали своїх дїтий зо школи. Дехто грозив скаргою до суду, але на вигранє справи не було надїї; битє вважало ся тодї в Дрогобичі неминучим складником педаґоґії, а особливо елєментарної. Що до себе знаю, що я нїкому не жалував ся, нїкому не говорив про те, що дїялось у клясї, але память тих огидних сцен, що тягли ся день по день цїлий рік, врізала ся дуже глубоко в мою душу. Тямлю, що скоро було коли знайду хвилину вільного часу, беру прут, запхаю ся десь у бурян і сїчу, сїчу всї листочки, всї бадилї, гиляки, цьвіти, все, що можна знївечити, бю й сїчу, доки довкола мене не стане найобридливійша руїна. Богато разів господарі й господинї сварили на мене за се, бо я в своїй вандальській заїлости не розбирав, чи нищу шкідливі ростини, будяки, кропиву, осет та лопухи, чи пожиточі — бураки, фасолю, помідори та иньшу городовину. Надто в ночи я зривав ся, кричав, рецитував лекциї а потім плакав, просив ся, так що „цьоця“ не могла видержати зо мною і нераз будила мене штурканцями питаючи на пів добродушно, а на пів сердито:

— Хлопче, а тобі що такого?

Правда, я вчив ся добре і о. Телесницький рідко міг виловити мене на якійсь помилцї. Надто місце, де я сидїв, було дуже догідне: між катедрою, де з початком кождої години засїдав о. Телесницький і відки своїм шулїчим поглядом вибирав собі жертви, тоб то викликав до питаня, звичайно тих, що мали найбільше заляканий вираз лиця і у яких по його словам, малювало ся на лицї нечисте сумлїнє — він мав звичай викликати від разу перед ґрадус десять або дванацять учеників і поти питав та мучив їх, поки всї за чергою не покоштували його тростини — отже кажу, між катедрою і моєю, себто „ослячою“ лавкою стояла кругла залїзна піч з масивним, може на пів метра високим підмурованєм, і закривала мою лавку перед його зором, так що ми, горожани сеї лавки, зглядно рідко попадали ся на очи о. Телесницькому, звичайно аж тодї коли він по перших екзекуціях попадав у веселий настрій, збігав із ґрадуса і починав жартуючи та підскакуючи та розмахуючи руками бігати по клясї. А в таку пору він бував „добрий“, любив, коли ученики вторували його ідіотичному сьміхови і хиба виємково причепив ся до кого з невикликаних до ґрадуса. Значить, я дуже рідко підпадав під руки о. Телесницькому, та про те вражіня того року лишились у мене незатерті, болючі й доси, і не в одному — чую се — скривили мій характер, попсували мою вдачу, причинили менї не мало душевної муки в цїлім житю. Певна річ, що й з иньшими учениками було не лїпше. Та нї, з многими було далеко, далеко гірше.

Згадаю лиш одного. Моїм безпосереднїм сусїдом у ослячій лавцї був якийсь Волянський — тихий та спокійний хлопчик, з головою так видовженою а сплощеною з боків, як я не бачив нї в кого потому. Хлопець був не сотворений для шкільної науки, а бодай для такої, як її подавали у Василіян у Дрогобичі. Не знаю, як він дійшов до третьої кляси, але те знаю, що в третїй клясї він був справдї „ослом“: анї читати добре не вмів, анї додавати, анї писати, — про відміни, складане нїмецьких речень, множенє та дїленє й не говорити. Я не тямлю, коли й яким припадком він дістав ся до ослячої лавки — певно не обійшло ся без посередництва тростинки о. Телесницького. Але посадивши його тут наш кат на якийсь час лишив його в супокою. „Заривав“, себто запитував инодї, коли був у добрім гуморі, але не одержуючи відповіди вдоволяв ся стереотиповим дотепом : „Волянський — осел дарданський. Із нього науки, як з цапа вовни“ — і йшов далї.

Я з разу за прикладом иньших хлопцїв, а головно самого вчителя також сьміяв ся з Волянського, називав його ослом дарданським і т. и. Але швидко між нами виникли зовсїм иньші відносини. Почало ся з дрібних, товариських послуг: сему з нас треба пера, тому оловця, сей забув чорнило, той книжку — почали ми по троха ставати один одному в пригодї. Почав я пізнавати, що Волянський — добрий хлопець. Далї, на павзах, виходячи зі школи або перед початком години ми заходили в розмови. Звичайно, як дїти, як селянські сини — про рідне село, про улюблені забави, гулянки та занятя. Оказало ся, що оба ми любили лїс, любили зелені луги, наші підгірські річки, риболовлю, пташків, гриби та ягоди. Всї ті річи давали нам тему до безконечних розговорів, у яких ми інстинктом обминали „злобу дня“, всю ту погань, що нас окружала в клясї. Показало ся ще одно — Волянський умів оповідати чудово. Він не запинав ся, не гикав ся, не повтаряв поодиноких слів, як чинив відповідаючи на питаня о. професора. Його слова плили рівно, свобідно, були добірні та якісь такі мельодийні, що від разу хапали мене за серце. Оповідав як старий, поважно, хоч анї крихти не „садив ся“, з якимось відтінком тихої мелянхолїї. Доси бренить менї в душі його солодкий, рівний, тихий голос; доси триває почутє чогось нїжного, мягкого, гладкого та невимушеного, мов гладесенька, довга шовкова нитка тягне ся десь у безмежну далечінь — се вражінє його оповідань. Змісту їх не тямлю, але вражінє не затреть ся в душі до смерти. Коли було зачне оповідати, то зараз немов иньший робить ся, немов якийсь окремий, чужий дух вступає в нього і говорить його устами. І нїколи не повтаряв ся, не говорив про те саме і тими самими словами. Все знав щось сьвіже, а може лише таким сьвіжим способом оповідав.

Швидко я засмакував у його оповіданях, мов бжола в медї з чужого улїя, і зробив ся майже невідступним його товаришем, а властиво слухачем. Я почав ходити до нього на кватиру, пробував переробляти з ним, що мали ми завдане на завтра. Волянський ішов на ту роботу, аки овча на закланіє. Посидимо було з пів години, помучимо ся. Що було до писаня — рахункові задачі, нїмецькі задачі, те попишемо, а властиво Волянський відпише від мене, а устного не може похопити.

— Нї, — скаже сумно, — не бере ся се моєї голови. Ось послухай лише!

І ми засядемо дебудь у кутї — чи то в пустій комірцї, чи в огородї, де нас нїхто не чує, і він почне оповідати. Коли вичерпали ся його власні вражіня та описи, він перейшов до казок. І диво! Той хлопчик, що не міг нї за що затямити, як відміняє ся die Biene, а як der Bär, кілько буде 7 × 8 а кілько йде 7 у 65, — той сам „осел дарданський“ знав на память невичерпану силу казок і вмів оповідати їх так складно, так гарно та плавно, що я привикши з малку чути добрих сїльських оповідачів і то добрих на ріжні лади, і жартливих, і сумовитих, — при його оповіданях сидїв мов зачарований. Доси я згадую про сього хлопчину як про невияснений для мене психольогічний феномен. Коли почислити до купи весь час, який він ужив на оповіданє в моїй присутности, то певно вийде що найменьше тиждень, коли й не більше. І весь той час Волянський оповідав плавно, рівно, до річи, без зайвих фраз — і, що найцїкавійше! нїколи не повторив одного і того самого оповіданя два рази. Його оповіданє плило гармонїйно мов невеличка підгірська річка, що лагідно туркоче, нїде не спиняєть ся, нїде не творить анї великих закрутів, анї тихих плес, анї шумних водопадів, і нїколи не вертає в зад. Я був так очарований його казками, що хоч плохий калїґраф, пробував записувати їх — звісно, з памяти, вечером у себе дома. Але де там! Не йшло! Чар його оповіданя лежав у його слові, в його голосї — тодїшня моя дитяча рука не була здібна перенести анї крихти всього того на папір, і я знеохочений кидав свої записки в огонь.

Можливо, що я прибільшую троха, тобто, що в моїй уяві крізь прізму довгих лїт і траґічної смерти того хлопчини його постать виросла по над свій дїйсний розмір. Сконтролювати сього не можу; спомини, се справдї — Dichtung und Wahrheit. Чим більше і щирійше мемуарист силкуєть ся перенести вповнї з усїми фарбами й тонами той образ давно минулих подїй, який лишив ся в його душі, тим більша небезпека, що він до того образа додасть щось зайвого, пізнїйшого, нанесеного течією часу. Алеж зусилє в противний бік, подати лише голі контури картини, лише силюети або навіть деревляні рами — ще шкідливійше для вірности споминів, бо дає скелет замісь живого тїла, пустопорожню тїнь замісь конкретної дїйсности.

Нехай же мій малий товариш Волянський стає перед вами в тій проясненій подобі, в якій він живе в моїй душі! Навіть коли в дїйсности він був менше інтересний, мав менше оріґінального талану, нїж менї здавало ся тодї й здаєть ся тепер, — кому яка шкода з того? А злочин того, що був — знов так здає ся менї — причиною його смерти, через се таки не буде менший.

А причиною його смерти був не хто иньший, як той сам наш учитель і кат, о. Телесницький! Не тямлю докладно, як воно вийшло, досить що раз він „узяв ся до нього по свойому“. Викликав його до ґрадуса, почав питати і зараз на першій хибній відповіди так засьміяв, закпив, загулюкав його, що бідний хлопець зовсїм забув язика в ротї.

— Волянський, та бо ти у нас таки нїчого не вчиш ся! — кричав о. Телесницький торгаючи його то за руку, то за вухо, та скачучи довкола нього мов кат довкола грішної душі. — Я тебе вже нераз заривав, остерігав, упоминав, а ти нї тай нї. Га, сину, то так не можна! Мусимо раз подивити ся тобі там, відки ноги ростуть! Ану, цензор, помічники! Простягнїть його!

Цензор і помічники прибігли як стій. Волянський з разу стояв як оголомшений, не плакав, не просив ся, лише глядїв якимись безтямними очима на о. Телесняцького. Сей входив чим раз у лїпший гумор.

— Ану його! Кладїть! Або лїпше чекайте! Його тато бідний, тратив ся на штанята... Штанята нїчого не винні. Стягнїть йому штанята.

Волянський кинув ся мов ужалений. Я бачив з далека, як його блїде лице нараз обілляло ся краскою. Він кинув ся до колїн о. Телесницького, почав обіймати їх, благаючи помилуваня:

— Прошу отця професора! Я вже буду вчити ся! Не буду нї їсти нї спати, доки не навчу ся всього! Прошу менї дарувати ще сей раз! Лиш сей остатнїй раз!

— Нї! — радісно кричав о. Телесницький, аж у долонї плещучи. — Ану, беріть його!

Цензор і помічники вхопили Волянського за руки, почали розщіпати його штани.

— Прошу отця професора! Лиш не на голу! Лиш не на голу! Я вже буду терпіти, буду лежати тихо. Лиш не на голу!

— Нї! Навмисно нї! — кричав о. Телесницький. — Ти засидїв ся занадто, треба тобі всипати такого, щоб ти хоч пару день не міг сїсти!

І він пішов до вікна і взяв у руку грубу, метрову паличку з вільхового прута, суковату, покриту негладкою корою. Кілька день уже жалував ся о. Телесницький, що не може настарчити тростин на нашу клясу, а отсе того дня ми побачили на кождім вікнї наставлені по дві такі вільхові палицї. Ми не знали з разу, по що вони там стоять — одні догадували ся, що для піддержуваня фіранок, иньші міркували, що се тички для тиченя фасолї, що росліа під вікнами в монастирськім огородї. Про властиву цїль тих знарядів, ту, яку глухо відчувала шкіра кождого з нас, нїхто не важив ся висловити здогаду. А проте всї з респектом глядїли на ті загадкові палки, і хоч учителя не було в клясї, нїхто не важив ся доторкнутись до них, а тим менше повикидати геть, у город або на вулицю. Тепер, коли о. Телесницький узяв у руки один із тих бучків і помахуючи ним весело наближав ся до своєї жертви, ми раптом зрозуміли їх призначенє. Тимчасом з Волянським зробила ся несподївана зміна. Неминуча тай ще ганебна бійка, якої доси не бачила наша кляса і якої він мав бути першою жертвою, довела його до одуру. Сей на вид слабосилий та невеличкий хлопчина почув у собі силу розпуки. Він шарпнув ся, штовхнув одного помічника кулаком, а другого, що розпинав його штани, колїном у груди, і оба відскочили від нього. Цензор Заяць держав його з заду і кинув ним на ґрадус. Він закусивши зуби почав фицкати ногами. О. Телесницький з буком у руках заскакував коло нього, та ось Волянський махнув чоботом як раз у тій хвилї, коли вчитель схилив ся в низ, і чобіт ударив його в самі зуби.

— Овва! — скрикнув о. Телесницький хапаючи себе долонею за рот. Із розтовченої губи потекла кров. Біль о. Телесницького був мабуть не дуже сильний, бо він винявши з кишенї хустку лївою рукою приложив її до рота, а в правій замахнув палицею і не тратячи доброго гумору говорив далї:

— Е, сину! Так ти ось як? Ну, се у нас не йде! Сього ми не можемо дарувати! Ану, кладїть його!

Помічники тимчасом разом з цензором таки перемогли Волянського, стягли з нього верхнї й нижні штани і простягли його на ґрадусї. Оба помічники держали цупко за ноги, цензор сїв на йо’го плечах, придержуючи обома руками його руки, а о. Телесницький кинув ся що сили бити бучком по голому тїлу. Зараз за першим ударом Волянський крикнув страшенно. О. Телесницький зупинив ся; він смакував сей крик болю і не міг здержати себе, щоб не зажартувати:

— А, прецїнь ми раз почули від тебе людський голос! Ану ще раз!

Другий удар — новий несьвітський окрик.

— О, се ще красше! — жартував о. Телесницький. — Зовсїм так, як тій піснї співаєть ся:

Dobył tak pięknego głosu baraniego,

Aż się stary Józef przestraszył od niego.

А потім удари посипали ся густо, градом.

— Ти мене до крови, то й я тебе до крови! Кров за кров! Кров за кров! — приговорював о. Телесницький.

І він сїк, сїк... Крик, виск, пищанє нещасного хлопця, нїщо не зрушувало ката. Ось із під вільхових сучків показала ся кров, потекла струмком по білому тїлї, на сорочку, на дошки ґрадуса. О. Телесницький ще бив. Вільхова палка була забризькана кровю, а з неї кров підчас розмаху почала бризькати по білих стїнах кляси. Волянський лежав тихо, очевидно зомлїв.

О. Телесницький зупинив ся. Дихав важко з натуги. Закровавлену хустку відняв від уст, потім вийшов на корідор, принїс склянку води ї хлюпнув на зомлїлого хлопця. Сей отворив очи, застогнав.

— Га, га, га! Пане Волянський! А як вам дрімало ся ? — жартував о. Телесницький. — А що, знаєте тепер, як то смакує ? Ну, поможіть йому вбирати ся!

Цензор і помічники підняли Волянського, привели в порядок його одежу, раз у раз піддержуючи його.

— Ну, щож ти, не маєш сили сам стояти на ногах? А мав силу вибити менї зуби! Го, го, синку! Бачиш тепер, як то у нас виглядає ? Ади!

І він показав йому закровавлену палку і кроваві кропки по стїнї, що набризькали з неї.

— Бачиш? А знаєш, як то називає ся? Отже знай, се кутя з маком! Ти бачив, як на сьвятий вечір кидають її на стелю і вона отакими бризьками прилипне до стелї? Що тодї приговорюють? Не тямиш ? Правда, кажуть: Сїй ся, роди ся жито, пшениця, всяка пашниця! Так само і в нас. Із отакого сїмя має вирости пильність, умілість, послух, покірність, пошанованє старших і всяка иньша пашниця. Ну, а тепер іди на місце.

Волянський тихо стогнучи стояв на місцї. Помічники цензора взяли його по під руки і повели до лавки.

Сїдаючи він скрикнув з болю.

— Га, га, га! — реготав ся о. Телесницький. — А що, бігають мурашки ? шкроботять хрущі? А видиш, як то недобре засиджувати ся на однім місцї! Га, га, га! сьмійте ся, хлопцї! Сьмійте ся!

І вся кляса зареготала ся силуваним сьміхом.

— От так! То гарно! Так належить ся! Не правда, я вам не казав, що ви повинні тодї сьміяти ся і тодї плакати, коли я вам скажу ? Видите, прецї я довів вас до того. Добре, хлопцї! Хвалю вас за се!

Поки йшов регіт у клясї і все оте дике знущанє над дитячими душами, я в ослячій лавцї, обік покараного товариша дусив ся від плачу. Мене щось стискало за горло, пекло в нутрі, проймало болем, соромом і жалем, мов би я сам був винен усьому тому, що тут стало ся, мов би я сповнив тяжкий злочин дивлячи ся спокійно на се катоване, не кричачи ґвалту або не лягши сам під удари. Я потайки схилив ся і цїлував і слїзми обливав холодну руку Волянського.

Він сидїв обік мене блїдий як труп. Анї кровиночки не було видно в його лицї анї в губах. Очи й лице були мокрі від слїз. Він зирнув на мене не то з зачудуванєм, не то з нїмою подякою, і прошептав:

— Проведеш мене до дому?

Я кивнув головою.

— І скажеш ґосподини все, як було?

Я ще раз кивнув головою. Ми замовкли. О. Телесницький уже бігав по клясї розмахуючи кровавою паличкою і шукав нової жертви для свойого людожерного гумору.

Я провів Волянського на його кватиру і розповів усе його ґосподини. Бідна міщанка аж за голову вхопила ся побачивши скатовану дитину. Відмочуючи та віддираючи кроваві штанцї від його ран вона ридала як по своїй власній умершій дитинї. Вона проклинала нелюда монаха, грозила, що піде до ректора, що покличе лїкаря, аби списав visum repertum, та мабуть не зробила сього. Одно лише зробила — положила Волянського до ліжка. Коли я прибіг вечером, він лежав у сильній горячцї і не пізнав мене. Аж тепер прийшов лїкар і нагнав мене до дому. Більше я не бачив Волянського. За тиждень він умер на запаленє мізку. Ми ховали його з парадою, вся школа парами ходила на похорон. Усїм було весело, бо той день був вільний від науки.

VI.

Та се я перехопив ся троха в хронольоґічнім порядку подїй, забігши аж до покараня Волянського, що було кульмінацийною точкою всїх огидливих подїй, яких сьвідком довелось менї бути того страшного року. О. Телесницький не від разу і не без певної боротьби з нашого боку довів нас до того, що ми плакали й сьміяли ся по його наказу.

Певна річ, ся боротьба була зовсїм дитяча. Про якесь сьвідоме, солїдарне поступуванє, про можність якогось супротивленя, якогось протесту з нашого боку у нас не було анї думки. Навіть на те, щоб жалувати ся кому будь на поступуванє нашого ґосподаря кляси, ми не швидко надумали ся. Тай кому було жалувати ся? Що до ректора о. Барусевича, то хоч ми й любили його і вважали справедливим, але доступу до нього не мали. О. Телесницький упередив нас, сам раз у раз жалував ся на нас, що ми лїниві, непослушні, свавільні і що без бійки не можна собі з нами дати ради, Очевидно він таким способом загороджував поле всякій скарзї з нашого боку на битє та жорстокість. Навпаки, під впливом його наговорів о. Барусевич кілька разів приходив до нашої кляси, вичитував нам острі нагани та докори, побув звичайно з пів години на лекції, а переконавши ся наочно, що хлопцї справдї зле відповідають і мало вміють, повторяв свої докори і догани і відходив здвигаючи плечима, очевидно лишаючи о. Телесницькому вільну руку, робити з нами, що його душа забажає.

Свойому улюбленому катихиту о. Красїцкому ми найскорше були-б пожалували ся, та на жаль він зараз з осени захорував і науку релїґії замісь нього обняв той сам наш кат о. Телесницький. Аж десь по різдвяних сьвятах о. Краєїцкий видужав на стілько, що міг прийти до нашої кляси.

Він увійшов як звичайно — по тихо, так що ми не чули його кроків, потім прожогом отворивши двері і мов із засїдки зазираючи до кляси та регочучись своїм веселим, добродушним сьміхом:

— Га, га, га!

Ах, але се не був його звичайний, давнїй сьміх! Се була якась силувана, позичена веселість. І лице о. катехита не було давнє,

кругле, здорове, радісне з блискучими, веселими очима. Тепер воно було якесь запале, цеглясто-червоного колїру, з чорними колесами під вигаслими очима, з жовтими плямами на висках. Тай ми на його сьміх не відповіли по давньому, дружнїм, веселим реготом, але як миши в пастцї сидїли мовчки, насовлені, та тілько дехто знехотя всьміхав ся. О. катихит звільна, з простягненою наперед головою надійшов на середину кляси, став і довго роззирав ся по учениках, немов шукаючи чогось загубленого, або мов заблуканий роззирає ся не можучи зміркувати, в яке місце зайшов він блукаючи.

— Дїти! — скрикнув він нараз з якимось жартливим острахом у голосї. — А вам що такого? Чого так сидите, мов раки в торбі? Чому не сьмієте ся? Як то, ви не тїшите ся моїм приходом?

— Тїшимо ся, — відповіли ми.

— Але як ? Ов, ви вже, бачу, забули, як треба дїтям тїшити ся. Щож, як же вам жило ся за той час, поки ми не бачились?

Ми мовчали. О. катихит почав випитувати одного по однім, почав, як то кажуть, тягти за язик, і тілько по якімось часї довів до того, що один, далї другий, далї третїй розплакавсь і почав оповідати свої пригоди. О. Красїцкий з разу не хотїв вірити, велїв одному, другому, третьому роздягати ся і аж ахав, аж руками об поли бив ся, бачучи на дитячих тїлах численні синяки, струпи та шрами з загоєних ран.

— Бійте ся Бога! А се що таке? — мовив він. — Хиба ви не вчите ся, не пильнуєте школи, робите о. Телесницькому збитки?

Та нараз, не слухаючи наших відповідий, додав:

— Нї, хоч-би ви були не дїти, а стадо овець, то й то так знущати ся було-б гріхом. Ну, ну, цитьте! Вже я поговорю про се з о. Телесницьким і з о. ректором, якось то воно буде.

Бідний о. катихит очевидно не знав, що своїм добрим наміром ще погіршить наше положенє. Другого дня перед першою годиною рано прибіг на наш корідор манастирський лямполиз — ученик із четвертої кляси, що жив у манастирі, діставав тут харч і одежу (головно завдяки о. Красїцкому), вчив ся в школї і рівночасно співав у церковнім хорі та сповняв ролю паламаревого помічника, — і викликавши кількох учеників нашої кляси, в тім числї й мене, на корідор, мовив з видом немалого заклопотаня:

— Бійте ся Бога, хлопцї, що ви наробили вчора ?

— Та що таке?

— По що ви наговорили о. катихитї, що о. Телесницький бє вас?

— Або що? Хиба се не правда?

— Та що з того ! Тепер будете мати біду.

— Яку ?

— Вчора в рефектари о. катихит почав ганьбити о. Телесницького. З разу говорив лагідно, а коли о. Телесницький сказав, що то не правда, що хлопцї лїниві та свавільні, а про битє набрехали, о. катихит розсердив ся. Так розсердив ся, що я ще нїколи не бачив його такого сердитого. Почервонїв увесь як бурак, кинув ложку та як не крикне: „Отче, що ви без серця, се я бачив учора, оглядаючи синяки та струпи на тих дїтях. А тепер бачу, що ви й без чести. Ви дуже помилили ся в виборі свойого званія. Вам треба було йти на псобийника, не на сьвященника й учителя“. Тут о. Телесницький зірвав ся з місця й почав і собі щось кричати, о. ректор почав утишувати їх, а менї велїли забирати ся геть із рефектара. То я вже не чув, що там було більше, лиш то знаю, що о. катихит прийшовши з рефектара зараз положив ся до ліжка і почав кашлати кровю. Я побіг по доктора; отже не знаю, що казав доктор, але о. катихит лежить хорий.

Лямполиз угадав. О. Телесницький прийшов до кляси в надзвичайно веселім настрою і задав собі того дня богато працї з нами: не спочив, поки вся кляса один у одного не закоштувала буків, не виключаючи навіть цензора Заяця, з яким кілька мінут вели завзяту боротьбу чотири що найдужші хлопцї і якого повалено на ґрадус аж при власноручній помочи о. Телесницького. От то була для нього радість! Не мало дотепів висипав він того дня, а найудатнїйший був остатнїй. Він написав на на таблицї великими буквами:

Dnia 15 grudnia wielka klęska w III. klasie.

А під тим по руськи:

Дня 15 грудня великая кляска въ III, клясѣ.

— Га, га, га! — реготав ся він. — Ану, ти Упав! — се він до мене так. — Чому то називає ся кляска?

— Бо як бють, то кляскає, ляск іде — відповів я.

— Добре. Отже маєте менї кождий на завтра переписати се по 100 раз, а то на те, щоб ви той день і ті слова затямили собі на цїле житє, і щоб знали, як перед одним професором жалувати ся на другого.

О. катихита Красїцкого ми вже більше не бачили в клясї. Після тої памятної сцени в манастирськім рефектари він як зляг у постелю, то вже не підняв ся з неї, хоча дожив їще до тої пори, коли о. Телесницького перенесено з Дрогобича до Добромиля. Той сам „лямполиз“ оповідав менї, що виїжджаючи з Дрогобича о. Телесницький хотїв було зайти до келїї хорого о. Красїцкого і попрощати ся з ним. Але хорий не велїв впускати його.

— Нїколи в моїм житю я не бажав нїкому зла, не сварив ся нї з ким і не памятав заподїяної менї кривди анї зневаги. І о. Телесницькому я не памятаю того, що він говорив менї. Але того що він робив з дїтьми, я не прощу і не розгрішу нїколи. Бог як хоче, може простити, але я не Бог. Коли через се грішу, то радо понесу сей гріх на той сьвіт. Але менї здає ся, що я сповнив би десять раз більший гріх, як би подав йому руку, як би дружно стиснув ту руку сплямлену найтяжшим злочином — систематичного, масового дїтовбийства.

VII.

Та поки що о. Телесницький мав необмежену власть над нашою клясою і задержав її до кінця року. Правда, йому прийшло ся побороти ще одну опозицию, але з сею він упорав ся ще лекше й швидше, як з о. Красїцким. Ся опозиция, се був „пан Білїньский“, інтересна поява тих часів, про яку годить ся тут сказати кілька слів.

Ми дїти не знали докладно, хто такий той пан Білїнський, хоча він був щоденним гостем у нашій школї. Лише пізнїйше я довідав ся, що се був колись народнїй учитель, який по довголїтній працї ослїп на очи, стратив службу і не маючи иньшого способу житя, а може кермуючись і иньшими мотивами, ідеальнїйшого характеру, осїв у Дрогобичі, купив чи винаймив невеличкий домик десь на Ткацькій вулицї чи над Солоним Ставком, і отворив там sui generis пансіон для незаможних учеників. Він приймав до себе дїтий заможнїйших селян або й сьвящеників на кватиру, по десять, дванацять або й пятнацять; його жінка й наймичка варили їм їсти, прали шматє, шили одежу, навіть шапки (по тих шапках, незугарних та однакової форми, які ми прозивали гірканями, можна було й пізнати пансіонїстів пана Білїнського), а сам пан Білїнський виконував над ними не лише домашню опіку, але надто й працю корепетитора, перероблював лєкції, випитував, доглядав писемних вправ. Хоч не здібний до публичної служби, він про те не був зовсїм слїпий; не знаю, яка була у нього слабість, досить, що бачити він міг лише зовсїм з близька, притулюючи книжку майже аж зовсїм до носа або носа до таблицї, а ходячи або сидячи раз у раз махав головою то на право то на лїво, мов перебігаючи з близька очима рядки якоїсь дуже великої книги і по скінченю одного живо біжучи знов до противного кінця. Та що було найцїкавійше в появі пана Білїнського, так се те, що він виробив собі у о. Василіян незвичайний на ту пору привілей; що день разом зі своїми пансіонїстами приходив до школи, розміщував їх по клясах і сам сидїв у школї весь час шкільної науки, годину в тій клясї, годину в иньшій. Він сїдав звичайно в остатню лавку, прислухував ся науцї, особливо пильно вважав, коли питано кого з його пансіонїстів, инодї в таких випадках робив свої уваги, або нїбито докоряючи хлопця старав ся зручно піддати йому добру відповідь.

До иньших хлопцїв пан Білїнський зовсїм не творив ся, та про те всї ми любили його. Підчас павз він сидїв тихо, не боронив нам анї кричати, анї бігати, терпливо дихав несьвіцькою курявою, яку збивало 60 або 70 пар хлопячих ніг, а коли нераз перед годиною нїмецького або рахунків цїла кляса не знала на певно чи якогось родівника, чи якогось рахунка, ми обертали ся до пана Білїнського, і він нїколи не відмовляв свойого поясненя. Його пансіонїсти сьміяли ся з нього, з його скупости (він був скупий поперед усього для себе, ходив у біднім міщанськім убраню густо вкритім латками, і призвичаював також своіх пансіонїстів до можливо простої та скромної одежі), але проте любили його за його терпливість та добродушність. Загально звісний був у Дрогобичі жарт, що пан Білїнський знає для непослушних та лїнивих у своїм пансіонї одну-однїську кару — наколоти провинника своєю власною, тиждень неголеною бородою.

О. Телесницький зразу толерував пана Білїнського в своїй клясї. Инколи навіть, у сумнївних для нього наукових питанях він обертав ся до нього:

— Пане Білїнський, а ви як гадаєте?

Пан Білїнський уставав із свойго місця і махаючи ненастанно головою, загикуючись, глухим голосом відповідав або вийшовши до таблицї помагав виробити рахунок.

Призвичаєний до давньої практики василіянської школи пан Білїнський нїколи не протестував, коли вчителї в клясї били учеників. Навпаки, инодї, коли кара трафила когось із його пансіонїстів, що дав ся йому в знаки чи то непослухом, чи лїнивством і котрого він про те не важив ся карати дома, він висловлював своє вдоволенє глухим буркотанєм:

— А так, так, так! Так йому треба. Почувши кілька разів такі голоси одобреня з уст пана Білїнського о. Телесницький ще більше полюбив його і поводив ся в клясї так, як коли-б там зовсїм не було нїякого постороннього сьвідка. Якеж було його зачудуванє, коли одного разу, в часї надзвичайно „веселої“ години — веселої для о. Телесницького, а болючої для кільканацятьох учеників — серед загальної, мертвецької тиші заляканих дїтий почуло ся з кута з остатньої лавки голосне хлипанє. Пан Білїнський, скуливши ся і притуливши лице до лавки, плакав ревними сльозами.

— А там що таке ? — скрикнув о. Телесницький.

Нїхто не відповідав. Хлипанє чути було далї.

— Пане Білїнський! Се ви ? А вам що таке?

Пан Білїнський устав махаючи головою швидше нїж звичайно.

— Вибачте, отче професор! Так мене за серце вхопило.

— Що вас ухопило? — сьмішливо питав о. Телесницький наближаючи ся до остатньої лавки.

— Таке... яке вас не хапало нїколи. Жаль... жаль отих бідних дїтий.

— Ого!

— Тай ще одно... Безсонниця. Вже два місяцї, отче професор, анї одної ночи не можу заснути спокійно.

— А то чому?

— Та все через отих дїтваків.

— А видите! Такі лямпарти! І як жеж тут...

— Нї, отче профе..фе..сор, — перервав його пан Білїнський. — Не лямпарти. Поки день, не можу на них жалувати ся. В день вони тихі, пильні, вчать ся. А в ночи кричать крізь сон, плачуть, кидають ся. Знаєте, отче профе-фе..фесор, я вже два місяцї анї одної ночи не можу спати спокійно.

О. Телесницький аж тепер зрозумів. Його лице налило ся кровю. Ми всї сперли дух. Ми думали, що він кине ся на старого слїпого вчителя, а що найменше хльосне його палицею, яку власне держав у руках. Але нї, гумор переміг.

— Га, га, га! — зареготав ся вів. — Ади, я й не знав, що пан Білїнський уміє жартувати. А знаєте, пане Білїнський, я би вас запитав одну річ. Ви бачите букви в книжцї?

— Як ве-ве-великі і з близька — —

— Ну, а дїра, якою виходить ся з сеї кляси, досить велика. А як підете до дверий, то вона буде досить близька, рукою насмотрите. І прошу менї забирати ся зараз і не показувати ся більше.

— Отче професор, — пробував змагати ся пан Білїнський, — я вже десять лїт тут сиджу і нї від кого не чув такого слова. Менї о. ректор позволив.

— Ідїть до о. ректора, чи до самого о. канонїка, а доки я тут ґосподарем кляси, то я тут маю до розказу, а не хто. І щоб я вас не бачив тут більше, бо не буду вважати на ваш вік і на вашу слїпоту, але велю викинути вас за двері.

— Отче профе..фе..фесор! Отче профе..фефесор, — булькотїв пан Білїнський, утираючи від слїз свої слїпі очи, тай урвав, і взявши під паху свою шапку — в нашім жарґонї се була „обергірканя“ — звільна, хлипаючи, пішов із кляси.

Більше ми його не бачили.

Позбувши ся з кляси сього одинокого постороннього сьвідка своїх подвигів о. Телесницький міг забавляти ся з нами по всїй своїй уподобі. Тепер нїхто не стояв йому на перешкодї. До Великодня з первісних 80 учеників лишила ся в клясї лише половина. Найцїкавійше було те, що наш добродушний о. ректор немов не бачив і не знав нїчого; а в тім хто знає, може він і пробував уговкати о. Телесницького, та не міг? До нас дїтий доносили ся глухі чутки про ворожнечу, яка повставала против о. Телесницького в містї, і то в ріжних верствах. Раз, говорено, коли о. Телесницький з о. ректором показав ся в цукорнї, присутні там богаті купцї Жиди не вважаючи на о. ректора викинули нашого вчителя за двері. Була чутка також, що на Задвірнім передмістю парубки засїдали ся на нього, чуючи, що він має в суботу приїхати на фільварок, який мали там о. Василіяни. Нещастє хотїло, що замісь о. Телесницького поїхав иньший братчик — і пізним вечером його принесли зомлїлого та покровавленого, а на його плечах написала якась милосерна рука крейдою: „Вибачай, брате, але дїдько тебе знав, що ти не Телесницький“.

А о. Телесницький учителював і бавив ся. Остатнї місяцї шкільного року він майже не вчив, тілько знущав ся над дїтьми. Йому за мало було побоїв, він добирав способів, щоб мучити душі більше, як тїло. Він уже не карав инакше, як лише „на голу“ і продовжував кожду кару на пять, десять або й більше мінут. Коли бідного делїнквента з обнаженим задом поклали на ґрадусї або на лавцї і цупко взяли в руки, о. Телесницький наблизить ся і сильно свисне палкою, але не бє — і регочеть ся до розпуку, коли бідна жертва, ще не почувши болю, лише чуючи свист палки, зверещить із самого страху.

— Алеж гов ! Синоньку! Чого кричиш ? Адже ще тобі нїчого не стало ся! — промовляє він. — Ну, скажи, болить тебе?

— Нї, — відповідає бідний мученик.

— Ну, бачиш. А тепер?

І тут сильний удар паде на голе тїло.

— Ну, тепер то що иньшого. Тепер можеш собі йойкнути.

Улюбленою його забавою був торг з делїнквентом.

— Бачиш, ти нинї не вмів лекції. Ну, скажи сам, що тобі належить ся?

— Прошу о. професора, я вчив ся! — з плачем запевняє ученик.

— Ну, добре, вчив ся, але не вмієш. Щож тобі за се належить ся?

Коли ученик не відповідає, він бере ся сам оцїнити число ударів. Коли ученик скаже мале число, він нїби пристане на се, але жадає, щоб бідний хлопець приймив їх мовчки, без крику, як належну данину. Коли хлопець пристане, він бє з такою силою, що хлопець хоч і не рад, мусить крикнути, а тодї о. Телесницький тріумфує:

— Га, га, сину! А де наша угода? Ти кричиш? Ну, вибачай, за се тобі подвоїть ся порція. Я тому не винен.

Нарештї скінчив ся той рік, певне найстрашнїйший, найфатальнїйший рік мойого житя. Ми радісно розстали ся з о. Телесницьким і більше вже не бачили його. Його перенесено з Дрогобича до Добромиля і зроблено — манастирським проповідником. Згадка про нього довгі лїта важкою зморою лежала менї на серцї, не вигасла й доси і не вигасне до моєї смерти.

Хто він був ? Навмисний злочинець, чи sui generis доктринер, що робив се в добрій вірі, чи божевільний, що якоюсь помилкою замісь у Кульпарків дістав ся на вчительску катедру в Дрогобичі, я й доси не знаю. Я довго не важив ся відновлювати в душі спомини про нього. Та годї вагати ся. Отсеж і скидаю з душі хоч часть тих важких споминів. Нехай вони пятном нестертої ганьби та проклятя впадуть на його память і на тих, що поставили та толерували його на тім становищі, і на всїх тих. що вчительство трактують як жорстоку играшку та задоволенє своїх диких інстинктів, а не як велике дїло любови, терпливости й абнеґації.