19 вересня цього року на Форумі видавців у Львові Василь Махно представить свій роман «Вічний календар». Цей твір говорить про речі, котрі письменник не раз артикулював у своїх текстах — пам’ять, місце, історію. Однак в романі мовить в інший, сказати б, епічний спосіб.
І хоча книжка ще не з’явилась у книгарнях, мені випала нагода прочитати її. Читаючи, робила нотатки. Їх виявилось досить багато, як і тем, які варто було б проговорити з паном Василем. Однак я вибрала три основні й канонічні — час, місце, герої. Такі складові універсальні, але набувають особливого значення через те, що зав’язані, сказати б, на локальному. — Анна Золотнюк
— Беручись за цей opus magnum, котрий творили з 2016 року по 2019 рік, як уявляли про що писатимете, і яких трансформацій набув початковий задум?
— Я давно хотів написати роман про малі території, про місця, які добре знаю, про своєрідні околиці та пограниччя. Деяким із цих тем і мотивів було присвячено окремі есеї. Однак есеї — це одне, а роман — це зовсім інше. Тобто досвід письма цілком інакший. Ідея того, що це буде роман на три частини, була від самих початків. Деталі, тобто, що прописувати і як, приходили вже із просуванням простором тексту. Найважче було написати першу й другу частини, бо у них потрібно було відтворити дух часу. Османські розділи та розділи періоду 1916 року вимагали підготовки — читання, відвідування міст і місць тощо. Мені хотілося зв’язати в один вузол локальні та глобальні події, які б доповнювали одне одного та творили розповідь про життя. Мені хотілося написати про життя у тривалім часі. Але яким буде обсяг? Звичайно, я не здогадувався.
— У романі багато впізнаваних подій та дійових осіб. Тож не можу не запитати: яка частка тексту написана на основі історичних документів?
— Досить багато часу довелося вділити вивченню та читанню. Я замовляв книжки, дисертації, статті. Перш за все, це стосується першого та другого розділів, позначених умовно 1672 та 1916 роками, хоча часові виміри варіюються і точно визначених меж там немає. Джерелами слугували видання різними мовами — українською, англійською, польською, сербською, російською, німецькою, турецькою та їдиш. Доводилося консультуватися зі спеціалістами та звертатися до перекладачів із тих мов, якими не читаю. Однак, я б не хотів, щоби у читачів склалося враження, що це роман історичний. Так, історичне тло у ньому посутнє, але він радше про життя в певних історичних — лінійних і нелінійних — циклах.
Базарська метрична книга
— Що було точкою відліку «Вічного календаря»?
— Мене зацікавило, що Язлівець був останньою північною точкою Османської імперії, хоча це тривало плюс-мінус двадцять років, але щось від цього мусіло нам залишитися. Потім, коли я думав про малі міста й містечка — Чортків, Бучач чи Язлівець — мені здавалося, що вони приховують від нас щось незнане. Язлівець — вірменське життя, Чортків — життя чортківських цадиків, Бучач — ще щось. Тим паче, що всі ці містечка для мене не чужі, з тих країв походить родина по лінії моєї мами, туди вимушено переїхала з-під Лежайська родина мого батька, — ось чому такий текст, по суті, було запрограмовано від народження. Залишалося тільки вичекати слушного часу та написати.
МІСЦЕ
Чортків
— Язлівець, Чортків, Митниця, Бучач... На цих точках сфокусована головна увага, але ті події, котрі в них відбуваються — глобальні, це і облога Язлівця, Перша та Друга світова війна, нарешті наші дні. Так виходить, що ці точки, хоча й локальноконкретні, розчинені у глобальному, та потверджують думку про взаємопов’язаність всього, що відбувається. Але в той же час вони самоцінні. Отже місце. Чим є для вас оці головні топоси «Вічного календаря»?
— Можна сказати, що це головні точки, на яких тримається розповідь про часи та людей в романі. Це своєрідна система координат. Так, там вирує провінційне життя, але водночас воно пливе в руслі всесвітньої історії. Якби не завоювання османами Язлівця та довколишніх земель, то життя тамтешніх мешканців було би інакшим. Якби не Перша світова війна, то Митниця не опинилася в епіцентрі воєнного наступу 1916 року. Якби не Ялтинська конференція та примусове переселення українців після Другої світової, то хто з Надсяння добровільно залишив би свою землю? Всі події мають свою внутрішню логіку. У будь-якому випадку Чортків та придумана Митниця (прототип якої село Базар), завжди були та є для мене чимось більшим за місто і селище, бо переповнені подіями, людьми та моєю пам’яттю про них.
Стамбул
— Мені здалось, що особливо важлива у романі водна стихія. Окрім того, що річки, а потім й океан, присутні як тло, ви міфологізуєте їх. Ну, наприклад: «…груба жила Серету постачала місту кров його серця, тобто свою воду, вологість і рибу». Або отак: «Спочатку, — розпочала Анна-мурзиха, — на цих пагорбах із червоного пісковику не було ніякої Митниці…» «А що було?» «Була Джуринка, — продовжила Анна, — до якої допливали потічки з Синіх озер» «А коли нас не буде?» «Буде Джуринка». Ну і знаково, що останній розділ називається «Сніг з океану». Отже про воду, котра тече та є знаком місця та його метафорою. Що для вас особливого в цьому образі?
— У романі справді багато річок, які одночасно реальні та метафоричні. Вода — один із елементів, із яких створено цей світ. Річка, принаймні для мене, це алгебраїчне рівняння з багатьма невідомими. Куди вона пливе? Як вона тече? Що трапляється на її шляху? Хто в ній живе? Це те саме, коли ми ставимо собі питання про сенс людського життя. Річки нашого дитинства супроводжують нас завжди. Мені хотілося, щоби в романі Джуринка й Серет були майже живими істотами у ту мить, коли їм цього найдужче хочеться, і я дозволяв їм бути такими.
Язловецька фортеця
— З одного боку, місця, котрі ви описуєте, тримаються, так би мовити реальності — вони є місцем розвитку історичних подій. Але разом із тим завжди присутнє розуміння того (принаймні мені так здається), що місце це не просто локація чи точка — це глибока структура, котра, можливо, навіть наділена своїм життям. Ну от впала у вічі така фраза «… дім влаштовував собі веселу розвагу — із його стін, меблів, підлоги проростали, як колись із кущів троянд, пуп’янки голосів Коритовських». Розкажіть про своє розуміння місця. Як воно впливає на події та людей.
— Я думаю, що тут вмикається гра уяви. Кожен предмет можна оживити, щоби він брав участь у безконечних перемінах, своєрідній трансформації. Якщо це художня проза, то можна подивитися, до прикладу, на дім із різних оптичних перспектив. Якщо говорити про Чортків, то для мене найперше — це готель «Брістоль», що нагадує флагманський корабель, який тягне за собою всю ескадру будинків та вулиць. Тобто, якщо це Чортків, то його місце в системі історичних координат саме таке, а не інакше. Саме такі події, про які знаємо, у ньому вже відбулися. У цьому я бачу закономірність історичного часу. Звичайно, я переплітав реальні події з вигаданими, реальних персонажів з придуманими.
ЧАС
— Мені видається знаковим, що починається роман із того, «все, що пов’язано невидимими нитками історії, жило тоді в очікуванні останніх часів, бо останні часи завжди з нами». Власне наші останні дні, бо відчуття часу кожного це його відчуття часу. Як ви відчуваєте час, які ті запитання, що ви їх ставите, міркуючи про нього?
— О, це настільки складне питання. Можливо, один варіант відповіді з тисячі можливих, я спробував побудувати «Вічним календарем». Річ у тім, що біблійні пророцтва про останні часи та історія людської цивілізації перебувають у постійному протистоянні. Містики твердять про конечність всього, а людство галопує вперед, наче все безконечно. Відчуття часу змінне. Для мене час — це те, чого не можна описати і чого не можна побачити. Плин часу як течія річки — ти можеш чути шум, але не можеш визначити, куди вона тече й куди вона власне втікає. Хронологія, календарі, літочислення намагаються впоратися з цією дифузією часу, з його нелінійністю. Власне «Вічний календар» така ж спроба впорядкувати ті історичні періоди, в яких розгортається дія, за допомогою певних персонажів та їхнього проживання у відповідному часі.
— «Вічний календар» це писання саме про пам’ять людей, тварин, місць, речей. Два мули розмовляючи між собою, говорять зокрема: «ми живемо від минулої пам’яті до майбутньої». Але пам’ять це річ персональна та суб’єктивна. Від чого ви відштовхувались, конструюючи та реконструюючи пам’ять тих, котрі живуть у романі?
— Мені йшлося, щоби все, що відбувається в романі, було підпорядковано ідеї плинності часів, повторюваності. Коли я глибше почав вивчати доступні матеріали про цей невеличкий клаптик землі між Чортковом, Язлівцями, Митницею і Бучачем, мене вразила дивна закономірність воєн, які приходили на цю землю від XVII століття до XX. Недаремно, османський мандрівник Евлія Челебі записав, що ця земля схожа на саламандру в огні. Мені, насамперед, баглося самому зрозуміти, як можна було вижити в таких умовах й зберегти свою національну приналежність, мову та відчуття дому.
— «… пам’ять очей і пам’ять доторку так само важливі, як пам’ять написаного»; «Лише в переказах і книжках жила пам’ять, як миша в норі». Давайте поговоримо про власне пам’ять написаного. Чим вона відрізняєтсья від пам’яті не занотованої. Чи отримує пам’ять нові властивості, коли оформулюється на письмі?
— Цікава закономірність, що існують різні письмові джерела — польські, єврейські, російські і турецькі, якщо йдеться про події XVII століття, але найменше українських. Наше письмо проковтнули війни та вогонь, який приходив з тими війнами, тому у нас розвинена усна історія, яка дещо міфологізована. Парадоксально, але з іншомовних джерел можна дізнатися, яким був тоді уклад нашого життя. Отож, пам’ять мені була потрібна як своєрідний каркарс, який можна доповнити вже суто художнім вимислом.
— Логіка чи то пак властивість пам’яті така, що вона радше стрибає, ніж простує від точки А в точку Б і ця нелінійність та постійні відсилання до інших подій, уточнення, характерні для наративу «Вічного календаря». Події розгортаються так, ніби їх хтось переказує. Якою була логіка внутрішніх переходів? Чи вибудовувалися вони стихійно чи поставали в спланований спосіб?
— Назагал я намагався писати кожен розділ, додаючи, крім основної оповідної лінії, ще й додаткові, які увиразнювали б смисли й знаки сказаного. Такий принцип був цілком свідомий і, на мій погляд, додає романові архітектонічного багатства, а читачеві можливість переключитися з однієї хвилі на іншу, що зберігає певну інтригу. Тому, що в певному часі відбувається сотні тисяч подій, для роману важливо те, що працюватиме на розповідь та ідею тексту. І тоді ти прибираєш зайве.
Язловецька метрична книга
ЛЮДИ
— У книжці перетинаються історії євреїв, мусульман, вірмен, поляків та українців. Це дуже масштабна репрезентація. Вона показує як різнорідність того, з чого складаються міста, так і здатність спільної території переплавлювати відмінності. Але не про це мені зараз йдеться, а радше про те, що питання переселення, тобто зміни місця проживання великої (відносно) кількості людей це явище не виключно нашого часу. Ви й раніше порушували цю тему змінного й рідного місця. У чому її привабливість для вас і невичерпальність у розмірковуванні про неї?
— Тому що зміна місця проживання — це втрата. Але з іншого боку — це певний виклик. У романі й справді багато переміщень: похід османського війська; прибуття Саббатая Цві до Стамбула; вимушене зникнення з Язлівця спочатку вірмен, потім — євреїв; відвідини Минасем Сириновичем Єрусалима; прибуття армій на лінію язловецького фронту у 1916 році; вимушений переїзд переселенчим потягом родини Мехаметів; повернення з Кривого Рога Дмитра Баревича; приліт з Нью-Йорка Д. — мені видається, що саме це підсилює — так би мені хотілося бачити — певну динаміку розповіді, а одночасно в цих сюжетних потоках місце — як географічна точка— набуває багатогранності й множинності, тобто повноти.
— У тексті багато деталізацій, власне, він зітканий із доль людей, котрі уклали центральні лінії, так і тих, із ким вони перетинаються випадково. Ці персонажі — реальні та відомі, як ось Еміль Францоз, Саша Блондер чи Довид Моше Фрідман, так і ті, котрих, принаймні я, не знаю — мурза з тридцятьма возами, утримувачка лупанарію пані Бенціровська, агроном Шипракевич, фотограф Маргуліс, любитель астрономії Петро Урбан… Я зумисне не запитаю про головних героїв — і для того, аби не спойлерити, і тому, що з ними в принципі більш-менш ясно, бо вони тримають оповідь. Але як бути з тими, котрі в принципі є тлом у цьому потокові часу? Чим вам цікава постать людини, скажімо так випадкової чи принагідної. Як ви конструювали ці образи, що виринають і потім зникають?
— Якісь із героїв залишаються у своїй епосі, бо вони не мають великого значення для подальшого розвитку сюжету. Це цілком природньо. Чи вони цікаві? Взагалі кожен персонаж, що з’являється в тексті — важливий, хай навіть своєю миттєвою присутністю.
— Скільки історій вашого роду у «Вічному календарі»?
— Звичайно, у дечому я опирався на родинні історії, хоча немилосердно їх покавальцював, бо не хотів повторювати. Якщо йдеться про автобіографічні елементи, то їх небагато. Усі вони зринають у третій частині, коли йдеться про переселенців у 1945 році, повернення додому шахтаря Баревича, чи в останньому розділі «Сніг з океану». Але що таке автобіографія? Це такий же матеріал, який ти можеш використовувати на власний розсуд, але бажано з ним не переборщити.
— Мені видалася знаковою сцена на паромі, де, дивлячись на нью-джерсійзький берег, Д. чує притчу про блудного сина. Молодий проповідник говорить «Запитаймо себе…, чому ми повертаємось на рідні пороги? І чому нас прощають». Отже чому. Чому у ваших текстах так часто повертаються на рідні пороги і чому і хто прощає?
— Мабуть, у нас усіх присутній синдром блудного сина. Не обов’язково фізичного повернення, бо повертатися можна й подумки, зустрічатися з людьми, яких колись добре знав і провадити з ними уявні діалоги. Тому що відхід — це здобування досвіду, а повернення — це бажання його осмислити. Але з ким? І що ти можеш сказати цим людям, яких так довго не бачив, цьому домові, з якого ти вийшов так давно — і цій річці, котра обходилася без тебе? Якщо ти письменник — ти можеш переповісти про все, що відбувається під час твоєї подорожі, про той шлях з дому додому. Тому, що блудний син, покинувши дім, повертається, збагачений усіма гіркотами, збагачений такою кількістю слів, яких вистарчає, щоби написати роман. Зрештою, знаний міф про Одіссея — ніщо інше як блукання і пошук себе. Тільки втрачаючи щось — ти починаєш розуміти цінність втраченого.
Розмовляла Анна Золотнюк.
Фото надані Василем Махном.
31.08.2019