Народи, які на руїнах старої Росії набули можливости самостійного істнування, мають великі труднощі, щоби здобути для себе не тільки активних оборонців, але навіть щирих прихильників іхньої святої праці і боротьби за будучину. Дарма будете ви їх шукати по світу: стара Европа живе і ще довго буде жити старими ідеолоґіями і вживати стару термінольоґію. Новоповставші народи і держави мусять перевести велику працю, щоби розбити в прах той мур перешкод, які закривають від них сонце всіма визнаного вільного життя. Де-не-де той мур вже пробитий, підкопаний, але продовжує стояти, і лише обєднані сили молодих націй можуть його повалити.
В цій праці, в боротьбі за волю своїх народів і їхніх державних прав, дві сестри, Україна і Біла Русь, не перший рік виступають поруч. Іхнє здружинство почалося ще за дідів та батьків сучасного руху. Бабуся сучасної української літератури, "Енеїда" Котляревського, як відомо, була в часи свого народження перекладена на білоруську мову Маньківським, і цим прислужилася розпочаткові білоруського письменства. Вогнені строфи тітана Т. Шевченка, який заповістив, що "словом повстане Україна" зробилися для Білорусів остільки-ж святими, оскільки й для Українців, відповідаючи гаслу, яке кинув Матвій Бурачок: "Не кидайте нашої білуруської мови, щоби не вмерти".
Діяльність Кирило-Методієвського брацтва, яке заклало головні прінціпи сучасного українського політичного руху, спричинилася першим білоруським політичним гурткам, які свого часу об'єдналися в "Білоруську Соціялістичну Громаду", проклямувавшу ті самі гасла національного об'єднання, що і українські партії, з яким "Громада" була в самому тісному звязку.
Послідуючий розвиток білоруського національного руху ще ближче стоїть до українського руху. Під цим взглядом досить пригадати, що представники обох сторін поруч працюють в редакціях часописів віденських та київських, і поруч виступають на з'їздах автономістів-федералістів при обговоренню справи перебудовання Росії і взаємних стосунків. В період революції 1905 року і потім жадне велике зібрання, або прості вечерниці одних не обходилися без щирих привітань або присутности других. Українські клюби і громади Петербурга, Москви, Київа і т. д. були також рідною хатою і для Білорусів. Ймена Михайла Грушевського, Дорошенка, Слівінського та багатох инших, як і ймена братів Луцкевичів, Ластовського та инших, відомі вже за довгого часу обом сторонам. Спільно виступаючи в тяжкій боротьбі з російським царізмом, представники обох націй мали спільну долю в вязницях, Сібірі і на ешафотах.
Але найбільш яскраво ця спільність шляхів національного руху Білої Русі та України виявилася перед нашими очима тепер, під час вeликих сподівань перевороту 1917 року, коли обидва народи, скинувши кайдани чужої влади, почали переводити в дійсність мрії своїх батьків і заводити на своїй землі свій лад. Діячі відродження Білої Русі, всі ті, що розкидані по-за межами рідної батьківщини, всі ті, що зісталися серед народу і всі ті, що гниють в большевицьких та польських тюрьмах — всі вони пам'ятають, яким могутнім зразком послужилася для них повставша до світу Україна. Утворення національних рад і комітетів, орґанізація військової сили на фронті, орґанізація Правительства, проголошення Республіки і самостійности — всі ці історичного значіння акти були переведені на Білій Русі в безпосереднім актуальнім звязку з Україною. З тих, хто першими привітали Білоруський Конґрес в Мінську — були Українці; першим, хто іменем Української армії надіслав до Білоруської Військової Ради вітаючу і інструкціонну телєґраму — був Сімон Петлюра, той самий Петлюра, якого незадовго перед цим білоруські орґанізації на західнім фронті ховали від большевицької розправи. Вкінець, перший, хто визнав Білоруську Народню Республіку, обмінявся представниками і послужився матеріальною допомогою — була також старша сестра Україна.
Те, що Білорусь протягом всього часу свого державного будівництва знаходиться в постійному контакті з Україною і що Україна, з свого боку, у всім підтримує Білорусь, не є наслідком якихсь припадкових причин і обставин; чинником цього суть: історичне сусідство, подібність національно-політичної природи і всіх прояв життя обох народів, а нарешті правильно зрозумілий обопільний інтерес.
Хто був, хто жив на Білорусі, той добре знає, як близькі по духу український та білоруський народи. Захований в більшій частині тип славянина, спокійний, не заздрістний характер селянина, надзвичайна любов його до праці коло землі і до свого рідного кутка; чудова пісня, повна смутку і жалю; однаковість звичаїв і стремлінь, подібність історичної долі — оце все те, що лучить, що з'єднує Білорусь і Україну. Доля їх в минулім — боротьба з Москалем та Ляхом і тяжка неволя, яку накидували на них ці два більш щасливих сусіди — це те, що по-за очима, але міцно звязує ці дві землі. Аж до цього часу Білоруси заховали в собі вспомини про спільні походи проти ворогів, про старе казацтво (пісня: "Із-под Слуцка, із-под Клецка ідзе сіла мала-дзецка" та инші) і його проводарів, а слово "Країна" означає просторий вільний, багатий край, де зходяться наші ліпші люде.
Ось тому то і на Білорусі і на Україні повставали подібні думки що до справи національного відродження, тому то формувалися вони в ті самі гасла, відбивалися в масах тим самим вражінням. Спільність ідеї національного відродження, викликана подібними умовами історичного життя, і яка означується подібними прикметами — це те, що лежить в природі білорусько-українських відносин, це ґрунт для взаємної політики. Однак, це не все. Сучасний політичний момент і та небезпека, якою загрожують білоруському і українському народам Варшава і Москва не менш міцно зближують їх одного з другим.
Білорусь є переконана фактами, що, коли за попередні часи смертельним ворогом її був російський централізм, "московське самодержавіє", так нині не менш вороже до неї "велікоруське велікодержавіє". Білорусь кріпко держиться тої думки, що ту саму сістему "умєрщвлєнія сепаратістіческих тенденцій" Білорусі, яку ранійше переводили п.п. Каткови, Побєдоносцеви та инші, "імже нєсть чісла", тепер з не меньшим жаром ісповідують всі російські партії без ріжниці, чи вони "красниє", чи "чорниє", чи "бєлиє".
Не меньша, а може бути й більша небезпека для Білорусі повстає на наших очах на заході. Замість того, щоби бути вдячній несподіваній припадковости (хто міг думати, що і Росія, і Німеччина вийдуть розбитими з війни), яка дала можливість Польщі жити незалежно і займати під сонцем місце, відповідне етноґрафичній перевазі її людности, сучасна Польща, підмалювавши наново запліснівші ягелоновські скріжалі, на диво всього світа хоче знову примусити вірити в них сусідні вільні народи.
Використовуючи тимчасову слабість Білорусі, яка не встигла в умовинах большевицької руїни зібрати достаточно озброєної сили, вона іде на Білорусь вогнем і мечем і нечуваним насилям, удушуючи свідомість народа і денаціоналізуючи його в жорстокий спосіб, приєднує до себе як "вільний до вільного, рівний до рівного" білоруський нарід. "Litwa і Białaruś — to jest olbrzymi teren dla kolonizacyl polskiej" — ось гасло, з яким йде відроджена "вільна Польща" на схід. Обороняючися від смертних навалів з двох боків, Білорусь, знаходить тільки одного брата, одного політичного спільника — Україну, бо тільки Україна не зрадить, тільки вона зрозуміє і заступиться за правду і права білоруського народу. Тому то тільки з Україною може говорити Білорусь про спільний політичний фронт і державний союз.
Так однак тільки тепер, в часи тяжкої боротьби за свою волю і за свій добробут, зрозуміли ми, що "брати-Українці" для нас, Білорусів, не тільки щире привітання, але й цілий політичний програм. Ранійще, коли реальні можливости для нас були далеко, коли справою було лише визнання льозунгів, голих прінціпів — коло наших прихильників було дуже великим. Тепер-бо, коли настав час до здійснення наших плянів, до признання de facto наших інтересів, коли надійшла хвиля, що треба послужитися для нас усім тим, на що ми маємо права — майже всі наші "прінціпіяльні прихильники" зробилися нашими фактичними ворогами. Виходить, що з'обовязує не прінціп, не програм, надрукований на папері, а лише один еґоістичний інтерес. Виходить, що всі слова про волю і рівність народів, про їхні права на відродження і самовизначення — все це тільки "слова''. Розмалювавши себе барвами тільки що зазначених святих слів, "демократична сусіда" Польща, захоплює білоруську землю, арештовує і гноїть в вязницях білоруських діячів, розгромлює редакції білоруських часописів, розгоняє білоруські орґанізації, заводить польську адміністрацію і ярмить білоруський нарід, як за часів кріпацтва і шляхетсько-жидівської аренди. Виставивши на свому червоному прапорі ті самі гасла — російська Совдепія насилає на Білорусь радянських комісарів, рострілює видатнійших національних робітників, друкує декрет про прилучення Білої Русі до Москви і т. д. Що несуть з собою представники цієї влади в будучині, ми добре знаємо, бо мали досить виразні зразки в минулому.
Тому то зовсім не дивно, що тепер вся Білорусь з рідною щирістю відчуває всі радощі і болі, всі смутки і сподівання, якими жиє і дише старша сестра-Україна. Кожний стогін пораненого козака пробуджує в серці турботу, кожний крок славного українського козацтва вперед робить в душі надію на добру будучину. Щиро можна сказати, що український козак, українське військо бються і обливаються кровю не тільки за волю своєї матері України, але й нашої матері — Білої Русі: Коли не буде вільної України, не буде вільної й Білої Русі. — Це є переконанням всіх вірних синів нашої Батьківщини.
Цілком зрозумілим є, що ми Білоруси, з великим зацікавленням слідкуємо за державною працею України, за розвиненням її державних стремлінь — будь-то на рідній землі, чи далеко за кордоном, — і простягаючи їй всюди нашу братню руку, викликуємо: "Україна жиє і буде жити!"
Відень, 20. VIII — 1919 р.
*) Автор — відомий діяч білоруського національного відродження.
[Воля, 30.08.1919]
30.08.1919