Називною стала фраза Лєніна про те, що буржуа Західної Європи самі із жадібності продадуть мотузку, на якій їх і повісять. Покликаюсь на Ульянова-Лєніна передовсім тому, що головно йтиметься про статтю Івана Франка, ґенезу якої приписують саме впливові «вождя світового пролетаріату». Це чи не єдиний випадок у франкознавстві, коли безпосередньо «повʼязали» Франка-публіциста із «вождем»: «…Деякі радянські дослідники припускають, що Франко взяв за основу ленінський аналіз політичної ситуації в Росії»¹. «Деякі», а йдеться про Андрія Брагінця (радянського філософа, викладача марксизму-ленінізму та адміністратора у Львівському університеті після 2-ї світової війни) і його монографію «Філософські і суспільно-політичні погляди І. Франка» (Львів, 1956). Що ж, – принаймні для укладачів 50-томового зібрання творів Франка це стало рятівною індульгенцією: виразно антиросійська та антиімперська стаття «Подуви весни в Росії» була переопублікована практично без купюр².
Отож, 115 років тому в «Літературно-науковому віснику» (1904, т. 28, кн. 12, с. 141–168) галицько-український суспільний діяч з позиції європейського спостерігача (!) системно проаналізував «потепління» у російській політиці, зумовлене передреволюційною ситуацією початку ХХ століття. З мистецької і лінгвістичної точки зору цікаві та актуальні Франкові метафори-меми, що їх вже тоді використано у статті: «сангвініки в Західній Європі»; «пропагандистський гачок», «карикатурна весна», «бореальна весна», «рафінована система брехень», «бюрократична орда», «зло» (імперія зла), «божевілля Цезаря» та ін. Як влучно зазначає Юрій Андрухович, «меми зазвичай метафоричні, це правда. Однак правда й те, що ніщо так не вбиває метафору, як її заюзаність – перетворення на банал, штамп. Тобто на той-таки мем»³. З суспільно-політичного кута зору вражає все ще «незаюзаність» проблематики, вражаюча незмінність українсько-російського протистояння і, звісно, профетичність (прозірливість) Франка. Письменник передбачив появу та описав європейських «корисних ідіотів» [Useful idiot (англ.)], називаючи їх «сангвініками в Західній Європі», які сповнені марних надій та оманливих ілюзій, що зумовлені «гнучкістю поведінки» та їхньою «соціальною адаптивністю». Як про сьогодення, український публіцист констатував, що на «пропагандистський гачок» «карикатурної весни» (декларативної лібералізації – В. М.) російського чиновника «… в Європі не зловився ніхто, крім тих, які мають свій інтерес у тім, щоб піддержувати престиж і повагу російського самодержавного чиновника»⁴.
У розвиток теми варто виокремити Франків образ-діагноз російському абсолютизмові, «бюрократичній орді», «нечувано безличній, рафінованій системі брехень», російському суспільству, що заніміло, а «загальна безрадність і безвиглядність спаралізувала всяку ініціативу». Цей діагноз – Cäsaren wahnsinn [Божевілля Цезаря (нім)]. «Останні десятиліття російської історії – се образ подібного божевілля, але не одиночного, а масового»⁵, – як про сьогоднішню Росію писав Франко, засуджуючи «тупоумного, безтямного і ошалілого з надміру своєї власті чиновника», що гнав купами на загибель «сотки» (тепер тисячі!) людей, «замикав університети, касував недільні школи, тіснив гімназії, завішував газети, в’язав по руках і по ногах земства, корумпував промисел і торгівлю, переслідував науку…»⁶.
Теперішній «цезар» знову зазомбував мізки більшості росіян хворобливою маячнею про «рускій мір», оточений ворогами, які прагнуть його знищити. Потенційно багата країна перетворилась у сировинну імперію-монстра, озброюється і протиставляється цілому світові, оплачує так званих «активістів» – «розумійників Путіна» (Putinverstehers). Кремль за допомогою фейкової інформації («рафінована система брехень»!) та прямого підкупу провадить гібридну війну не тільки проти України, а й проти всього західного світу. Чи не найяскравішим прикладом стало «Surkov leaks», тобто оприлюднення даних електронної пошти приймальні особистого радника Путіна Владіслава Суркова українськими кібер-активістами КіберХунта (CyberHunta) у жовтні 2016 року, автентичність яких довела група Беллінгкет, визнала& достовірними й Атлантична рада – аналітичний центр у США. Врешті, і засвідчене втручання у вибори у Сполучених Штатах, й агітація за Брекзит, і підтримка антидемократичних партій та рухів у Європі ґрунтуються власне на «рафінованій системі брехень», як зазначав ще Франко. Москва прагне зрелятивізувати правду та заповнити фейками світ, у якому не буде нічого певного, котрий складатиметься із суцільних субʼєктивних оцінок і фабул. Сама звинувачує опонентів у брехні і маніпуляції, продажності і підкупі, грає на випередження, талановито розвиває методи пропаганди спецслужб царської Росії та СРСР. І ці прийоми великою мірою діють! 1984 за Орвелом рік наближається! «Колгосп тварин» гряде!
Український письменник різко відмежовувався від «великого генія російського народу», уся «великість і геніальність» якого полягає у «терпінні, покірності, безтямному самовідреченні, в безмежній незлопам’ятності»⁷ тиранам, тому аналізував із позиції європейського спостерігача, «людини посторонньої», якій «певний чуттєвий підклад дає хіба та обставина, що і дев’ять десятин нашої нації стогне в тім ярмі, бере участь у тій страшній трагедії і евентуально мусить брати участь у боротьбі за людське та горожанське відродження Росії»⁸. Франко, відштовхнувшись від абсурдної толстовської доктрини, писав про образ «зла» (задовго до знаменитої метафори Р. Рейгана!), яке «гуляє по головах і хребтах» росіян, «розточує всі сустави, деправує душу», а «тепер, коли те зло, мов гігантський чиряк, луснуло перед лицем усього світу і наповняє своїм смородом цілий світ від Голля до Владивостока»⁹, із «чистого аматорства», із почуття національної солідарності до поневолених українців пробував вказати і шляхи для реорганізації російської імперії в умовах «об’яви російської “весни”» 1904 року. Називав цю «весну» карикатурною, «чудною і бореальною» (північна, холодна, коротка, тайгова – В. М.) та передбачив, що «і сим разом закінчиться фальшивим алярмом і ще дужчими морозами», проте системно аналізував матеріали суспільного та економічного життя передусім українських губерній (Чернігівська, Полтавська, Харківська), щоб вказати причини «для вилічення небезпечної хвороби».
Франко політик і публіцист як правило передовсім аргументував кризові явища у суспільстві станом та якістю педагогічних закладів, свободою освіти, тому у статті «Подуви весни в Росії» виокремив три головні причини моральної та політичної деградації цього суспільства [1) організація середніх і вищих шкільних інституцій, 2) брак свободи слова і друку, 3) брак серед російської суспільності почуття легальності»¹⁰] та, «вказуючи хиби російського шкільництва», покликався на факт, що «російська школа при 50 тисячах студентів викидає рік-річно на вулицю 6000 молодих людей, озлоблених проти суспільності і держави, яка загороджує їм дорогу до осягнення викоханих уже надій»¹¹. Загальновідомим і доконаним є факт того, що демократія має шанси утвердитися і стати успішною тільки у суспільстві, у якому є певний рівень освіти і культури. Звісно, за такого стану сегрегації в російських університетах годі було розраховувати на критичну масу молодих прозахідних інтелектуалів, котрі би могли по-справжньому реформувати різномасту, але орієнтальну за своєю сутністю російську спільноту. Франко ж у своїх текстах однозначно прагнув привити (хоч би одній десятині) українцям окцидентальну ідентичність, а головним інструментом і засобом передусім вважав університетську освіту.
Повертаючись до згаданої повище «абсурдної толстовської доктрини», до рецепції світогляду Л. Толстого, треба зазначити, що український мислитель головно не сприймав у філософії цього «експонента самобитної рускої ідеї»¹² його потуг месіанізму, протиставлення Сходу і Заходу, його духу «гнилизни», що дійсно опанував колективну російську свідомість, тому Франко був дуже різким і категоричним в оцінках цієї «антитези західноєвропейського матеріалізму». Первісно стаття «"Ідеї" й "ідеали" галицької москвофільської молодежі» мала назву «Щирість тону і щирість переконань» («Літературно-науковий вісник», 1905, т. 30, кн. 5, с. 101–112) і була написана у полеміці про «головну болячку нашого національного життя – розрив нашої інтелігенції на два табори, українофільський і москвофільський», а формальним приводом став скандал на ювілейному концерті москвофільського студентського товариства, коли російський консул і «старші москвофіли» демонстративно покинули зібрання¹³. Франко буквально «знищив» російського літератора-класика і його львівського шанувальника: «Чи знає д. Глушкевич, що той геніальний Толстой брався колись реформувати людову школу з такою програмою, щоб усунути з неї всі елементи новочасної освіти, а обмежитися на самім читанні, писанні, чотирьох арифметичних діланнях та церковщині? Чи знає д. Глушкевич, що той московський месія зі своєю проповіддю «непротивлення злу» виявляється могутнім союзником російського деспотизму, хоч і як остро критикує його поодинокі ділання? Чи знає д. Глушкевич, що той «експонент самобитної рускої ідеї» в очах освічених репрезентантів західноєвропейської культури часто являється тупим ігнорантом, що береться філософствувати, не засвоївши собі ніяких основ філософічного мислення, і що його «антитеза до західноєвропейського матеріалізму» являється нічим іншим як кепсько перевареним християнством, змішаним із темним аскетизмом часів упадку старинного світа, отже, культурним пережитком, який освічена людськість давно пережила й відкинула»¹⁴.
Тобто, «освічена людськість» Західної Європи як антитеза російському «фікційному єдинству», «вселюдському братерству і всемірній любові». Франко сформулював у цій праці, зверненій передусім до української молоді, українського студентства, знамениту фразу про те, що «м и в с і р у с о ф і л и» (розрядка Франка – В. М.) у стосунку до тих росіян, котрі творять і поділяють «кровні, життєві здобутки вселюдської цивілізаційної праці»¹⁵, а також висловив не менш значимий присуд українцям-москвофілам – прихильникам «ідеї русского народа», «русского міра»: «У вас н е м а н і я к и х п е р е к о н а н ь і н і я к и х в и р о б л е н и х і д е й (розрядка Франкова – В. М.), і ви силою інерції держитеся шаблонів, виробленим не вами, напряму, якого мета одна – н а ж и в а, к а р’ є р а, о с о б и с т а к о р и с т ь (розрядка моя – В. М.), а при тім бажання звільнити себе від обов’язку важкої праці для добра найближчого, рідного вам народу»¹⁶.
Маніакальна впертість московитів, із якою вони галайкають на цілий світ про свою нібито єдність-єдиність з українцями, має своє підґрунтя і причини, свою історію і ґенезу. Окрім суто «географічного» бажання просунутись по осі Владивосток – Лісабон чим далі на той Захід, який вони так ненавидять; окрім прагнення психологічної компенсації (за Альфредом Адлером – подолання властивих людині чи спільноті тих чи інших рис неповноцінності шляхом розвитку протилежних рис характеру і особливостей поведінки) чи навіть гіперкомпенсації (не просто позбавлення від почуття неповноцінності, але прагнення досягти результату, що дозволяє зайняти домінуючу позицію стосовно інших), це і сучасні гібридні завдання у російсько-українській війні. Микола Рябчук називає цю технологію «Тріумф примордіалізму», що має виправдати в очах частини західного світу, серед Putinverstehers агресію проти України: «Сьогодні, коли Росія зайняла виразно ізоляціоністську, жорстко антизахідну позицію, про жодну її “європейську інтеграцію” (хоч з Україною, хоч без) уже не йдеться. Натомість основний ідеологічний засновок професора Петро (й подібних до нього) залишається незмінним: українці примордіально пов’язані із Росією (“майже один народ” у термінах Путіна), тож будь-які спроби “штучно” їх розділити приречені на невдачу»¹⁷. У статті Рябчука головно йдеться про «темники» для російських пропагандистів, кремлівських тролів і ботів – як у самій Росії, так і за її межами. Передовсім «про поведінку західних науковців, тобто людей з певними академічними титулами і посадами, котрі з різних причин, безкорисливо чи за винагороду, обрали собі роль “розумійників Путіна” (Putinverstehers), носіїв “альтернативних” знань та борців із буцімто панівною на Заході “русофобією”»¹⁸. Примордіалізм (або ж есенціалізм) передбачав, що нації – давні, природні явища, мають деякий набір об'єктивних, загальних для них ознак, на основі чого у них формується усвідомлення своєї єдності, і ось кремлівський параноїк раз у раз повторює про «майже один народ». Рябчук у висновках переконливо формулює: «До традиційних кремлівських месиджів про Україну як корумповану дисфункціональну державу (failed state), керовану ультранаціоналістами, що переслідують русофонів, додасться ще наратив про “хороший” український народ, який прагне відновити примордіальні тисячолітні зв’язки з народом російським, проте цьому перешкоджають “погані” еліти, котрі зрікаються своїх таки обіцянок – чи то зі страху перед вуличними неофашистами, чи то під тиском жадібних олігархів, чи за намовою традиційно “русофобського” Заходу»¹⁹.
Між тим, пригадаймо поруч Франка ще й справжнього Тараса Шевченка та його позицію щодо «майже одного народу». Не того персонажа радянського «шевченковбивства», коли генія «одягнули у кожух», зробили атеїстом-сокирником, інтернаціоналістом із закликами до «возз’єднання з великим російським народом» і т. д. А того Шевченка, у творчості якого провідним з періоду «трьох літ» став «мотив національної самокритики» (Ю. Барабаш), що було чи не найважливішою змістовою якістю, бо показало світоглядну зрілість й глибину національної свідомості поета. Поета, який послідовно сегрегував, свідомо відмовлявся «…від співробітництва з газетою Івана Аксакова «Парус» через те, що «Парус у своему универсали переличив всю славянску братію, а про нас і не згадав, спасибі йому, ми вже бач дуже близькі родичі, як наш батько горів, то їх батько руки грів. Не доводиться мені давать під парус свої вірші і того ради, що парус сей надуває заступник того вельможного князя (В. Черкавського. – Ю. Б.) любителя березової каші. Може воно так і треба московській натурі. Та нам то і дуже не вподобалося» (Лист Шевченка до М. Максимовича 22 листопада 1958 р.)»²⁰ . Отож, антиукраїнська позиція видання, власне, ігнорування українців як окремого народу, приявність одіозних постатей у редакції були для Шевченка визначальним у виборі часописів. «Московська натура» і їхня спроба «родичання» викликає у нашого письменника не тільки відверту лють і глузування, але й конкретні вчинки – ігнорування журналу за українофобство. Згадаймо у цьому ракурсі ще раз також про позицію Франка («У русофільських виданнях Франко не друкувався зовсім: літературна співпраця з ними раз і назавжди припинилася після перевороту у «Друзі» 1876 р.» ²¹ і спроектуймо громадянську та національну принциповість наших класиків щодо проімперських «засобів масової комунікації» на безалаберність і безвідповідальність частини сучасного українського суспільства в умовах війни щодо ворожого телебачення, преси, соціальних мереж, банків і т. д.! Безперечно, що викликає симпатію і розуміння позиція славновідомого Ілька Лемка щодо putinverstehers-ів, які за «членські внески» повернули Росію у ПАРЄ та марять про G8²².
Серед багатьох шевченкознавчих праць Івана Франка осібно знаходиться ранній диптих критика про сакральні тексти для нашої літератури – поеми «Гайдамаки» і «Сон». На жаль, для масового читача Франкової спадщини доступною була лише друга частина розвідки («Темне царство»), надрукована у 26 томі 50–томовика, а перша частина статті «Причинки до оцінення поезій Тараса Шевченка» (І. «Гайдамаки». 1. Чи можна «Гайдамаків» назвати поемою історичною? 2. Чи можна «Гайдамаків» назвати найкращою поемою Шевченка в естетичнім згляді?) знову доступна тільки у довиданому 53 томі²³. Пізніше Франко не захотів переопубліковувати цю першу частину за свого життя, що означало зміну його поглядів та оцінок на свою ж працю і на творчість власне Шевченка, натомість оцінка російської ментальності, судження про імперську «силу орди» як ніколи актуальні і пророчі у другій частині студії про поему «Сон»: «Про кінець темного царства не може бути й сумніву, коли поет у остатнім уступі «Сну» розкусив найбільшу його загадку, всевладність царя. Відки пливе та всевладність? Чи з справдішньої сили самодержця? Зовсім ні. Його сила власне в тих, котрі в нім бачать свою силу, в його рабах і знарядах. Без них він безсильний, без нього вони безсильні. Отже, де ж лежить їх спільна сила? Власне в тих путах, що сковують їх одних з другими. В о н и с и л ь н і т и м, щ о в о н и н е в і л ь н и к и й н е л ю д и (розрядка Франкова – В. М.). А скоро і в їх серцях защемить людське почуття, збудиться бажання волі, тоді й страшна їх сила розвіється, тоді настане кінець темного царства, де «ні власті, ні кари», розпочнеться нове царство, царство братолюбія між людьми»²⁴. Чи ж не мав рацію Франко, вказуючи на складові «темноти», можливі чинники перемоги «воїнів світла, воїнів добра» з «невільниками і нелюдами», вірячи у перемогу світла? Якщо, звісно, не зважати на цілком ілюзорні мрії про «царство братолюбія» та образність під час аналізу художніх творів, то Франко був цілком прагматичним у визначенні причин занепаду українського суспільства й у виборі шляхів розвитку. Всебічний розвиток культурного рівня свого народу через розвиток різноманітних освітніх інституцій – ось магістральний шлях національного розвитку на думку мислителя. Тому і «розривався» він у різноманітних сферах діяльності, щоби витворити, як сам формулював, «пролетаріат інтеліґенції» – той елітарний прошарок нації, що зуміє очолити і повести за собою «кочовисько ледаче» («Мойсей»).
Варто визнати, що прагнення до контролю над освітніми інституціями, обмеження доступу до навчання у вищих навчальних закладах для дітей з так званих «нижчих» верств зовсім не було властивим тільки для Росії – Франко активно обстоював соціальні і національні права свого народу, зокрема в сфері шкільництва, і в Австро-Угорській монархії. Радше передусім тут, бо ж досконало володів матеріалом і знав реалії галицького «буття». Однак тут акценти Франкового обстоювання прав на здобуття вищої освіти всіма прошарками населення дещо інші – головно він протистоїть збірному образу «політичної опіки шляхти землян над людом», котра прагнула обмежити селян і міщан початковими і професійними школами, тому український політик саркастично писав: «Закладають для люду школи, очевидно, з власних фондів, й ще ласкаво дбають про те, аби той люд, борони Боже, не надужив тих шкіл для витворювання «пролетаріату інтелігенції», але пильно бачать на те, аби виходив із них сам тільки неінтелігентний пролетаріат, який би потім ішов до нижчих шкіл рільничих, яких властива, висока задача – в и р о б л я т и з д і б н и х д в і р с ь к и х с л у г (розрядка Франкова – В. М.)» ²⁵. Дискусію з краківським «відомим професором університету» та діячем консервативної партії М. Бобжинським на сторінках тої ж газети «Kurjer Lwowski» 1889 року Франко провадить у рамках того факту, що «теперішній наш конституційний лад полягає зовсім не на гармонії, але на репрезентації інтересів»²⁶ , яку забезпечує конституція монархії. Питання представництва і виборів, самоврядування, громадського контролю на бюджетом (також і на освітні заклади), розвитку самостійного свідомого міщанства, яке буде вміти захищати свої інтереси і права не декларовані, а фактичні. Дотепно Франко ілюструє залежність дотримання реальних конституційних прав і свобод від судової гілки влади, покликаючись на відомий народний анекдот того часу: «Отець і син пішли в якійсь справі до суду. По якімось часі вертає син.
— А де тато? – питає мати.
— Прийдуть зараз.
— А виграли справу?
— Та виграли.
— А чому не йдуть?
— Та зараз будуть, тільки мають іще дістати 25 буків»²⁷.
Як громадський діяч і журналіст Франко передусім вивчав та постійно виносив для обговорення на шпальти газет і журналів (власне у Галичині, у Росії, у Німеччині; українською, російською, польською, німецькою мовами) різноманітного штибу проблеми функціювання освітніх інституцій у різних провінціях Австро-Угорської монархії. Об’єктивно «Королівство Галичини та Володимирії…», що постало в результаті анексії австрійцями Галичини після першого поділу Речі Посполитої 1772 року, було найвідсталішим економічно коронним краєм і зазнавало різноманітних реформаційних спроб політичного облаштування і географічно-адміністративного форматування (королівство, губернія, край, провінція…). Не вдаючись в детальні історичні подробиці австрійського адміністрування на українських етнічних землях (історична Галичина, яку почали називати Східною Галичиною на розрізнення від Західної Галичини – історичної Малопольщі), відзначимо сталу тенденцію: до революції 1848 року королівством керували переважно етнічні німці та онімечені чехи, а пізніше у владі домінували поляки із «закономірною» егоїстичною політикою щодо конкурентів-українців. Франко ще 1893 року в газеті «Діло» опублікував статистичний огляд під назвою «Що коштують наші школи», де аргументовано стверджував: «Між видатками, які ложить держава на поодинокі краї коронні, безперечно, перше місце повинен займати видаток на школи. Вже само поняття держави, яко зв’язку повітів, племен в цілях культурного співділання і досконалення, вимагає, щоб головна часть сили зв’язкової йшла іменно на культуру, на просвіту» ²⁸. Власне, бачимо цивілізоване обстоювання інтересів своєї нації та культури, свого права на розвиток в умовах багатонаціональної держави, адже детальний кваліфікований аналіз бюджету австрійського освітнього міністерства показав, що на університети і школи Галичини «датки» майже за всіма параметрами менші, аніж на німецькі, австрійські, чеські провінції. «Держава єсть для нашого краю мачухою», – образно та емоційно писав Франко, вказуючи ще й «місцеві» кривди і несправедливості: «Розуміється, що ми, русини, по милості наших верховодячих братів, і з тої малої частки дістаємо лиш незначну часточку, хоч нашого народного гроша до скарбу державного впливає, певно, не менше, як польського. І коли весь край має причину жалуватися на несправедливе трактування в бюджеті державнім, то ми маємо до того подвійну причину, так як і тая невеличка часть державних видатків, яка плине на школи в Галичині, дуже маленько служить на хосен нашої народності, а більше на всякі педагогічні, а не раз і прямо шкідливі експерименти над нашими школами. Ми так як той бідний промокший Бровко, на котрого і з неба дощ іде, і з стріхи вода тече»²⁹. Економічні диспропорції між регіонами монархії підсилювались в Галичині соціальним і національним протистоянням, адже більшістю сільськогосподарських земель і, відповідно, селянами на них до скасування панщини володіла польська магнатерія, котра, як й українські та інші за походженням дідичі, у більшості своїй послідовно боролася із запровадженням і розвитком шкільництва у Галичині ще від 1770-х років. Грамотні люди краще організовуються, вчаться використовувати навіть ті крихти прав і свобод, що забезпечувала їм держава. Освіта – це був зокрема і шлях до особистої волі для закріпачених, звільнення від панщини, адже за цісарським патентом від 10 вересня 1787 року брати у ремісницьку науку можна було не інакше, як тільки після закінчення двохрічного курсу нормальної школи. Що вища освіта звільняла, годі й говорити. Об’єктивно землевласники були зацікавлені в тому, щоб селянство залишалось «темним», а отже – покірним. Усі поступові реформи в Австрії та потім в Австро-Угорщині для селянства асоціювались передусім із монархічною владою. Звідти усталений погляд та своєрідна міфологізація «доброго цісаря» і «пані цісаревої», які щиро люблять «бідних простаків» і хочуть їм допомогти, а «місцеве панство» не дає.
Щодо ж безпосередньої ангажованості Франка у польський соціалістичний рух, то це сталося доволі випадково і зумовило певною мірою фатальні наслідки. Я вже стверджував раніше, що арешти не принесли Франкові поваги серед більшості консервативного українського (як і польського!) галицького суспільства, тим більше не зробили його моральним авторитетом³⁰. Це вже пізніше радянські ідеологи від літературознавства виснували міф саме такого Каменяра. Арешти позбавили Франка можливості «нормальної» кар’єри, зумовили тривалу співпрацю із певними «сусідськими» політичними угрупованнями та пресою, але не соціалістична пропаганда, не драгоманівські космополітичні ідеї, а талант літератора, неймовірна сила інтелекту вченого та трагічна велич духу, феноменальна працездатність, а головно – чітка національна самоідентифікація та формування тієї ж української національної ідентичності для цілого народу зробили його самого і його націю вільними і незалежними та утвердили моральний авторитет не серед кількох поколінь інтеліґентів, а назавжди в Україні, як це пафосно і не звучить.
До слова зазначу, що після першого арешту Франко у 1878–1879 публікує «просоціалістичні» праці майже виключно польською мовою, а у статті «Що таке соціалізм?» ще й ідентифікує себе з поляками³¹. Цікавою у цьому ракурсі виглядає його пізніша «боротьба із Міцкевичем», адже ж чи не прагненням відвернути від асиміляції ту частину українців, яких через пропагандистський вплив у школі, університеті, культурному та адміністративному житті Галичини залучали до польської сфери національної ідентифікації, пояснюється розрив Франка із польськими колами у середині 1890-х? Можливо, – підсвідомо, а скоріше за все зрілий мислитель чітко розумів, що його співпраця з домінуючими та все більш шовіністично налаштованими сусідами, хоч і дає матеріальне забезпечення, можливість «жити з пера», однак справляє деморалізуючий вплив на ціле пост-франківське покоління. Не проти культу Міцкевича боровся Франко, а за культ своєї культури, шкільництва, національного і державного самовизначення, тому і був націоналістом. Націоналістом модерним і ліберальним. І чи це можна вважати «гріхом» Франка? Безперечно, що ні. Невиправдано, що сьогодні термін «націоналізм» аксіологічно сприймається дуже однозначно та радикально. Й особливо це стосується сучасного польського політичного владного істеблішменту, що само по собі парадоксально й оксюморонно: про націоналізм нам розповідають (ототожнюючи його мало не з нацизмом!) крайні праві політики, що представляють практично моноетнічну націю!
Є й інші, класичні і виважені оцінки та дефініції. Польський же історик ідей Анджей Валіцький, аналізуючи авторську концепцію дослідника націоналізму Ернеста Ґелнера, справедливо відзначає її оригінальність та цінність на сучасному етапі розвитку європейської суспільності, що полягає «… в показі незумисних і непередбачених наслідків широко витлумаченого націоналізму та в рішучому відкиданні стереотипу, який ототожнює націоналізм з ідеологією «закритого суспільства», несумісною з ліберальним «відкритим суспільством»³². Якщо схематично, то йдеться про Ґелнерове розуміння націоналізму як політичного принципу, за яким політичні та національні одиниці мають збігатися, сам історично неминучий націоналізм є творчим і первісним чинником у творенні націй, що є похідними від руху еліт, так званими «конструктами», та має право на об’єктивну потребу культурної гомогенності. Продуктивними саме стосовно філософського світогляду Франка є звернення А. Валіцького до сучасних польських інтелектуалів зі стрижневою Ґелнеровою ідеєю про можливість «ліберального націоналізму» («Це уможливлює націоналізм свідомо і програмово ліберальний, який чітко відмежовується від антиліберальних версій націоналізму»)³³. Власне, Валіцький апелює до польських еліт передовсім тому, що їхня мовна практика передбачає застосування терміна «націоналізм» у звуженому й зневажливому значенні, найчастіше має негативну конотацію, бракує аксіологічно нейтрального поняття на позначення усіх ідеологій, що підтримують національний зв’язок. З відомих причин таке застосування поширене в Німеччині, а також в Італії і Франції, багато менше в англомовному світі. Польський історик пропонує розмежовувати аксіологічно нейтральне видове поняття націоналізму, назвавши його «націоналізмом А», від «крайнього», шовіністичного і ксенофобського «націоналізму Б». Можна тільки привітати прагнення польського історика ідей, адже в останні роки політикум дружньої нам країни очевидно не розрізняє націоналізм «політичний» і націоналізм «культурний» (Д. Гатчінсон); націоналізм як прагнення до гетерогенності культури поневоленої нації і шовінізм гомогенний державного імперського народу. Звісно, різноманітні ксенофобські крайнощі етнонаціоналізму заслуговують на засудження. Отож, дуже цікаво, що сучасний польський історик апелює до свого соціуму з комплексом ідей, які свого часу озвучував і реалізовував практично Іван Франко. Валіцький вважає, «що вдале поєднання національних цінностей (тобто націоналізму А) з цінностями ліберально-демократичними могло би виявитися дуже потрібним для Польщі»³⁴, та приходить до доволі продуктивного висновку, що концепція «ліберального націоналізму» «повинна виконувати подвійну функцію: 1) вказувати, що не існує суперечності між ліберально-демократичними цінностями та вибором на користь широко тлумаченого націоналізму, і водночас 2) нагадувати про те, що лібералізм – це не лише питання економіки та внутрішнього політичного механізму, отже, що ліберальні принципи охоплюють також справи національної тотожності і національної пам’яті»³⁵. І стрижневим тут постає питання колективної відповідальності, або ж національної співвідповідальності. Кожен європейський народ має у своєму минулому ганебні сторінки, про які він волів би забути (точніше – кожен, окрім мого), – писав ще один тяжкомудрий і відповідальний польський філософ Лєшек Колаковський, визнаючи, що людям притаманно не дотримуватися симетрії у визнанні добрих справ та звинуваченні інших у поганих.
Повертаючись до Франкового означення «рафінованої системи брехень» і «сангвініків Західної Європи», можна зазначити, що та ж польська суспільність по-своєму є відпірною до московської пропаганди, – спрацьовують історичні «вакцинації». Засвідчують це хоча ж би публікації за останній місяць у Gazet-і Wyborcz-ій («Seks, faszyzm i fałszywe wideo – rosyjskie media zalewają Francję i Niemcy fałszywymi historiami», «Wojna hybrydowa na Kresach Wschodnich. Jak w II RP tropiono sowieckich dywersantów», «Czy Kreml chce nas skłócić?» та ін.), у яких аргументовано показано та проаналізовано весь арсенал змістових та емоційних терористичних атак на західного «бюргера-обивателя» (мігранти-джихадисти, венеричні хвороби, педофілія і содоміти, понищена російська дівчинка Ліза і Меркель як дочка Гітлера…). Дописувачі ліберального і справді проєвропейського (і проукраїнського!) видання Адама Міхніка визнають російський пропагандистський слід у розʼятруванні історичних тем між українцями і поляками, продукуванні негативних емоцій через педалювання складних і болісних моментів у нашому минулому, добре розуміють, кому залежить, щоб Україна не ввійшла до європейської Унії, не стала успішною. Водночас, для обох націй (принаймні для інтелектуальних еліт) зрозумілим є факт, що протистояти цій імперській гібридній політиці Кремля найефективніше можливо через розвиток наукової і мистецької співпраці, а у цьому ми однозначно програємо за масштабністю російським монструазним, щедро фінансованим медіа структурам. Або й підіграємо, адже продукуємо «Вогнем і мечем», «Волинь», крутимо «Тараса Бульбу» і «Сватів»… Колись може дійде черга на фільм про спільне взяття Москви у 1610 або ж про перемогу під Хотином у 1621 р.
Сьогодні для українського суспільства, для нашої національної і культурної самосвідомості все ще є визначальною проблема незмінності цивілізаційного вибору, який здійснено, надіюсь, остаточно. Для багатьох українців «бажаний» Захід є передусім уявним матеріальним оазисом, однак, навіть здобувши певні економічні успіхи, нам не вдасться остаточно вирватись із ментальної пастки духовної невиразності і роздвоєності між Азією і Європою, якщо не усвідомимо свою ідентичність, не вивчимо уроки минулого, не прилучимось до ціннісного концепту Європи.
__________________________
¹Примітки до статті: Франко І. Подуви весни в Росії / Іван Франко // Зібрання творів : у 50 т. Т. 45. К. : Наук. думка, 1986. С. 544.
Франко І. Подуви весни в Росії / Іван Франко // Зібрання творів : у 50 т. Т. 45. К. : Наук. думка, 1986. С. 349–376.
³ Андрухович Ю. В умовах мемократії (16.08.2019). Андрухович також слушно зазначає (недарма ж кандидат філологічних наук!), що «Нині, коли медійна сфера (головно інтернет плюс телебачення й меншою мірою радіо) безперервно ґенерує мовні новації, аберації, покручі та ідіоми, з певної пори прозвані мемами, дедалі важче втримуватися від мовлення «як усі». Зберігати індивідуальний лексикон чи, умовно кажучи, «оригінальний авторський стиль», свідомо уникаючи повальних трендів і десятою дорогою обходячи загальновживані штампи, стає завданням дедалі ризикованішим. … У минулі ж часи, коли меми ще називалися своїм істинним іменем – кліше та штампами, не тільки зловживання ними, але й відносно помірне їх уживання вважалося для публіциста (та навіть і простого новинаря) неприпустимою ганьбою».
⁴ Франко І. Подуви весни в Росії / Іван Франко // Зібрання творів : у 50 т. Т. 45. К. : Наук. думка, 1986. С. 360–361.
⁵ Там само. С. 353.
⁶ Там само. С. 358.
⁷ Там само. С. 365.
⁸ Там само. С. 366.
⁹ Там само. С. 365.
¹⁰ Там само. С. 374.
¹¹ Там само.
Фраза-характеристика Л. Толстого авторства адвоката М. Глушкевича, москвофіла, поета, голови товариства львівських студентів «Друг», якому формально і по суті опонував Франко, написавши 1905 р. статтю «“Ідеї” й “ідеали” галицької москвофільської молодежі»: Франко І. «Ідеї» й «ідеали» галицької москвофільської молодежі / Іван Франко // Зібрання творів : у 50 т. Т. 45 / Іван Франко. – К. : Наук. думка, 1986. – С. 410–422).
¹³ Франко І. «Ідеї» й «ідеали» галицької москвофільської молодежі / Іван Франко // Зібрання творів : у 50 т. Т. 45 / Іван Франко. К. : Наук. думка, 1986. С. 410.
¹⁴ Там само. С. 417.
¹⁵ Там само.
¹⁶ Там само. С. 419.
¹⁷ Рябчук М. «Гібридна аналітика» та українські вибори (30.07.2019).
¹⁸ Там само.
¹⁹ Там само.
²⁰ Барабаш Ю. «Коли забуду тебе, Єрусалиме...» Гоголь і Шевченко. Порівняльно-типологічні студії / Юрій Барабаш. Харків : «Акта», 2001. С. 59.
Грицак Я. Пророк у своїй Вітчизні. Франко та його спільнота (1856–1886) / Ярослав Грицак. К. : Критика, 2006. С. 377.
²² «Закругляючись, запитаємо себе, чи варто обстрілювати з гранатометів такі канали? Звичайно, що не варто. А чи варто відібрати у таких каналів ліцензію за антидержавну діяльність? Звичайно, що варто у країні, яка воює. Бо в країні, яка воює, свобода слова має бути обмежена. Чому всі бояться про це говорити? Має бути обмежена! І срати нам на тих европейських придурків, які за гроші Путіна рвуть на собі ватник і виють про знищення свободи слова в Україні». Див. : Лемко І. Труба для дурнів (17.07.2019).
Франко І. Причинки до оцінення поезій Тараса Шевченка. І. «Гайдамаки» / Іван Франко // Додаткові томи до Зібрання творів у п’ятдесяти томах / Іван Франко; редкол. : М. Г. Жулинський (голова) та ін. К. : Наук. думка, 2008. Т. 53. С. 27–41.
²⁴ Франко І. Темне царство. Причинки до оцінення поезій Тараса Шевченка / Іван Франко // Зібрання творів : у 50 т. Т. 26. К. : Наук. думка, 1981. С. 152.
Франко І. П[ан] Бобжинський як поступовець / Іван Франко // Зібрання творів : у 50 т. Т. 46. Кн. 1. К. : Наук. думка, 1985. С. 562.
²⁶ Там само.
²⁷ Там само. С. 554.
²⁸ Франко І. Що коштують наші школи (Друга часть статті «Сила податкова Галичини») / Іван Франко // Зібрання творів : у 50 т. Т. 44. Кн. 1. К. : Наук. думка, 1984. – С. 145.
²⁹ Там само. С. 150.
³⁰ Див. : Микитюк В. Іван Франко в історії української педагогіки : монографія / Дрогобич : РВВ ДДПУ ім. І Франка. С. 162–167.
³¹ Там само. С. 164.
³² Валіцький А. Чи можливий ліберальний націоналізм? / Анджей Валіцький // НАЦІОНАЛІЗМ: Антологія. – Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. К. : Смолоскип, 2000. С. 813.
³³ Там само.
³⁴ Там само. С. 813–814.
³⁵ Там само. С. 820.
27.08.2019