100 днів тому білий дим з комина Сікстинської каплиці сповістив про обрання нового Папи — архиєпископа з Буенос-Айреса Хорхе Маріо Берґольйо. Новий Понтфік цілковито змінив уяву і католиків, і цілого світу про стиль керування Святим Престолом. Чи підуть на користь Церкві зміни, що їх запроваджує Святіший Отець?
11 лютого 2013 року. Для мешканців Західної Європи це був веселий і безтурботний час передпостового карнавалу. Для Бенедикта XVI то був день об'явлення Лурдської Мадонни (11 лютого 1858) — покровительки всіх знедолених. Отримавши ЇЇ благословення, Папа Римьский зважився на своє «рішення століття», усвідомлюючи і цілковиту бездоганність своїх розумових здібностей, і свою фізичну слабкість для виконування надлюдського завдання керівництва Церквою.
Ходять чутки, що 13 березня, коли з комина Сікстинської каплиці повалив білий дим, новообраний Папа задумливо промовив: «Карнавал минув». Але це, мабуть-таки, лише чутки, незалежно від того, як вперто їх поширюють.
Хай там як, а чинному Понтифіку за 100 днів перебування на Святому Престолі вдалося не зронити з вуст жодного фальшивого тону, не ступити жодного хибного кроку. Хтось міг сприйняти за необережність Папи те, що він нещодавно визнав існування ґей-лобі у Ватикані і що його слова, сказані конфіденційно, розлетілися по всьому світу. Хоч найпевніше саме цього й бажав Франціск: чітко заявити про свою позицію й окреслити свої майбутні дії. Бо раніше чи пізніше карнавал таки має закінчитися.
Він ніколи не прагнув стати лідером 1,2 млрд. католиків, але коли вже вибір впав на нього, коли вже Бенедикт XVI відкрив йому шлях до дій, то діяти треба рішуче.
Першим своїм кроком він скасував щомісячні доплати, які зазвичай існували для всіх працівників Ватикану. Також він позбавив кардиналів екстра-бонусів. Потім він взявся до наведення порядків у Банку Ватикану.
Папа Франціск власним прикладом продемонстрував усім громадянам своєї держави, як можна, служачи Господу й людям, жити скромно й невитратно, як і належить справжньому священику. І тому, коли Папа Франціск промовляє: «Криза не може правити за "алібі", аби тримати руки в кишенях у той час, коли мільйони людей страждають від голоду. Це скандал, коли люди приречені вмирати з голоду, хоч у світі виробляють досить харчів», — ми віримо в щирість його слів й не трактуємо це як виставу чи карнавал.
Постава Франціска аж пашить латиноамериканською гордістю, створюючи хибне враження незмінності його іміджу. Та все ж він вміє бути різним: похмурим під час Служби Божої, веселим під час зустрічі з прочанами, заклопотаним, відвідуючи сиротинець чи в'язницю. Гру його обличчя вже давно зуміли підмітити шибеники-фотошопники, наробивши з Франціска фотожаб на всі випадки життя.
У Ватикані ходить такий жарт: Папа Франціск вбирається як домініканець, живе як францісканець, а керує як єзуїт. Жарт радше добрий і засвідчує, що Папа Римський, з одного боку, вміє об'єднати всі церковні ордени, а з іншого — взяти з кожного з них найкраще.
Після Кароля Войтили та Йозефа Ратцінґера Святий Престол очолив вже не репрезентант національної держави. Хорхе Маріо Берґольйо, єпископа з Буенос-Айреса, можна вважати радше за емісара всього іспаномовного світу. Саме тому він має шанс пробудити нову надію на Католицьку Церкву в серцях найбільшої кількості католиків у світі. Непрямим доказом на те стала шалена велелюдність його інтронізації на площі святого Петра в Римі.
Незвичність нинішньої ситуації полягає в перебуванні у Ватикані відразу двох Пап: чинного Понтифіка і Папи-емерита. Нині важко навіть передбачити: стане Францісковий попередник, який мешкає поруч, роялем у кущах чи скорпіоном за халявою? Буде він мудрим і корисним радником чи точкою кристалізації інтриґ і конфліктів? Хочеться вірити у позитивну відповідь, у щирість слів Бенедикта, що головна його справа — молитися за свого наступника.
З одного боку, знаний професор-теолог з Німеччини, може стати сильнішим гравцем, ніж священик з Пампи. Проте з іншого — у Франціска є туз в рукаві, який в разі чого може виявитися навіть козирним. Стрижнем теології чинного Понтифіка є розкриття людської подоби Господа. І розкриває він її напрочуд щиро й глибоко, чого досі уникали робити його попередники.
За перші 100 днів Папа Римський вже встиг постаріти. Це чітко відобразилося на його обличчі. Він узяв на свої плечі неймовірний тягар — реформувати Церкву, повернути її обличчям до посполитого парафіянина.