Детермінація свободи

Одна з властивостей людського мозку – постійна робота із  реконструкції реальності – породжує так званий плюралізм, який хоч і має  наукове підґрунтя, але витворює свою міфологію. У наслідку нічим не підкріплену віру можна ототожнити зі знанням. Така конспірація пояснюється або звичайною людською неосвіченістю, або ж патологічним відхиленням, у якому розмивається межа між особистою фантазією та… вибачте, але – об’єктивною реальністю (якщо така взагалі можлива). І от, як мені бачиться, приблизно в такому світлі київський режисер Андрій Приходько розкрив (свідомо чи ні) поняття доброчесності у виставі «Маркіза de Sade» за твором Юкіо Місіми, прем’єра котрої відбулася у театрі Курбаса 10 травня 2019 року і також розпочала новий театральний сезон.

 

 

частина перша, у котрій автор намагається

вивести виставу на рівні космології світобудови

та божественного фатуму в світлі безбожного дарвінізму

 

Цікавою видається думка, що в даній постановці головна роль була відведена дереву бонсай на заднику сцени, котре приречене спостерігати за історією однієї родини в часи Великої французької революції 1789-99 рр. Ця приреченість апелює до давньогрецької трагедії, в основі якої лежить невідворотна доля головних персонажів, фатум. Розглядаючи постановку Андрія Приходька в такому світлі,  варто звернути увагу саме на трагедії Еврипіда, який, на відміну від своїх попередників, у фатум вкладав більше антропоцентричності і відображалося це в психотипі (наприклад нестримний потяг Федри до пасинка Гіпполіта) одного з персонажів.

 

 

 

Роль божества в постановці Андрія Приходька, може зіграти міфологема дерева – як варіант ніцшеанського бога, котрий мовчить. Розглядаючи символ дерева життя з позиції еволюції, отримуємо наступну картину: коріння як причина зародження життя, а плоди – спільний результат людської цивілізації та природи. І людська свобода волі обумовлена цими двома факторами, що породжує фатум людини як постмодерну (якщо говорити про сьогодення) та модерну (якщо говорити про події далекої Франції в далекому ХVІІІ ст.), як відсутність можливості з нуля створити ідеальний світ-утопію.

 

частина друга, де автор робить нарис

історичного контексту подій у виставі та задумується

над філософією суперечностей там, де вони недоцільні

 

Ідеальний світ для об’єкта, навколо котрого побудований конфлікт вистави – це абсолютна свобода, без обмежень моралі, релігії чи закону. Принаймні Вікіпедія пише, що саме цю позицію відстоював у своїх творах Донасьєн Альфонс Франсуа де Сад (1740-1814 рр.) – прототип літературного персонажа Юкіо Місіми, французький письменник, філософ та учасник Французької Революції. Його ідеї довгий час були під табу, але зрештою вони знайшли своїх прихильників серед літераторів, філософів, психологів (зокрема сексологів) і лише в другій половині минулого століття твори «божественного маркіза» були реабілітовані. Сьогодні він відомий більше через термін садизм, утворений від його прізвища.

 

 

У виставі маркіз не з’являється, про нього тільки розповідають досить деталізовані еротичні історії (садистичного характеру звичайно), які й стали причиною ув’язнення де Сада. Але режисер задається деякими питаннями щодо маркіза: «Чи справді жорстокість є невід’ємною частиною природи людини, а темні бажання керують її вчинками?» та «Чи можна прийняти твердження, що гріх та надмірність ведуть до очищення і звільнення?» – текст з програмки.

 

Питання досить складно сформульовані, адже містять у собі багато підтекстів та побудовані на таких філософських суперечностях, як гріх та очищення, що вже є викликом для когнітивних процесів реципієнта. І, можливо, вони й мали місце в складному житті Донасьєна, але у виставі, на жаль, свого місця не знаходять, бо цей персонаж не зазнає розвитку в своїх поглядах. Тобто він не проходить шлях від гріха до очищення, а його жорстокість знаходиться в 2D-конструкції (оскільки персонаж винесений за текст та є навіть не другорядним) і не дає нам підстав до роздумів про людську природу жорстокості. Підтвердженням відсутності розвитку характеру маркіза є слова його дружини, коли під кінець історії вона читає один з творів чоловіка і робить висновок, що його думки такі ж темні, як і його вчинки в минулому.

 

частина третя, де міститься власне аналіз вистави,

і в котрій автор раптом робить неочікувані висновки

 

«Стан мозку детермінований його попереднім станом. Всі попередні стани визначаються ще більш ранніми станами і впливом зовнішнього світу. І так до безкінечності. Ланцюг причин йде далеко за межу народження. Таким чином, причини всіх подій у вашому житті знаходяться за межею вашого життя. […] Це і є філософська проблема свободи волі» – філософ, діяч актуального мистецтва Дмитро Волков.

 

Розглядаючи свободу в такому світлі, поняття абсолютної свободи Донасьєна виглядає дещо смішним. Він був жертвою розбещеного виховання, яке й привело його до ув’язнення. Рене де Сад (її роль виконує Марія Копитчак) стала жертвою для когось вигідного її з маркізом шлюбу. Хоча шлюб не зобов’язував, щоб вона «впродовж дев’ятнадцяти років домагалась звільнення свого чоловіка з тюрем і за цей час, переглядаючи усталені поняття доброчесності, святості, розпусти, гріха, здійснила непростий шлях до себе» – текст з програмки.

 

 

Цей «шлях до себе» полягав у тому, що Рене терпіла фізичне насилля, задовольняючи садомазохістичні схильності чоловіка, терпіла численні зради і пізніше, через самоприниження та протистояння рідним, усіма можливими способами намагалася допомогти чоловікові, коли той перебував в ув’язненні. І саме це вона називає доброчесністю.

 

Оскільки це поняття вживається в християнському дискурсі, то виникає питання: чи є обов’язки в Рене перед чоловіком, котрий саму ідею Бога вважає однією з найбільших оман людства, активно проповідує нігілізм та промишляє содомією? Зрештою вона приходить «до себе», коли їй випадає нагода прочитати той текст, про котрий ми вже згадували. Він і стає причиною її вибору стати черницею.  

 

Розпуста та благочестя у тексті та на сцені персоніфіковані: графиня де Сен-Фон – образ власниці борделю (грає Наталія Рибка-Пархоменко) та баронеса де Семіан – образ монахині (грає Тамара Горгішелі). Окрім того, ці два поняття знайшли відображення і в сценографії – все оформлено в червоному та білому кольорі (сценографія авторська, художник по костюмах – Юлія Рибка). І смерть графині начебто символізує тріумф благочестя над аморальністю на рівні невидимої «божественної волі», або ж навіть «справедливості».

 

Якби ми дозволили собі спростити семіотику сюжету, то отримали б казку про добро та зло. Але навіть у кожній казці є деталі, котрі лежать поза межами історії, втіленої через оповідь. У нашому випадку, здається, дуже важливою є лінія стосунків Рене та пані Монтрей (грає Тетяна Каспрук). Адже саме в цих стосунках мала б проявитися екзистенція людського буття. Екзистенційна суть проглядається у долі головної героїні, але губиться у контексті нестримної відданості Рене де Сад своєму чоловіку і в контексті її неспроможності ставити критичні запитання та нести відповідальність за свої вчинки. І ця от невтримна відданість (як в причинної – заламування рук, качання по підлозі…) породжує досить банальне запитання: «Чи не хвора психіка часом всьому причина?»

 

частина четверта… радше навіть частинка,

у якій викладена логіка припущення,

що за поняттям доброчесності

стоїть психічний розлад головної героїні

 

Пані Монтрей дуже впливова жінка, адже вона напряму може писати до монарха і саме з її подачі відбувається перше ув’язнення Донасьєна. У цьому її вчинку можемо прочитати жест опіки щодо дочки, адже маркіз, як ми з’ясували раніше, був не надто зразковим чоловіком. У кінці вистави, коли революція загрожує життю пані Монтрей, вона намагається використати дочку, поєднавши її з «в’язнем монархії» Донасьєном знову, щоб захистити себе («родину») від розправи революціонерів. Тому цей жест нівелює усі її попередні вчинки, котрі ніби то були здійсненні заради опіки.

 

 

Спостерігаючи таку дивну суміш: материнську опіку, вигоду, намагання утримати владу над власним чадом – можна говорити про садо-мазохістичні стосунки між матір’ю та дочкою, що й стало причиною формування психотипу жертви в Рене при побудові подружніх стосунків.

 

У цьому є логіка, адже її влаштовують навіть патологічні стосунки садо-мазохістичного характеру з чоловіком, що не могло виникнути на порожньому місці. Чому патологічні – бо часто такого ж характеру стосунки можуть бути в межах норми, в родинах ваших друзів, можливо навіть у вашій родині. Далі цю лінію не варто розвивати по одній простій причині – режисер навряд ставив перед собою завдання зобразити головну героїню психічно хворою.

 

частина п’ята, де автор робить невтішні висновки

 

Вистава нагадала мені історію знайомої: коли та була маленькою, то стала свідком як сусід дуже сильно бив свою дружину. На питання: «Чому ти не підеш від нього?» – вона відповідала: «Я залажу під ліжко після того як він мене поб’є, дивлюсь на нього, а він же такий красівий, такий красівий!» Звісно у виставі присутні елементи, котрі потребують глибокого аналізу і їх можна було б «прив’язати» до чогось розумного, як от дерево бонсай та поняття давньогрецького фатуму і сучасне розумінням свободи волі. Але узагальнюючи все побачене на сцені, це була б даремна праця.

 

Даремна з тої простої причини, що вистава з поняттями реальності та актуальності має стільки ж спільного, як  Велика французька революція із Жовтневою. Поясню: у виставі паралель між цими двома революціями прочитується через суржик і хамське поводження прислуги під час третьої дії, коли вже від монархії лишилися «ріжки та ніжки». Тому виникають асоціації, що це туземні «товаріщі» прийшли до влади.

 

 

 

Але семіосфери цих двох революцій мають протилежні значення у контексті історії: перехід від монархічного устрою держави до демократії проти повалення монархії й настання віку терору та репресій.

 

Чи має режисер враховувати подібні нюанси та волею випадковості проводити паралель між патологію стосунків та проявом доброчесності тощо, вирішувати самому режисеру. Глядачі упереваж усе сприймуть, «поймуть і простять», бо вони в нас чемні й виховані.

 

Фото: сцени із вистави з fb-сторінки Львівського академічного театру ім.Леся Курбаса

16.08.2019