Сцена з вистави «Коли цвіте полин».
Людина ніколи не танцює сама — з нею танцює її тінь. І часом тінь оприявнює суть її рухів очевидніше й поетичніше, аніж втілювана танцівником у ту саму мить фігура. Я збагнула це, дивлячись з балконної ложі на рухи акторів Львівського академічного театру імені Леся Курбаса в зовсім свіжій прем’єрній виставі цього сезону — “Коли цвіте полин”. Такими нас, мабуть, бачить небо. Такими я побачила, укотре по-новому, неймовірних курбасівців.
Чекала цієї вистави давно. Чекала ще нетерплячіше нагоди на неї втрапити: інтригуючий тизер запустив на відкритті VI Форуму військових письменників Андрій “Кельт” Гуменюк — поміж іншими його чеснотами, також один зі засновників театру. Найцікавіше, чим зваблював той тизер — кожен з акторів сам створював собі текст і так, певним чином, розповідав передусім про себе. Андрій Водичев, Тетяна Каспрук, Микола Береза, Наталія Рибка-Пархоменко, Денис Соколов, Марія Онещак, Марина Мазур, Марко Свіжінський, Дарина Федина, Діана Константінова — у кожного своя історія в цій постановці, кожен торкається співприсутніх рухом, жестом, поглядом, словом… і його відсутністю.
Сцена з вистави «Коли цвіте полин». Фото: Юлія Баір.
Німецький режисер-хореограф Рейнер Бер, який поставив “Коли цвіте полин”, вважає, що мова тіла людини значно промовистіша й щиріша, ніж її слова. З цим важко не погодитися, занурюючись у курбасівський танець життя. Вишукано збалансованою грою рухання й завмирання, контрапунктом світла і тіней, вбранням акторів, яке візуально, а здається ніби справді, змінюється на них ледь не зі швидкістю звуку, розмаїттям проникливої асоціативної музики, що розгойдується від ліричної лагідності до тривожної вибуховості, малюється живе полотно, в якому кожен глядач прочитує щось особисте, близьке саме йому і його досвідам.
Сцена з вистави «Коли цвіте полин». Фото: Юлія Баір.
“Мій дім — Крим”. Єдиний раз, коли прозвучало слово “Крим” того вечора — з вуст актора Андрія Водичева. Він розповідав про себе. Про свій дім. Про потяг, який розтинає степову спеку — і ось ти вже в сінях свого дому.
Мова відрухів. Сухорлявості й курватури. Синхронності й хаосу. Перші кроки гарячим піском. Індивідуальність і ланцюг. Пара у натовпі й натовп непарностей. Паростки надії і проростання повторюваності. Жіночність і маскулінність. Рівність і непорівнюваність. Коли пластика тіла розповідає більше, точніше, ніж слова.
Сцена з вистави «Коли цвіте полин».
Дискотеки на пляжі, курортні романи. Чорний пісок не з Рейнісф’яри. “Пригадуєш: весна горіла”. Вогонь, що спалахує від іскри. Вогнище, що гасне, якщо його не підтримувати. Чи перетворюється на вбивцю, якщо його не приборкати. Залишається тільки згарище, тільки попіл. Але й попіл до ґрунту — добриво для зростання нової насінини.
Полин цвіте з червня по вересень. Запах мого уявленого Криму. Тому коли розгортаю буклет з гілочкою засушеного полину, згадую слова курбасівки Наталії Рибки-Пархоменко на концерті гурту “Євшан-зілля”, де вона співала кримськотатарських пісень, в Домі Франка на День 80-х роковин депортації кримськотатарського народу. Дня, що спричинився до геноциду киримли. “Євшан-зілля — це полин. Коли він цвіте — це перший аромат, який відчуваєте, ступивши на кримську землю”.
Сцена з вистави «Коли цвіте полин».
На виставі зі мною була моя вже майже 8-річна доня. У неї кримськотатарське прізвище з однією загубленою совковою транслітерацією крапкою, що означає “гора”, дещиця кримськотатарської крові від прадіда й вперте бажання вивчити кримськотатарську. Вона знає про Крим, хоча не встигла його побачити, бо народилася вже після його окупації. Я народилася значно раніше, але теж не встигла. Наше спільне знаходження Криму ще попереду, вірю. А поки ми пізнаємо його здалека, намацуючи спільність. “Мамо, вони ж танцюють про Крим?” — відчула вона. Про нього також, донечко. Про кожного з нас: хто шукає дорогу додому й хто бореться, аби кожен з тих українців, хто зараз не вдома, міг знову нею піти; хто тримається за любов, хто її тримає на своїх плечах і хто намагається вхопитися за неї, аби не втонути в розпачі й тузі.
“Україна буде? Буде? Добве, я пішла”, — Тетяна Каспрук така неповторна у глибині трагікомізму власного акторського образу. Україна буде! — відгукнулося всередині кожного серця з впевненим знаком оклику. Бо це, либонь, єдина певність, що переживе нас усіх.
Сцена з вистави «Коли цвіте полин».
“Коли цвіте полин” — це танець про коріння. Танець, який народжені у Львові танцювали у дотику з народженими в Харкові, Криму чи Донбасі. В якому Богдан Ігор Антонич перегукувався зі сучасними поетками. Під розмаїту й щоразу по-іншому красиву музику глядачі своєю захопленою увагою разом із акторами танцюють танок про надію. Про силу, яку знаходимо в спільності.
17.06.2024