Хто хоче побачити Львів у серпні в усій красі — той мусить підійнятись на Високий Замок. 18 днів тому там ще був німецький спостережний пункт. Навколо все кипіло, вирувало, стогнало. Сполоханий німець стояв на шпилі Замку біля будки з жовтими й чорними розводами, слухав, як вибухають снаряди, бачив, як курява здіймається над шляхами від Ходорова й Бережан, від Золочева й Бродів. Цьому німцеві було аж надто кепсько. Це був здихаючий німець. Ми бачили його труп під горою Високого Замку, коли вступали на світанку 27 липня до міста Львова...
Тепер на Високому Замку тиша. Будка з жовтими й чорними розводами перевернута, на траві валяється фанерна дошка з написом: "Заборонено". Недостріляна кулеметна стрічка. Каска. Один ерзац-черевик. І подушка, і брудна ковдра, і різнокольорові листівки. Скрізь сліди втікаючого злодія.
Але злодія вже немає. Внизу, скільки око бачить, лежить вільний Львів. Радянський, чарівний Львів. Собор св. Юра, університет, ратуша, золотий півник на каланчі біля костьолу бернардинів, — все це напрочуд добре видно з Високого Замку. І ви відчуваєте гордість і радість, бачивши все це, і на душі стає так тепло, наче ви наблизилися до рідної хати.
Рідна хата, рідна оселя! Ці слова треба сказати про Львів. Ми йшли здалеку до Львова і певні були, що скоро там будемо. Люди міста Львова жили в неволі, в ярмі, але певні були, що скоро, скоро ми повернемось.
Сьогодні одна жінка, комсомолка Петрова, розповіла мені цікавий випадок. В 1941 році вона замовила кравчисі Бордуляк, що на вулиці Кохановського, сукню. Літню сукню з синього з білим горошком краму. Кравчиха Бордуляк почала шити сукню Петровій, зробила першу примірку, другу... Але сукні вона не закінчила, бо почалась війна і Петрова виїхала зі Львова.
Петрова цими днями повернулася до Львова. На вулиці Кохановського, біля під'їзду, вона зустріла кравчиху Бордуляк.
— Прошу, товаришко, — сказала Бордуляк, — що ж це ви не заходите забрати свою сукню? Вона давно вже готова...
Виявилось, що кравчиха Бордуляк закінчила сукню ще 1941 року. Але через те, що клієнт не прийшов свого часу, в липні 1941 року, кравчиха Бордуляк зберігала сукню і ще десяток закінчених суконь протягом трьох років. Вона переховувала їх на горищі, тягала за собою в льох...
— Я знала, що ви повернетесь. Що б же ви сказали, якби сукня не знайшлась.
Я кажу про кравчиху, бо думав дехто, що життя цих людей, мовляв, вміщається у вушку голки. Та, як бачите, людина, що любить і вірить, бачить дуже далеко і багато навіть крізь вушко голки.
Львів нас ждав. Львів вірив, що ми прийдемо. На світанку 27 липня ми з письменником Малишком ішли по Львову. Німці ще стріляли з дахів на Краківській. На вулиці Костюшка, де знаходиться "Народна гостинниця", було тихо. Але навколо — ні лялечки. Все ж ми вирішили знайти притулок в гостинниці. Постукали — мовчанка. Зайшли в під'їзд — побачили людину. Це був комендант Ярема Романюк. Наш давній знайомий — ще з 1939—40 років.
— Ви прийшли, товариші! — зрадів він. — Ходімо до готелю.
Ми зайшли до готелю з чорного ходу, бо парадний був забарикадований. Побачили чисті номери, ліжка, ковдри...
— Прошу, товариші, — сказав Романюк. — Все збережене. Ми вас ждали.
І ми, обмивши пилюгу з рук, лягли спати в гостинниці на вулиці Костюшка.
Того ж дня увечері ми проходили по вулиці Миколая. Біля будинку №21 нас зустріла висока, бліда людина.
— У мене до вас велика справа, товариші офіцери, — сказала вона. — Прошу зайти до моєї хати.
Ми пішли на третій поверх. То був робітник-муляр Юзик. На столі в його кімнаті стояла пляшка. Лежав хліб і якась рибинка.
— Бажаю випити з радянськими офіцерами, — промовив Юзик. — То є дуже добра вудка. Я її беріг, поки ви повернетесь. Прошу випить. Я п'ю за вас.
"Вудка" була добра, добрий був Юзик і добре було всім нам у рідному Львові серед рідних людей.
Ми бачили цих людей на мітингу біля міського театру, на зборах в кіно на вулиці Шашкевича, на урочистому величанні біля могили І. Франка. Ми стояли біля пагорбка над прахом українського журналіста Жовтневого і милувались квітами на його могилі. Хто посадив ці квіти? Дівчата і юнаки міста Львова. Прізвища їх невідомі.
Ми мало ще знаємо, що діялось у Львові. Ми багато ще узнаємо. Тиха дівчинка Стася з міськкому комсомолу розповіла нам, що у Львові була підпільна комсомольська організація. Багато товаришів загинуло. Багато уціліло. Руками підпільників було висаджено в повітря кілька мостів за Львовом, під укіс пущено кілька ешалонів, убито багато німців. Про все це ми докладно дізнаємось пізніше.
Львів переживав зараз радісні дні. Важко зосередитись, важко сьогодні писати у Львові. За вікном — гармонія, пісня, голоси, голоси...
На Вулиці Легіонів вже немає битого скла. Прибирається цегла, тріски. З Краківської і Зеленої прибрано потворні, обгорілі "Тигри". Відкривають крамниці. Гомонять базари. Почали роботу кінотеатри.
У Львові базар квітів. Їх продають, дарують на вулицях, майданах, у під'їздах. Барвисті, запашні квіти.
— Тут завжди було так багато квітів?
— О, ні! Ми їх кохали з весни, бо тоді вже стало видно, що наші близько.
Німці також хотіли квітів. Вони наказали мешканцям Львова посадити квіти на їхньому офіцерському кладовищі на околиці міста.
Я побував на цьому кладовищі, за Стрийським парком. Могили, могили, хрести...
— Але, прошу вас, — запитав я у дозорця цього кладовища, — де ж тут квіти?
— Ми не зовсім дурні, — відповів дозорець і засміявся. Німець нам наказав садити квіти на кладовищі. Ми мусили коритися, бо інакше... Ми копали землю, робили грядки. Але, прошу вас, ми садили не квіти, а будяки...
На німецькому кладовищі на околиці Львова зеленіють сьогодні будяки. Листаті, добрі будяки. Перший сорт.
І я зрозумів у ту хвилину, що порізному можна мстити ворогові. Наші люди вміють громити ворогів. Вони кров'ю платять за кров. Але вміють наші люди за всяких умов висловлювати і своє презирство до ворогів.
[Вільна Україна, 13.08.1944]
14.08.1944