Співорганізатори Місяцю авторських читань – молодша команда МАЧу – Ростислав Кузик та Єва Райська – одні з авторів фестивалю Місяць авторських читань 2019.

 

 

Андрій Дрозда: Уже декілька років модерую найбільший транскордонний літературний фестиваль Центральної Європи Місяць авторських читань, і кожного року тут з’являються нові цікаві люди –  фотографи, перекладачі, літератори.

 

Література – це, звісно, процес. Вона розвивається і у ній безперервно  з’являються нові цікаві імена. Цього року я познайомився з Євою  та Ростиком. І  ми вирішили поговорити про львівську молоду поезію.

 

Я розпочну  нашу розмову з того, що кожен розповість про свій шлях до літератури. Як  вона прийшла у ваше життя? Чому саме поезія?  Хоча, я читав есеї Єви, де вона пише про малі міста.  То ж у яких жанрах, формах ви пишете? Почнімо від Єви, – як ти з Дрогобича опинилась у Львові на МАЧі, де окрім усього також перекладаєш із французької?

 

Єва Райська: Тему «Поезія Львова» я б дещо змінила чи радше додала  би підзаголовок. Наприклад, «Поезія Львова і регіону». Можна вийти за межі Львова і  піти трохи далі, у бік польського кордону і дійти до того міста, котре ти уже згадав  – до Дрогобича. Майже сто кілометрів від Львова і приблизно вісімдесят від польського кордону. Там я народилась і мешкаю. Це таке собі культурне пограниччя. Місто  дуже потужне у своїй розмаїтості. Воно є певним феноменом для мене. Особистим експериментом власної витривалості.

 

Зазвичай, малі міста маркують як міста безпросвітні, з яких обов’язково треба у певний момент виїхати. Проте для мене  – це місто є комфортним, передусім для моїх текстів. Для мого власного формування. Я виїжджаю інколи з міста, але думка про повернення дає мені відчуття спокою. Це не  периферія. І не  провінційність. Це величезний простір, де я шукаю сюжети, свої рефлексії і потім їх репрезентую у тексти.

 

Щодо жанрів: спочатку я писала есеї, але  згодом вирішила експериментувати із жанрами. Мене цікавить літературний репортаж. Пишу новели і трохи поезії. Я більше, мабуть, говоритиму про прозу. Але вважаю, що будь який жанр є важливим для тих, хто працює із текстом. Вони по різному формують тебе як авторку. Поезія – розвиває уяву, репортаж вчить працювати із фактажем, новели – структурують формою та сюжетом. Починала я взагалі із журналістики, проте зараз усе більше зближуюся із літературою.  

 

Андрій Дрозда: Ростику, ти поет-перформер. Що для тебе означає текст та його виконання у будь якій іншій формі? Як ти починав писати поезію? У твоїх текстах простежується міська, урбаністична поезія. Розкажи про форми жанру, у яких ти пишеш. І чи важливим для тебе є тяглість львівської поезії?

 

Ростислав Кузик: Почну з того, що стосується урбаністики. Я також родом не зі Львова. Моє рідне селище розтащоване  між Львова та польським кордоном, проте я вже десять років мешкаю у Львові і у мене, напевно, з ним найкращі стосунки з усіх міст та місць, де я жив. З цього і проростає урбаністична тема та втілюється у текстах. Для мене цікаво поєднувати урбаністичні тексти із елементами перформансу. Бо мені видається, що саме так можна максимально відобразити приховану суть міста, а відтак суть текстів.

 

Поезія – дуже пластичний матеріал, який сміливо можна поєднувати з іншими видами мистецтва. Ми звикли, що поезія часто поєднується з малярством, я зараз кажу про ілюстрації. Ілюстрації, котрі які роблять спеціально під тексти, а не навпаки. Якщо вдаватись в більш поширені види мистецтва, а йдеться, наприклад,  про медіа-перформанси, то я гадаю, що це дає досить свіжий результат, який поки що немає сотень аналогів. Хоча слово «перформанс» зараз є  досить популярне, цей термін розвивається і набуває дуже різних значень. Його вживають у різних контекстах. Я нікого не засуджую у вживанні цього слова, проте для мене воно є  винятковим і водночас важливим.

 

Щодо львівської поетичної традиції. Так, мене вона цікавить. Я закінчив філологію, відтак, безперервно пов’язую  себе із літературою. Важливими у літературі для мене є Богдан-Ігор Антонич, Ігор Калинець.  Це якщо в межах Львова. Але вони водночас є дуже недочитані мною.  Є література, до якої ти повинен дорости і знову перечитувати. Тоді ти відкриваєш  нові літературні сенси.

 

Андрій Дрозда: Тобто для тебе важливий культурний багаж? Це якось впливає на твої тексти? Бо існують сучасні поети-панки, котрі відкидають  львівську традицію літератури.

 

Ростислав Кузик: Так, для мене це важливо. Я себе не уявляю без цього бекграунду. Це мене підтримує. Якщо ж якісь поети відкидають одну традицію, за ними неодмінно стоїть інша традиція. Можливо, менш помітна, але вона є. І без того нікуди не подінешся.

 

Андрій Дрозда: Хотів запитати в Єви про мультикультурний Дрогобич, як ти його називаєш. Так, Дрогобич колись був мультикультурним, але після того, як єврейські штетли зникли і майже вся єврейська, а згодом і частково польська історія,  про мультикультурність Дрогобича напевно можна дізнаватись чи вичитувати лише у топографічних книжках та документах. І я не дуже впевнений, що більшість дрогобичан  сьогодні відчитують усю цю мультикультурність у сучасному просторі міста чи знає, як мінімум,  найяскравіші імена літератури  Дрогобича. Чи тебе це не напружує, що ти живеш серед більшості, для якої література  є чимось дуже другорядним?

 

Єва Райська: Ти правильно підмітив, що на жаль, єврейська частина нашої локальної культури сьогодні не так яскраво присутня, як це було колись. Натомість,  місто є організмом, який змінюється та наповнюється новим. Трохи згасла єврейська історія, але міський простір наповнився культурою  кримських татар.

 

Це той момент, коли місто не втрачає своєї розмаїтості,  навпаки наповнює себе  новими формами. Стає гнучким, всмоктує у себе та поглинає інше. Після анексії Криму у 2014, Дрогобич попри свою польську та єврейську історію, став тепер ще й кримськотатарським. Щодо твого запитання, чи мене не бентежить факт, що люди у місті не надто цікавляться  літературною спадщиною міста, –  не можу так сказати про своє середовище, бо таких немає, навпаки,  це ті, хто цікавиться.

 

Мене більше  бентежить той факт, що ми загалом не знаємо своєї локальної історії. Відтак ці знання породжують нерозуміння більш глобальних процесів. І це не проблема  мешканців, а радше проблема освіти. У нас предмет «краєзнавство» або взагалі відсутній або  є дуже факультативним.

 

Наприклад, у школі, де я навчилась, ми жодного разу не згадували про Бруно Шульца чи  Анжея Хцюка. І коли в місті відбувався один з перших Міжнародних фестивалів Шульц-Фест, я прийшла на урок літератури й запитала вчительку «Хто такий Шульц?». У відповідь я отримала фразу: «Сьогодні ми говоримо тільки про Франка».

 

Після цього я більше не запитувала про Шульца у школі, проте це спонукало мене ще більше дізнатись про польського письменника єврейського походження, народженого у Дрогобичі. Позакласний час давав мені можливість цікавитись тими, хто творив і творить літературну історію міста. Відтак, відсутність інформації у шкільній програмі про яскраві імена локальної історії мотивує більше пізнавати самостійно. Це також хороша тенденція.

 

Андрій Дрозда: Ростику, а як ти пізнавав Львів? Ти згадав уже Ігоря Калинця та Богдана-Ігоря Антонича. На Антонича була мода довгий час. Можна сказати, що ти стартуєш від модернізму 20 століття. Тобі ця традиція подобається? Віктор Неборак, бубабісти, тебе цікавить сучасна традиція?

 

Ростислава Кузик: Я плаваю у  межах модернізму. Деколи відчуваю себе навіть неактульним. Щодо постмодернізму, я дивюсь на нього збоку. Я люблю всіх бубабістів, так. Але сказати, що вони дуже важливі мені – то, мабуть, ні. У пізнанні Львова мені допомогла польська література початку 20 століття, міжвоєнний час. Хоча дуже довго Львів існував для мене у декількох постатях, котрі я вже згадував. І взагалі, у літературному контексті я часто перебуваю за межами Львова.

 

Андрій Дрозда: Єво, ти вже згадували про мультикультурність міста, про кримських татар, і судячи з твого нового тексту   у тебе, мабуть є інтерес до вивчення «іншого», до інших ідентичностей. Як він проявився, що спонукає тебе про них писати?

 

Єва Райська: Якщо говорити про «інших» в моїх текстах, то ці «інші» є роми. Спочатку я написала документальний репортаж, а після цього народилась новела, котра, незабаром  буде опублікована у спільній антології, де Ростик також є одним з авторів.  

 

Можна сказати, що інакшість постійно навколо мене. Там де я живу. І повертаючись географічно до Дрогобича, то спільнота ромів  є також частиною міського життя. Хоча поселення ромів дещо відірване від загального ритму життя, проте це нерозривний імпульс. Мені цікаво більше дізнаватись про цей народ, обвішаний сотнями стереотипів. Мешкаючи тут,  неможливо не цікавитись, з ким живеш так близько.

 

Ще одним потужним фактором мого письма про «інших» став мій реальний герой, про якого я  писала у документальному репортажі. Це ром, який багато років мешкає в місті, і я його бачила чи не кожного дня на ринку, а одного дня вирішила просто написати про нього. Його історія згодом сколихнула багатьох. Бо для більшості мешканці він був просто примарою. Усі його знали, але ніхто ніколи з ним не спілкувалась, не знав його життєвої історії. А історія у нього дуже глибока  і змушувала переосмислити узагальнення та маркування «інших». Відтак, знайомство з конкретною людиною дало мені поштовх продовжувати писати про інакшість в різних контекстах. Інакшість, яка навколо нас.

 

Андрій Дрозда: Ростику, я чесно давно не читав, щоб молоді поети писали такі цікаві метафізичні вірші як  у тебе. Розкажи як формувався стиль твоїх метафізичних верлібрів? Ти ж не одразу отак почав писати?

 

Ростислав Кузик: Так, звісно. Такі тексти одразу не пишуться. Взагалі я почав писати коли мені було десь дванадцять років. Але, на щастя, цих текстів уже немає, тому я дуже радий (сміється). Все почалось із пригод  у школі. Я колись йшов зі школи і думав, що зараз напишу якийсь потужний  текст, в якому я якомога виправдую себе. Після цього з’явилось ще декілька текстів, здебільшого від негативних емоцій. І потім я собі подумав, що можна продовжувати писати далі. Моя тітка теж пише, тому вона мені в певний момент не дала закинути цю всю справу. Більш усвідомлено я почав писати після сімнадцяти років. Згодом, ця справа стала справою мого теперішнього життя.

 

Андрій Дрозда: На філологію ти вступав свідомо?

 

Ростислав Кузик: Так. Спочатку  після школи я вступив у  коледж, де  я вчився на пивовара, але я кожного року хотів кинути це навчання. Мама переконувала не робити цього. На філологію я йшов свідомо. Тому найкраще, що дав коледж – це усвідомлення. Десь в одинадцятому  класі я відкрив для  себе vers libre. У мене була подруга, котра муштрувала мене саме у цьому жанрі, радила читати Сергія Жадана, Михайла Семенка. Вірш «Тротуар» Семенка досить сильно вплинув на мене  і я почав працювати у жанрі верлібрів.  З усіх моїх віршів є чотири римовані тексти, це цикли, котрі я називаю «Земля». Інші – це верлібри. Вважаю, що домінування форми над змістом  ув’язнює та сковує. З сучасних поетів є два, котрі добре пишуть римовані тексти, де форма не домінує над змістом. Наприклад, це Ігор Астапенко з Києва. Він пише прекрасні римовані тексти.

 

Андрій Дрозда: Яка мотивація до писання? Розповідати чужі досвіди, ретранслювати їх, щоб пояснити світ собі, щоб зрозуміти себе? Тобі, Ростику, навіщо писати і читати як поет-перформер тексти на публіку?

 

Ростислав Кузик: Є багато відповідей на таке запитання. Щодо мене, то я не уявляю себе без текстів. Відчуваю себе неповним. Це все частина мене, яку неможливо вирвати з мене, з мого внутрішнього я. Можу не писати декілька місяців, але відчуваю себе згодом погано фізично, тоді сідаю, пишу, – і відчуваю певне звільнення. Так мені стає краще. Недавно ми з Євою були учасниками літературної  резиденції від «СпільноАрт» і там я почув дуже сильні та важливі слова від Маріанни Кіяновської, котра була спікеркою для нас. Вона сказала, що у певний період ти обираєш або метафізику, або комерцію. Це власне про літературу.  

 

Андрій Дрозда: Але є ще соціальна література… Тобто все, що  комерція, є автоматично певною бездуховністю? Хочеш сказати, що це такий собі свідомий вибір комерційного неуспіху?

 

Ростислав Кузик: Завше усі поети, котрі пишуть про метафізику не є надто популярними, вони радше є нішовими поетами.

 

Андрій Дрозда: Єво, для чого пишеш ти?

 

Єва Райська: Для чого писати? Щоб пізнати саму себе. У школі бажання  літератури мені трохи згасло, коли урок зводивться до того, щоб прийти і зазубрити на пам’ять кавалок тексту українського класика. Це було у «кращих» традиціях совкої епохи. Я  не любила зубрити, відтак отримувала погані оцінки. І тоді я не могла зрозуміти, що мені робити в житті. Який то гуманітарій, котрий отримає погані оцінки з гуманітарних предметів. Пізніше література  знову пробилась у мені. Якщо література навіть несвідомо чи свідомо живе в людині, то вона так чи інакше з часом з’явиться знову.

 

 У моїх стосунках з літературою мені допоміг Бруно Шульц, який відкривав не лише для мене  цікаву літературну форму, але загалом візію на місто, на середовище. Зараз людям мало що цікаво, бо все вже сказано, написано. Безлімітний доступ до будь-якої інформації. Тому  нікого нічим не здивуєш. Відтак пишу  для того, щоб, передусім, знайти своє відображення. Щоб побачити  і зрозуміти, якою я є у цих різних формах та відображеннях.

 

Андрій Дрозда: Ти щойно читала текст про Крим. Ти була у Криму колись?

 

Єва Райська: Так, дитиною. Ну, напевно, кожен з нас був там у дитинстві. Я дуже шкодую, що не встигла побачити Крим таким, який він насправді є. Не совковий. А справжній – кримськотатарський. У Криму є такий унікальний феномен, як кримські дервіші, котрі мешкають в текіє у Євпаторії. Я ніколи про це не знала, якби  не знайомство із кримськими татарами уже на материковій Україні. Тому один з моїх текстів  із антології «Кримський Інжир» – це мої рефлексія та  подорож у часі  тодішнім і теперішнім Кримом. Це спогади та розповіді дорогих мені друзів кримських татар.

 

Андрій Дрозда: Ростику, Львів є  для тебе комфортним містом? І чи є місто, де б ти залишатись не хотів?

 

Ростислав Кузик: Так, є. Це Київ. Він мені з першого разу не зайшов. Хоча в мене є товариш, для якого Київ набагато комфортніший, аніж Львів. Натомість на київських вулицях я почуваю себе дуже загубленим, тоді як Львів – це затишне і дуже моє місто. Мені тут комфортно саме у контексті мовного та культурного  середовища, що є дуже важливо мені. І навіть якщо б я думав про переїзд, то  не перетнув би Збруча: Львів–Тернопіль– Івано-Франківськ. Хоча серед них  –  Львів таки найбільш комфортне мені.

 

Єва Райська: Міста Галичини, такі як Дрогобич, Борислав, Самбір  є тими, де хочеться бути час від часу. Наприклад, Самбір. Дуже часто Самбір  для мене залишався містом, яке є  всього- навсього транзитною зоною по дорозі до Шегинь. І вже минаючи центр Самбора, котрий обвішаний жахливим каламбуром рекламних вивісок, починаєш не любити це місто. Але колись я приїхала сюди  іншого дня, щоб побути  і нікуди не квапитися. Тоді Самбір відкрився для мене іншим. Це така міні версія Львова. Розкішна архітектурна спадщина. Окрім усього, Самбір –  це  місто Леся Курбаса, про що, на жаль,  мало хто знає з місцевих.

 

Андрій Дрозда: Наостанок про літературні псевдоніми. Єва Райська – це псевдо?

 

Єва Райська: Так. Коли я починала працювати на радіостанції (це була моя перша робота), подумала, аби запам’ятатися слухачам, треба мати псевдонім. Згодом, розуміла, що це дуже юнацьке та наївне псевдо, але якщо цей псевдонім прожив зі мною стільки часу, то і є частиною мене. Принаймні до сьогодні.

 

Андрій Дрозда:  А Ростислав Кузик?

 

Ростислав Кузик: Це справжнє ім’я. Але я також мав псевдонім. Навіть назвав своїм псевдонім власну книжку, яку створив у pdf-форматі в одному примірнику. І тепер дуже легко можу відхреститись від тієї книжки. Бо це був наче я, але  водночас не я.

 

Записала Маріанна Максимова.

 

Фото: Анастасія Іванова.

 

 

15.08.2019