Щоб не забути

Ці зморені та примучені дорогою пасажири, напевно, ніколи й не помічають, що проїжджають одне з найстаріших польських поселень, культурну столицю Східної Польщі, розташовану на правобережжі від Вісли. Вони незграбно розкинулись на м'яких кріслах «Полонусу». І лише час від часу здригаються у конвульсіях глибокого сну, коли водій різко гальмує і, не приглушуючи звуку мотора, невдоволено бурмоче: «То ви хіба одна в Любліні сходите?» Нашвидкоруч закурює цигарку, її дим розчиняється в нічній імлі міста – та їде далі.

З Дрогобича до Любліна якихось 280 кілометрів. Автобус уже декілька років щоденно незмінно курсує із дрогобицького залізничного вокзалу. Якщо пощастить на контрольно-пропускному пункті Шегині, то за неповних вісім годин можна дістатися до Любліна. Здебільшого тут ніхто не сходить. Усі прямують західніше — до Варшави, Кракова, Вроцлава.

Кожного разу, коли приїжджаю до Любліна, — зустрічаю когось із Дрогобича. Хтось виїхав іще в дев’яностих. Для декого в голові досі звучать давні радянські назви — Космонавтів чи Герцена. Дехто пам’ятає місто зі стуком свіжої бруківки на площі Ринок.

У Любліні багато Дрогобича. У формах, лініях, конструкціях, будівлях, архітектурних планах, ринках, старих синагогах та некрополях, великих, трохи недбалих рекламних вивісках. У напівпорожньому автовокзалі, вузьких закапелках, католицьких храмах, замкнутих квартирах, внутрішніх старих двориках, механізмах годинника ратуші та звуках його дзвону.

У романі єврейського письменника польського походження Ісаака Башевіса Зінгера «Чарівник з Любліна» невловний маг та фокусник Яша протягом життя мандрує всією Польщею, створюючи ілюзію трюків, маніпуляцій та фокусів, а наприкінці своїх днів повертається до периферійного Любліна, щоб доживати віку. У мандрівному і загадковому житті Яші простежується магічний реалізм дрогобицького контексту з усіма його дивними комбінаціями, жонглюваннями, внутрішніми міськими мапами, підтасуваннями та маневрами. З його тамтешніми правдами і неправдами. Можна провести паралель із життям Бруно Шульца, народженого у Дрогобичі. Але реальний Шульц, на відміну від уявного і вигаданого героя єврейського автора Зінгера, так і не виїхав зі свого міста, бо подорожував у діаметрі декількох кілометрів міста, таємниця якого для нас досі залишається не до кінця зрозумілою. Як і фокуси зінгерівського героя.

На люблінському Старому ринку знаю вже всіх божевільних та безумців міста. Вони існують у будь-якій частині світу, варто пожити деінде довше місяця і ходити одними й тими ж дорогами. Подекуди навіть вдається зрозуміти хаотичні і нелогічні маршрути цих людей. Циганка на ім’я Данка, як остання з могікан, ширяє біля Краківської брами туди-сюди. Чорні глибокі очі, шкіра кольору темного пива, довга спідниця-кльош та мереживна хустка на голові видають її ромське походження одразу. Це єдина ромка, яку зустрічаю щоранку. Інколи Данка з цікавістю мене запитує: «Co tam w Drohobyczu?» – і, не чекаючи відповіді, йде собі далі, зовсім не вписуюсь в сучасні урбаністичні міські структури.

Тринітарська вежа Любліна — найвища в місті. Її висота 40 метрів. Звідси відкривається широка міська панорама: Краківська та Гродська брами, люблінський замок із каплицею Святої Трійці, будівля Коронного трибуналу, старий та новий єврейські цвинтарі, Дім Слів, колишній єврейський квартал на вулиці Рибній. Видно всі костели та храми. Якась неофіційна назва міста цілком могла б звучати як «місто всіх святих»: святого Станіслава, Святого Духа, Святого Миколая, святого Михаїла Архангела, святого Іонна Хрестителя і святого Іоанна Євангеліста, святого Йосипа – і всіх інших святих, котрих не знаю.

Щоразу, коли споглядаю на розлогі й рівнинні поселення люблінських околиць, — натрапляю на непримітні деталі, котрі навіюють мої тамтешні пейзажі Дрогобича. Бо де б не була людина, вона все одно шукатиме те, щоб нагадувало їй про місця дитинства. Зіставлятиме топографію пам’яті своїх вулиць, перехресть, закапелків, дитячих схованок та будинків. Схематично малюватиме у голові те, що вже колись було. І те, що може бути. Підсвідомо віднаходитиме свого Genius logi.

Високі будинки й широкі вулиці Любліна майоріють, наче гори поблизу дрогобицьких передмість, — Цюхів Верх та Орівський хребет. Найгарнішими «дрогобицькі горби» бувають у сезон «бабиного літа», коли все золото лук несподівано розривається у жовтогарячу барву, перетікає з червоного у помаранчевий, творячи нескінченну мозаїку кольорів, відтінків, контурів та візерунків. Тепер прокручую усю плівку спогадів, спускаючись вузькими сходами найвищої вежі у Любліні.

Лиш зберегти всі ці ландшафти у пам’яті. Щоб не забути. Щоб їхати далі.