Ромський дім. Говорити про інших — говорити про себе
Проєкт «Ромський дім. Життя спільноти у Дрогобичі» звертає увагу на стосунки всередині сімей та спільноти, нотуючи побут, фіксуючи щоденні ритуали й відпочинок, спиняючись на емоціях і переживаннях героїв. Письменниця, репортажистка, фотографиня Єва Райська (Маріанна Максимова) працювала над серією світлин від зими до літа минулого року. У центрі розповіді фрагмент життя Артура Локатуша та його сестри Нарциси. Йому 30 років, їй — 37, у неї троє маленьких дітей — Марія, Захар і Руслан. Вони мешкають у невеликому будинку в Млинках, ромському кварталі Дрогобича. У місті спільнота ромів налічує не менше 200 сімей. Вони оселилися тут у середині минулого століття, коли в Дрогобичі будували нафтопереробний завод. Єва Райська відзначає, що історія місцевих ромів до 1950-х майже недосліджена, ранні згадки є лише у Gazeta Lwowska. До 1952-го такої компактної групи ромів, як зараз, тут не було.
Виставку вже показали у Львівському муніципальному мистецькому центрі, а тепер експонують в івано-франківській галереї «Підземний Перехід Ваґабундо». З Євою Райською я поспілкувалася про те, що стоїть за цими фотографіями, про наміри і несподівані відкриття, про чулість і байдужість.
— Чому ви вирішили сфокусуватися на житті ромів і запізнатися із ними?
— Роми з’явилися у моєму житті через Бруно Шульца. Я читала його біографію, написану Єжи Фіцовським, а після дізналася, що Фіцовський досліджував і ромську культуру Польщі, натрапила на його книжку «Роми в Польщі: Історія та звичаї» з колоритними світлинами. Вона надихнула мене.
Усе почалося з Артура Локатуша, героя мого першого документального репортажу. Він ром, працює на дрогобицькому ринку. Артур народився із дитячим церебральним паралічем, уживав наркотики, але потім перестав, кілька разів у місті його били. Попри все він заробляє на життя, допомагає сестриній сім’ї. Він залишився у своєму світі — любить одягати кольорові костюми, часто сестра допомагає їх вибирати. Нарциса підтримує брата і опікується ним. Ця взаємна турбота мене дуже зворушила.
Через Артура я глибше познайомилася з його родиною. Пишучи про нього, не мала наміру продовжувати займатися ромами, але потім зрозуміла, що мені цікаво піти далі та пізнати глибше спільноту, котра мешкає у моєму місті. Артур — ланцюжок, котрий об’єднав різні історії. Через одну людину я намагалася для себе та інших пояснити глобальні питання про ромів.
— А як виникла ідея серії світлин?
— Я не планувала робити серію фото. Просто, коли працювала над репортажами про ромів, під час розмов фотографувала для себе. Переглядаючи світлини, мені було легко відтворити нашу розмову навіть без прослуховування запису. Пізніше я зрозуміла, що фотографіями можна розповісти історію. Коли світлин назбиралося кілька десятків і вони склалися у цілісну мозаїку, я подумала, що з цього можна зробити серію.
Знаковою для мене стала зйомка в домі Парфі Парафовича — барона-голови ромської спільноти. Пригадую простору кімнату, в якій ми говорили — багато вазонів, килими на стінах, пишний сервіз, ромські жінки навколо та багато дітей, інколи діти забігали з вулиці, щоби просто подивитися на мене. Зрозуміла, що хочу зробити кілька фотографій, запитала дозволу та отримала його. Ці світлини мені дуже сподобалася та підштовхнули знімати далі, задали тон.
— Чому ви обрали чорно-білу фотографію?
— Ми часто асоціюємо ромів із різнобарвним одягом, але це скоріше елемент кінематографічного, ніж реального, повсякденного, образу. Мені захотілося зробити монохромні фотографії, щоби глядачі самі побачили кольори життя ромів.
— Які моменти вибирали, щоби натиснути на спуск?
— Перш за все, хотіла зафіксувати побутові моменти, хоча тепер, аналізуючи серію, розумію, що найбільше у мене портретних фотографій, на яких показала емоції. Можливо, продовжуючи серію, більше звертатиму увагу на побутові моменти та середовище життя ромів.
— Як вибирали фото для виставки в Івано-Франківську?
— Серед приблизно двадцяти, які представила, фото, відзняті у різний час — узимку, навесні та влітку — аби показати тяглість серії, крім того, мені важливо було продемонструвати фото людей різного віку й статі, і, звичайно, тих, хто мені особливо близький.
— Ув описі виставки ви говорите: «Для ромів людина з фотоапаратом — хтось міфічний, хтось не з їхнього світу. Діти особливо активно позують і кричать: „А сфотографуйте ще мене! І його! І її! І нас усіх разом!“ Ромські жінки на знімках завжди красиві». Розкажіть більше про те ставлення до фотоапарата.
— Ромська спільнота закрита й для того, щоби налагодити з ними діалог, потрібно ввійти в довіру, показати свою відкритість і здобути їхню відкритість. Тільки тоді можна фотографувати. Найважливіше мені було налагодити двосторонній діалог і зробити так, аби фотографування подобалось і їм.
У ромських дітей фотоапарат викликав величезну радість, вони лізли у кадр по троє й четверо, їм подобалося фотографуватися та розглядати світлини. Для них фотограф, ніби людина з іншої планети. Жінки не завжди хотіли бути у кадрі. Приміром, є світлина, де у центрі сидить барон-голова спільноти, а навколо — його родина, і вже пізніше помітила, що одна жінка відвертає обличчя, ніби не хоче, щоби її фотографували. Для деяких ромів фотографування — сакральний акт.
— До ромів часто ставляться з упередженням. Ви мали на меті змінити це ставлення?
— Я не можу змінити інших людей, але мені видається, що цей проєкт привертає увагу до ромів. У фотографіях розповідаю їхні їхні історії, показую їхні емоції, те, як вони турбуються одне про одного, а дитячі обличчя із щирими та красивими очима, думаю, нікого не залишать байдужими. Мені б хотілося бачити у цих світлинах надію на те, що щось зміниться — зміниться ставлення до ромів.
— Мені здається важливим, що на цих фото роми постають звичайними людьми, з таким самим життям, як у нас. Ми ж бо знаємо дуже мало про їхню культуру, чи про їхній побут. Розглядаючи їхні щоденні ритуали, маючи нагоду побачити стосунки всередині їхніх родин, наче стаємо ближчими до них, розуміючи, що нічим особливим і не відрізняємося. Так роми стають ближчими до нас, властиво, зникає межа. А що вам важливо було передати у серії?
— Мені хотілося показати ромів по-іншому, не так, як сприймаємо їх, коли зустрічаючи на вулиці. Людина розкривається після того, як порозмовляєш із нею, побуваєш у неї в гостях, подивишся на її побут — і потім, коли бачиш її на вулиці, бачиш уже геть по-іншому. Пригадуєш її образ удома — як вона готувала їсти, пригощала тебе найкращим.
Ромський квартал у Дрогобичі — наче республіка зі своїм автентичним укладом. Кілька метрів відділяє квартал від життя, до якого ти звик. Зазвичай у ромів нема ні телевізорів, ні інших елементів технічного прогресу. Будинок родини Артура — один із найбідніших ромських домів, але там також є життя, хоча й інше, ніж те, до якого ми звикли. Завжди, коли приходила до Артура, мене чимось пригощали, ділилися, чим могли. Ця відкритість й гостинність, якась наївність та дитяча доброта, притаманна навіть дорослим, — торкала та зворушувала.
— Що нового у ромах ви відкрили для себе під час цього проєкту?
— Багато будинків ромського кварталу зовні мають занедбаний вигляд, здається, деякі ось-ось зваляться. Але всередині, принаймні, у тих, де я була, все чисто, впорядковано, речі акуратно поскладані, іноді порівнювала зі своїм домом, і думала, який же в мене хаос. Зайшовши до будинку, який скидався на халабуду, не могла повірити, що всередині може бути так чисто й затишно. У домі Артура та його сестри все на місцях — акуратно розвішані намиста, взуття від малого до великого, кожна іграшка на полиці.
— Як на вас вплинула робота над серією «Ромський дім. Життя спільноти у Дрогобичі»?
— Досліджуючи культуру ромів, я занурилася в себе, і тепер мені хочеться краще зрозуміти себе та мою родинну історію. Можливо, мої наступні дослідження стосуватимуться саме моєї родини й спільноти. Цей проєкт навчив тому, що коли про когось пишеш, то насправді занурюєшся в себе та ставиш запитання про себе та своє минуле. Інша людина стає наче твоїм відзеркаленим, тобто, ми завжди є тими, про кого пишемо чи фотографуємо. Це взаємосприйняття. А крім того, ця серія дала зрозуміти, що через текст і фотографію можна не тільки показати історію, а й щось змінити у житті, а собі прищепити більше емпатії.
Розмовляла Анна Золотнюк.
Фото: Єви Райської.
26.11.2021